Якщо вірити соціальним психологам, то близько 60% людей хоч раз у житті, а то і більше (якщо не все життя), потерпали від сором’язливості. Це відчуття знайоме майже всім. У матеріалі Суспільного розповідаємо, як дитячі книжки можуть допомогти розібратися з почуттям сором'язливості.
Філіп Зімбардо, мегавідомий психолог, який досліджував сором’язливість і навіть влаштував лабораторію, де "лікував" від неї, визначив цю властивість людини дуже просто і точно. Трапляються люди, у яких є певна потреба, вони навіть знають, як ту потребу задовольнити, але утримуються від того, щоб її задовольняти.
Він жартував, що зібрав на науковий семінар найкращих студентів, які були до того ж дуже сором’язливими, і це був найтихіший семінар в історії соціальної психології: всі знали правильні відповіді та боялися підняти руку та заговорити. Зімбардо каже, що така поведінка – наслідок занадто жорсткого внутрішнього контролю, наче всередині тебе сидить тюремний наглядач і забороняє порушувати правила, які при цьому ніхто тобі не повідомив.
Результатом тихого семінару стало гучне дослідження сором’язливості, яке прочитала сила-силенна людей.
Читала цю книжку, очевидно, і норвежка Турюн Ліане, авторка серії дитячих книжок про дівчинку Алісу Андерсен (перші дві з них уже є українською і далі буде).
Аліса хворобливо сором’язлива. Вона справляє враження вічно похмурої, вічно набурмосеної, вічно незадоволеної, часом навіть хамовитої. Ілюстраторка Наталка Гайда цікавезно з тим погралася: на її темних малюнках сіро-чорне дівча вдягнуте у футболку зі смайликом на грудях, типова підліткова тішотка, тільки смайлик в Аліси – печальний, а не усміхнений. Насправді все не так. Або майже не так. Вона не мале хамло-емо. Просто світ не встигає дочекатися, поки Аліса набереться сміливості з тим світом заговорити.
В першій книжці про Алісу їй випадає пережити найлютіший жах сором’язливої людини – вийти на сцену, ще й у головній ролі, ще й у ролі принцеси-на-заміну. Це, якщо вірити Зімбардо, перший пункт фобій сором’язливців: публічний виступ. На другому місці – контакт з людиною протилежної статі. Алісиним партнером по виставі має бути хлопчик, у якого Аліса очевидно закохана, якого ревнує до популярних дівчат і ніяк не може збагнути, чи вони спілкуються, бо дружать, чи тому, що просто живуть по сусідству.
Аліса на межі панічного ступору, учитель намагається її заспокоїти. У цей час дівча в голові складає списки, ким і чим на цій землі краще бути, ніж нею зараз. Китаянкою, наприклад, бо китайських дівчат так багато, що не доводиться в шкільних виставах грати – ролей на всіх не вистачить. А ще краще бути бездомним котом, бо всі обожнюють беззахисних тваринок і ніхто не любить беззахисних дівчат. У розпал цього внутрішнього монологу учитель обережно перепитує: "Алісо?". І вона йому абсолютно щиро і вкрай змістовно відповідає: "Няв". Ну от, поговорили.
Зі ступору на сцені Аліса виходить вельми специфічно: вона так боїться говорити текст на сцені, що починає його співати, при чому на мотив національного гімну. Вистава заходить на ура.
Турюн Ліане – авторка, обізнана в проблемі сором’язливості. Вона не ставить питання руба. І саме це робить її книжки корисними, щоб і собі подумати над своєю боязкістю, і з дітьми почати цю розмову. От власне, вона могла замість вистави шкільного драматичного гуртка взяти очевиднішу історію: спортивні змагання. Була б та книжка писана не норвежкою, а американкою, то точно були б спортивні ігри.
Але Ліане міркує про інший триб педагогіки. Система цінностей з акцентом на конкуренцію, яка схвалює і підносить особисті досягнення в рейтингах, страшенно посилює сором’язливість. Художні практики, мистецтво начебто дозволяють уникнути порівняння й оцінювання. Але ж Аліса грає таки головну роль, хай і не прагнула цього, бо мусила замінити дівчинку, що отримала травму. Але головну. Вона міняє умови під час виступу, заміняє монологи співами. Проте вона залишається принцесою в головній ролі.
Як узгодити прагнення до соціального успіху із власною сором’язливістю? Порада від Зімбардо: змінити уявлення про ідеал. "Те, що багато хто з нас не досягають свого ідеалу", – пише Філ Зімбардо, – "є недоліком ідеалу, а не відбиттям нашої нікчемності та непридатності досягати гідного результату". Порада від Аліси Андерсен: співай, коли несила говорити, няв.
Аліса – середульша дитина, має старшого брата і молодшу сестру. Дослідження Зімбардо доводить, що сором’язливість зазвичай є проблемою первістка. Перших дітей більше опікують, вони потребують більше підтримки та схвалення, які рано чи пізно перестають отримувати в тому обсязі, до якого звикли.
