"Волден-грою" називається симулятор, відзначений як найкраща відеогра 2018 року. Гравці переселяються у віртуальну копію усамітненої хижі на березі ставка Волден, що в Новій Англії, де живуть на мінімумі харчів і реманенту та досягають духовного просвітлення, про що потім пишуть розлогі нотатки. Ото цікаво, чи хтось із гравців провів таки в тій симуляції безвилазно два роки, два місяці і два дні? Бо саме стільки прожив на березі Волдена Генрі Девід Торо, чий експеримент з усамітнення став основою гри і – природно – книжки-мегахіта "Волден, або Життя в лісах", що нині і нарешті є й українською. І таке ще мені цікаво: що сталося з тим посидючим "Волден"-гравцем, коли грянув локдаун-2020? Допомогло?
"Навіть як будуєш замки в повітрі, роботу не конче буде втрачено, бо де ж замкам іще стояти. А тепер заклади під них фундамент". Присягаюся, ви бачили цю репліку бодай раз на мотиваційному плакаті. Замки все ще там, де і мають бути – в повітрі, уже сто сімдесят років як, либонь, все ок там з фундаментом.
Генрі Девід Торо згадає в "Волдені", що за тиждень, відколи оселився в лісі, він протоптав стежку від хижі до ставка, де брав для пиття воду (ця стежка означала саме фізичне його існування). Навіть через шість років після його повернення в місто ту стежку до ставка можна було побачити (а тут уже мова йде не про існування, а про життя). Через понад століття ми можемо побачити ту стежку (vіvа буття), і я говорю зараз не про музей-реконструкцію хижі, що давно постав поблизу Волдена, а про сам досвід "повернення до необхідного" і "втечі від зайвого", який Торо пережив, ну і, звісно, про книжку, що той досвід засвідчила.
Два волденські роки Генрі Девіда Торо (йому тоді було двадцять сім), правда, були соціальним і психологічним експериментом. Він не планував залишатися самоізоляціоністом все життя (та ніколи ним і не був зрештою – спойлер!). Він, хоча і користується нотатками, які робив в хижі, творить текст з дистанції людини, котра уже повернулася до благ(?) цивілізації.
Книжку Торо писав чи не вп’ятеро довше, ніж жив у хижі, – понад дев’ять років. В результаті два роки в хижі і десятиліття роботи над книжкою Торо стиснув у один календарний рік. Так книжка склалася з чотирьох символічних розділів: "Зима", "Літо", "Осінь", "Весна", що мали позначити не тільки природні цикли, а й природність самого людського життя.
А починалося все з групи однодумців, що шукали просвітлення. В містечку Конкорд (це рідне місто Торо) в середині ХІХ ст. згуртувалися ті, які вважали, що духовний стан перевищує фізичний чи бодай виходить за його межі, що досягти духовності можна інтуїтивно, а не через доктрину, що природа – це знак нашої досягнутої духовності. Ця думка дуже важила Торо. Він міркував про той природний духовний стан як про внутрішню свободу. Він не раз, і то дуже поетично, напише про це в "Волдоні". (Ах, яка то поетична проза, таки верлібр на чотириста сторінок).
Свобода – це індивідуальний досвід, який випало пережити, вона або є, або її нема. А от коли ти уже маєш цей досвід, він може набути найрізноманітніших форм. Можна, наприклад, проводити час в мудрих бесідах з тими, хто поділяє твої цінності, і справляти враження геть непристосованої до життя людини. А можна, скажімо, перестати сплачувати податки і опинитися у в’язниці. А можна втекти в ліс і боронити грядки гороху від довгоносиків. І все це – про "форми свободи" Торо.
Центром Конкордського гуртка був Ральф Волдо Емерсон, це в його родині жив Торо, власне, це він все доросле життя небораку Торо утримував. Ставок Волдон належав Емерсону. Коли Торо спало на думку провести експеримент, щоб довести переваги спрощеного життя, то Емерсон запропонував тому землю-волю і стартовий капітал. (Чому мені здається, що Емерсон заплатив би і більше, аби на пару років здихатися приживала з важкою вдачею?).
Настав березень 1845-го і початок Торо-локдауну. Та місцинка поблизу ставка розташована на півтори милі на південь від Конкорда. Торо щодня навідувався в місто, його чи не щодня візитували друзі і фанати, часом до двадцяти осіб за раз. Ядучі критики "Волдона", що не приймають месії-Торо, розвідали навіть, що Генрі Девід свою брудну білизну відносив мамі, щоб та попрала і повернула. Ізоляція, про яку Торо ідеться, не так "не бути подалі від людей", як "триматися подалі від людства".
