Мохаммад Расулоф — іранський режисер і сценарист, лауреат численних престижних кінонагород, зокрема від Каннського кінофестивалю та Берлінале.
У 2024 році Расулоф представив фільм "Насіння священного інжиру" на Каннському кінофестивалі, який відзначили призом ФІПРЕССІ. За цей фільм влада Ірану засудила режисера до восьмирічного тюремного ув'язнення, через що Расулоф терміново покинув країну.
Цього року Мохаммад Расулоф є головою журі кінофестивалю Молодість, де також представлений його фільм "Насіння священного інжиру".
У цьому інтерв'ю для Суспільне Культура кінокритикиня Альона Шилова поговорила з режисером Мохаммадом Расулофом про кіно як форму опозиції, репресії в Ірані та майбутні проєкти кінотворця.
Що особисто для вас означає приїзд в Україну та роль голови журі фестивалю?
Передусім як іранець дуже хочу виразити свою консолідацію і співчуття українському народові.
По-друге, я як кінорежисер і був запрошений до журі, а тому вважаю, що наразі маю влучну нагоду, щоб виразити стосовно цієї війни мої власні відчуття та переживання, так само як і більшості іранського народу, який перебуває під утисками своєї влади, відчув на собі насилля і ворожість, насильницький метод впливу.
Йдеться про те насилля, яке Росія вчиняє щодо України і яке має підтримку з боку тоталітарного режиму Ірану. Я від цього засмучений і це не те, чого бажає іранський народ.
Дуже цікавий досвід для мене зараз — перебувати в Україні і я дійсно вдячний за запрошення на цей фестиваль.
Інша частина вашого запитання була про те, як мені бути головою журі і які завдання я ставлю перед собою. Слід сказати, що на фестивалі представлені короткометражні та повнометражні фільми, ми — п'ятеро членів журі із різних культур — намагаємося наші бачення об'єднати та дійти спільного вибору стосовно найкращого фільму.
З огляду на ваш досвід боротьби з цензурою в Ірані, якими думками ви можете поділитися про важливість мистецького самовираження в часи політичних потрясінь?
Мистецтво завжди може бути рефлексією життя. Я вважаю, що умови життя людини мотивують митця обрати певну форму мистецтва. Форма, яку обирає митець, завжди є рефлексією на ті умови, в яких він живе.
Цензура сильно впливає на мистецьке вираження. У різні періоди це проявляється по-різному. Зараз за допомогою технологій цей вплив цензури зменшився і не може бути настільки значним.
Наприклад, у кіноіндустрії стало можливим працювати з мобільним телефоном. Раніше цензура була більш успішною і інакше впливала на мову та спосіб художнього вираження, проте нині через наявність технологій все більше з'являється можливостей для її обходу. Раніше через цензуру доводилося звертатися до метафор, але зараз маєте такий шанс через існування безлічі шляхів, щоб оповідати прямо.
Був час, коли кіно починалося із запису великих кіноплівок — бобін, кіноплівки були негативними і позитивними. Через масштабність носіїв кіно було легше контроолювати в Ірані, а самим фільмам неможливо було вийти на іранський ринок, в обхід цензури. Проте зараз є більше можливостей і ви можете на маленьких носіях свої фільми представити публіці та світу.
Чи можете ви навести практичний приклад, які інструменти для обходу цензури ви використовували під час роботи над фільмом "Насіння священного інжиру"?
Це не лише інструменти, це і шляхи вирішення. Коли ми говоримо про андеграундне кіно, ми маємо на увазі, що створення фільму має тривати непомітно. Однак хоч-не-хоч іноді нас можуть помітити.
Іноді шляхом зменшення команди, обмежуючись в обладнанні, що використовується, ми можемо меншу увагу викликати на себе. Іноді ми змушені міняти місце зйомок відповідно до обставин. Так обмеження завжди впливають на форму вираження.
Як сучасні глобальні конфлікти, такі як війна в Україні, впливають на ваше сприйняття кіно як режисера та члена журі?
Зростання насильства, продовження руху коліщат механізму насилля – це те, що завжди викликало і викликає стурбованість. Я думаю про те, як ми, відстоюючи право жити у мирному суспільстві, використовуємо засоби вираження для впливу на загальну культуру.