Почасти це й випадок Аліси: поки вона прокручує в голові свої внутрішні монологи, шукаючи відповіді на питання батька чи матері, ті уже перемикаються на молодшу дзиґу чи старшого дотепника. Кілька разів Аліса припустить: мабуть, її сором’язливість спадкова. Тільки від кого спадок? Питання це звучить, але відповіді на нього Аліса не шукає.
У дослідженні Зімбардо менш як 4% сором’язливих людей припустили, що їхні батьки теж мали цю властивість. При чому самі їхні батьки дали іншу відповідь: 40% сором’язливих людей виросли під опікою таких же батьків. Ми природно звикаємо бачити батьків такими, що швидко реагують на проблему і мають авторитет. Авторитет і швидка реакція – повна протилежність до сором’язливості.
У другій книжці про Алісу родина їде на море. Тут батько вирішує, що Аліса мусить(!) навчитися плавати. Мала ж панічно боїться води! Але батька це не зупиняє, навіть стимулює. Мало того, що він кілька днів розповідає їй свій план, чим посилює тривогу Аліси (вона певна, що потоне, і тривають останні митті її життя), то й ще відпускає її на глибині, і Аліса таки тоне. Навчитися плавати їй допоможе думка (нарешті вона зрозуміла!): занурення дають законну підставу усамітнитися, відокремитися від людей. Аліса знаходить собі в глибинах моря таку собі камеру комунікативної депривації, лагідний соціальний вакуум.
Звернула б маленька увагу: у кожній сцені на узбережжі, поки батько і діти розважаються у воді, на березі самотньо сидить одна людина. І їй, до речі, дуже добре в тій самоті.
Аліса не бачить, що страшенно схожа на маму. Де б ми не подибали фру, вона буде ховатися десь поодаль від родини з книжкою. Але наполягає: у літньому будиночку не буде телевізора, аби щовечора родина спілкувалася наживо. З яким полегшенням вона той телевізор зрештою купить! Мама весь час поступається в суперечках батькові. Мама виходить із конфлікту з дітьми при першій же нагоді, програє по суті. А ще наспівує, як і Аліса, коли нервує, тобто часто. Але, звісно, Аліса не годна побачити поруч людину, яка переживає те саме, що й вона.
Сором’язливість-бо буває вкрай пихатою. Часто буває. Сором’язливість пробуджує самозамилування. З одного боку, є боязкість у спілкуванні з людьми. З другого і водночас є й вимога(!) створити комунікаційні умови, які задовольняли б насамперед боязку людину, а не її співрозмовця. Я чула колись вдале формулювання: інтроверт-ексгібіціоніст, от саме про це і йдеться.
Наприкінці другої книжки Аліса вполювала на глибині рідкісну мушлю. Вона хоче похвалитися тим хлопчику-другові, що зараз теж на морі на іншому кінці світу. Довго обирає форму: написати смс чи кинути смайлик. Зупиняється на смайлі, це їй здалося ненав’язливим. У відповідь тут же прилітає фото хлопця. Саме фото. І в руках він тримає таку саму, як в Аліси мушлю. Це гепі-енд, малята таки дуже близькі, споріднені душі – так нам натякають. Це не гепі-енд, бо хлоп зробив те, що хотіла і не зробила Аліса. Ситуація потенційно небезпечна.
Сором’язливість супроводжується високим рівнем пасивної агресії. Сором’язливі люди, дорослі й діти, справляють враження спокійних і збалансованих, це хибне враження, але й самим їм треба в нього повірити – щоби полегшити собі життя. Зімбардо описує вправу для тих, хто хоче взяти під контроль свою боязливість.
Уявіть, що створили злу копію вас. Ви не хочете, щоб злого двійника з вами плутали. Знайдіть у собі ту рису, яку не можна скопіювати та знецінитися, яку нізащо не зімітує зла істота. Прекрасна вправа. І не випадково в її основі лежить думка про відкритий конфлікт, про неправильно справлені враження і про злість. Обидві книжки про Алісу починаються зі сварки й закінчуються чимось, що от-от стане сваркою.
Сором’язливість часто полягає у відсутності навичок соціальної взаємодії, це не вроджена властивість, а набута риса. Так припустив зрештою Зімбардо. Дитячі книжки, як і науково-популярні посібники, мають навчити нас жити в злагоді з оточенням. Це називають екологією соціального Я. Хороші дитячі книжки та хороший наукпоп, себто, мають цьому вчити, такі, як історії хлопчика Філа і дівчинки Аліси, наприклад, вони ж бо створюють на диво гармонійну пару. У тій вправі про злого двійника є ще одне питання: хто з людей відразу зрозуміє підміну – відрізнить злого вас від справжнього? Така людина завжди є, про це написані всі добрі книжки. А чи є вона у вас?
Читайте також
7 книжок, щоб перейти на українську, від радіожурналіста Сергія Стуканова
10 лауреатів відомих книжкових премій: чим зачитувалися у 2020-му, чекаючи на кінець світу
Дівчинка, що не вижила: як Джоан Роулінґ поховала себе, "цвіркнувши" зайве