Торо в "Волдо" міркує: нам, щоби вижити, треба лишень не бути голодними і не замерзнути – мати їжу, одіж, хату і паливо. Емерсон задовольнив на початках ці потреби, але за умовами експерименту Торо мав сам забезпечити себе паливом і частково їжею (подруги-місцянки Генрі Девіда таки весь час підгодовували). Торо розчистив землю на лісовій ділянці і взявся вирощувати боби, горох і кукурудзу. Дрова брав у лісі. Дотримувався переважно веганської дієти, але й рибалив. Одяг новий не купував, зате написав роздум про переваги старого сукна.
Маленьку, крихітну навіть хатинку купив і переніс на нове місце, склав собі комин, а через рік навіть потинькував і покрив самотужки випаленим вапном. Меблі позичив Емерсон, три хрестоматійних стільці (рівно стільки стільців має мати джентльмен). За 1845-ий, перший рік життя в лісі, Торо витратив 28.13$ (це щось близько 935$ нині). А то не так мало, до речі, якщо згадати, як за пару років до експерименту Торо потрапив у в’язницю через значно меншу суму, через пару доларів прецінь.
Торо відмовився платити податки штату. Він виступав проти рабства, був навіть провідником "підземної залізниці", себто давав прихисток рабам-утікачам. Його податки мали б піти на інституції, які мали повертати рабів власникам. І тоді він припинив платити податки. Його заарештували, ув’язнили, потім відпустили. Ні, Торо не зрадив свої переконання. Кажуть, його тітка сплатила за нього борг. Він же не йме віри державним інституціям, тим більше – пенітенціарним.
Розказує: в його хатинці не було замків і запорів, до нього заходив будь-хто і будь-коли. І нічого ніхто не вкрав, бо не було чого брати. Висновок: коли всі мають мінімум, то й не треба чужого і не треба карати за привласнення чужого. Хоча стоп. Тут же ж він повідомляє, що в хижі в лісі хтось таки поцупив Гомера в перекладі Поупа. Бо мінімум у всіх, знаєте, свій, кому – два долари, кому – двадцять, кому – вся Троя.
Якщо у вас нема досвіду свободи, то ви просто не знаєте, чого вам бракує. Суто по-людськи. Людяність – це те, що ми знаємо інстинктивно. Люди – це те, що ми пізнаємо в спілкуванні і взаємодії. Це ще одна з чільних тез "Волдена".
В цій книжці обмаль людей (окрім самого Торо, ясно). Але раптом виринає персонаж: юнак живе поблизу, канадський лісоруб, простодушний телепень, мало читає, ще менше думає, працює, щоби харчуватися, а харчується переважно бабаками, яких вполював. Така собі абсолютна вітальна пасіонарність. Торо в замилуванні канадцем пропустить двозначний омаж історії Ахілла і Патрокла. Він насправді милується ним, дуже еротично. Цей чоловік – сама природа і одночасно сама спокуса, що походить від природи.
Торо марить чистотою: він майже не їсть м’яса, згодом відмовиться повністю, він не п’є нічого, окрім води, він уникає будь-яких стимуляторів, годинами медитує, навіть співи, здатні розпалювати його чутливість, опиняються під забороною, виняток тільки для гри на флейти, як то Кришна робив, але щось співати – ні-ні. І от в наступній же сцені той лісоруб починає наспівувати... Агов, в райських кущах Торо завівся змій-спокусник! І я не аж так пересмикую щодо Едему. Коли треба було розбити грядку під боби, Торо обробляв ділянку і знаходив в ній наконечники індійських стріл. Його вони вжахнули. Було порушене його глобальне почуття: він перша людина в цьому заповітному лісі, перший тут протоптує стежки до джерела. Адам перед Богом.
І стає прозоро, і стає очевидно: "Волден" – історія людини, яку розривають великі пристрасті, він одержимий бажанням насолоджуватися цим світом і прагненням цей світ виправити. Ми всі хворі, але перший симптом цієї хвороби напрочуд привабний – гарячка, від якої тіло сповнюється шаленою пекучою енергією (як при туберкульозі, скажімо, на який Торо і хворів). Це одна з метафор "Волдена": добрий лікар припише пацієнту зміну клімату і оточення. Той самий рецепт надається до вжитку, коли ідеться про хвороби духу, хвороби людяності – зрештою, коли йдеться про соціальні хвороби типу стрімкого зубожіння. Зірватися з місця, втекти, сховатися.