Коли я був підлітком, сталася ірано-іракська війна: зараз, йдучи українськими вулицями, я пригадую той час і повертаюсь у період своїх підліткових спогадів.
Відчуття українського народу мені дуже зрозумілі. Втім, війни відбуваються зараз у багатьох куточках світу. В цей час постає питання — в чому корінь цих воєн? Це високопосадовці методом пригнічування і силового впливу хочуть відібрати частину територій? Дійсно це ті питання, на яких ми можемо наголошувати і брати до уваги під час свого пророблення сюжетних ліній.
Можливо, на ці питання не буде простих відповідей, але ми можемо принаймні порушувати ці питання у творчості. Це може початися з простої історії, що відбувається довкола нас, і перейти в іншу площину дослідження великої сили.
Зрештою, я впевнений, що навіть такі надскладні моральні обставини можуть стати поштовхом для творчості.
З початком повномасштабної війни російські фільми продовжують бути представленими на міжнародних кінофестивалях. Організатори фестивалів часто пояснюють це рішення тим, що ці фільми створені "дисидентами", тобто опозиціонерами до російської влади. У той час як насправді більшість цих фільмів створені за підтримки або ж принаймні схвалення державних російських інституцій. Як ви бачите різницю між справжніми опозиційними митцями, такими як ви, і тими, хто лише вдає опозицію?
Я насправдні не сильно обізнаний в російській кіноіндустрії: як там влаштована робота над фільмами та які саме процеси відбуваються у кіно. Але вважаю, не можна все оцінювати загалом, обов'язково є люди, серця яких б'ються в унісон із українцями. На цю проблему я б дивився більш широко, адже вважаю, що за тим, що лежить на поверхні, може бути приховано багато інших аспектів.
Особливість тоталітарного режиму в тому, що держава не дозволяє людині бути самою собою, справжньою, говорити те, що справді люди б хотіли. Те, що відбувається з людиною в тоталітарній державі, — це надважкий процес.
Існує і інша проблема: зазвичай населення, як, до прикладу, іранці, що живе під тиском тоталітарної влади, іноді настільки заклопотане власними проблемами, що забуває, що відбувається у світі.
Що, на вашу думку, визначає істинного опозиціонера в мистецтві?
Яке важке запитання (задумливо). Загалом вважаю, що зберегти силу свого вираження — дуже важливе завдання в умовах тоталітарного режиму, щоб залишитися самим собою, мати змогу висловлювати свою позицію. Однак зазвичай в таких системах іноді страх вважається наявністю інтелекту.
В самому Ірані я часто стикаюся з тим, що боягузи та консерватори вважаються більш винахідливими, розумнішими, однак насправді важливіше належати самому собі й розуміти реальність, не виходити за її межі. Однак відважність сказати все, що ти думаєш — це те, що я не знаю, як назвати, але це перший крок для того, щоб бути дисидентом.
В одному зі своїх інтерв'ю ви сказали: "Я вважаю створення творів мистецтва своїм правом, і немає жодної причини, чому б я не боровся за це право". Як, на вашу думку, акт створення фільму може слугувати формою опору проти утисків і цензури?
Так, звісно, так і є. Таким способом я роками борюся з системою цензури в Ірані. Роками в мене була заборона на виїзд в Ірані, та я встояв і знову думаю про шляхи, як би продовжити протистояти ти чинити опір цензурі. Абсолютно згоден, що найважливішим для мене є протистояння цензурі й воно важливіше, аніж можливість втратити доступ до якогось технічного обладнання.
Під час створення кіно я віддаю перевагу мати свободу вираження, чинити опір цензурі над можливістю відзняти фільм найкращим обладанням і за сучасними технічними вимогами.
Дуже все заплутано, бо хоч і докладаю зусиль бути не у фокусі цензури, обійти цензуру, але я все одно вимушений творити в умовах, продиктованих існуванням цієї цензури. Іноді, незважаючи на існування цензури, мені вдається досягти того способу вираження, який я задумав, однак локації, умови, які я хотів би мати — я це не можу реалізувати, тому що цензура змушує мене нести ці втрати.
Я вважаю, що цензура – це в'язниця. Навіть коли я створюю андеграундний фільм, я під цензурою, я все одно у в'язниці. Однак перед тобою вибір: ти можеш почати прикрашати цю в'язницю і казати "вау, оце гарненьке місце", а можеш кричати. Я саме той, хто кричить.
У своїх інтерв'ю ви розповідали, що уряд Ірану порушив кримінальну справу проти знімальної групи фільму "Насіння священного інжиру", яка залишилася в Ірані. Чи можете ви розповісти більше про поточну правову ситуацію, в якій опинилися ваші актори та команда? Які конкретні звинувачення їм висувають?
Перед тим як стало відомо про створення фільму, деякі члени команди змогли виїхати. Однак більшість із команди залишилася.
Коли стало відомо про вихід фільму, органи безпеки вдерлися до режисерського офісу з обшуками, звукорежисера спинили в аеропорту і вилучили закордонний паспорт, а він якраз збирався до Канади, але не дозволили. На всю команду вчиняли тиск.
Акторів забрали на допит, моїх асистентів забрали на допит, звукорежисера, майстра з гриму — усі зазнали допитів. Вони хотіли за допомогою членів моєї команди здійснити тиск на мене, пропонували тих вмовити мене, щоб я зняв свій фільм із фестивалю. Та вони ні разу не висловили такого прохання мені. Після цих подій розбився президент Ірану на гелікоптері у горах, в країні почалися внутрішні проблеми й фокус уваги перемістився зі знімальної групи. У цей період деякі заборони на виїзд були скасовані і одна-дві людини змогли виїхати.
Проте знову у зв'язку із тим, що фільм вийшов на екрані у Франції, заново стосовно усіх було застосовано заборону на виїзд, наразі відомо про відкриття провадження за звинуваченням у "поширенні розпусти" (оскільки жінки без покритої голови у фільмі, а вони були причетними до створення такого продукту і безпосередньо брали участь у зйомках такого фільму).
Також кажуть: "Ви були причетні до антиурядових закликів". Усі ми проходимо обвинуваченими по цій справі, і подивимося, як далі складуться обставини. Ті, хто в Ірані, наразі не перебувають у місцях позбавлення волі — це лише завдяки тому, що вони внесли заставу.
Якими ви бачите свої майбутні проєкти? Чи будуть вони стосуватися вашого досвіду в Ірані та тем свободи і опору?
Зараз усі можливості переді мною. Я маю на меті три проєкти. Перший — анімаційний, дуже цікавий для мене, про одного іранського автора п'єси, який жив 55 років тому. Дія розгортається саме в Ірані.
Інший — з 2012 року в розробці й було домовлено з німецьким продюсером з приводу його реалізації, однак цей проєкт так і чекав 12 років. Дія відбувається наполовину в Ірані, наполовину поза межами країни.
Також інша тема — на межі європейської та іранської культури, що мені видається доволі привабливим. Однак я остаточно не вирішив і не мав можливості точно вирішити, яку з цих ідей я буду реалізовувати.
Що ви можете порадити режисерам, наприклад українським, які перебувають в обставинах, де майже немає ресурсів для створення фільмів, є загроза життю, війна? Які настанови можете дати?
Те, що тут притягнуло мою увагу, — що сила і жага до життя більша над страхом перед війною.
Одного дня ця війна закінчиться і ці потрясіння, які переживає український народ, природно знайдуть своє відображення у творчості й кінематографії зокрема, трансформуються у мистецький продукт, який буде уособлювати віху історії людства.
У складних умовах, в суцільних обмеженнях людина засинає і не знає, чи прокинеться, проте переконаний, що мистецтво завжди в умовах складних життєвих обставин доходить до нових, сучасніших форм мистецького вираження.
Я не схиляюсь перед цими обставинами, але через те, що ми змушені існувати в рамках цих обмежень, пропоную передусім діяти творчо.
Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом "Повернись живим" для батальйону безпілотних авіаційних систем 14 Окремої механізованої бригади ЗСУ.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