От подивіться. Часом складається враження, що Торо знавісніло ненавидить залізницю. Такий собі персональний випадок сідеродромофобії (так, саме так зветься страх потягів). Ти працюватимеш тиждень, поки заробиш на залізничних квиток? Ти – дурень. Я дійду за цей тиждень туди ж пішки. В ранкові співи пташок вторгається паровозний гудок, наче сурми Апокаліпсису. І тощо, і тощо. Він певен, залізниця – це початок кінця цивілізації. І навіть поспіхом озвучує думку, що стала актуальною в Європі значно пізніше: винахід залізниці – це винахід масових смертей при техногенних катастрофах. Залізниця убиває нашу здатність до співчуття індивідуальній втраті. Коротше, вона втілює все погане, що є на світі.
Це перезбудження Торо щодо потягів і колій, як не дивно, стосується таки дуже конкретних речей. З кінця 1830-х років в США настала глибока фінансова криза, яка сильно вдарила по всіх верствах населення, зокрема і по фермерах. Її спричинили спекуляції на транспортному ринку, країна дуже швидко кинулася будувати залізниці і фінансово не стягнула темпів будівництва. Поради, як зекономити на дріжджах і бобах та як споживати бабаків і ондатр (що є у "Волдені"), не були раптом-вигадкою, такою була реальність, в якій жили ті, хто мали натомість за щастя чути ранками гул новеньких потягів на новеньких коліях. Відповідальніше, правда, гуляти в сусідній штат тиждень своїми ногами.
Самодостатність – це головна тема "Волдена", фінансова зокрема, але не тільки.
Після монологів про зло-залізницю він раптом розкаже, як гуляв вздовж колій і що визначає за гудками паровозів час. Він такий суперечливий у всьому. Торо потребує людей. Він пише про це сам. Ми це знаємо про нього. Його гобі були кавунові вечірки: в сезон, коли дозрівали кавуни, він збирав пишні сейшени, щоб наїстися всмак ягодами. Прикметно, що він в тій хижі навіть вечірку влаштував. Під час кавунових вечірок збирали гроші для тих сусідів, кому зараз зле. А та вечірка в хижі була аболіціоністською. Він потребує людей. І намагається двома роками в лісі полікуватися від цієї залежності.
Але якщо чесно, то пацієнт махлює з ліками.
"Волден" – не дослід про ізоляцію, це фантазія про ізоляцію. Книжка Торо – класика з класик американської прози. І, як то часто буває з класикою, вона має собі не такого помітного, але більш чесного двійника (його "Волдену" уже давно призначили).
Кілька генерацій дітей в США зростають на серії дитячих книжок про "Будиночок в прерії", де Лора Вайлдер розказує автобіографічну історію дівчинки, чия родина реально живе в умовах прожиткового мінімуму, натурального господарства і вимушеного усамітнення. І то не експеримент, який триває два роки, то всеньке життя. В "Волдені" є один анекдот, хоча Торо і попередив, що він не жартує. Значить, побачив він на станції таку коробку, в якій може поміститися дорослий чоловік, і подумав собі: оце було б ідеальне житло – тепле, зручне, мобільне. Подумала я собі: оце б була ідеальна книжка – "Торо, або Життя в коробці".
А створення відеогри, в якій гравці можуть пройти шлях Торо, вирощувати боби і відбиватися від фанатів, слухати пташок, а перед сном писати мегахіт, який забезпечить автора літературною славою-в-століттях – ідея таки конгеніальна "Волдену": симулятор симуляції. Нові форми внутрішньої свободи, либонь, мають і такий вигляд… Тільки не забудьте надягнути маску і відійдіть на два метри. Як же вчасно все-таки вийшов у світ перший український переклад "Волдена"!
Генрі Девід Торо. Волден, або Життя в лісах / Переклад Ярослави Стріхи. Київ: Темпора, 2020. 432 с.
Читайте також
Голий Іздрик, сексуальний Жадан, еротичний Чех: всім тілом в літературу
Посунь стейк, візьми книжку: 11 романів про вегетаріанців
Рішучим батькам: як говорити про сором’язливість з дітьми
Дівчинка, що не вижила: як Джоан Роулінґ поховала себе, "цвіркнувши" зайве
