Серед надтоксичних фб-ажіотацій цієї осені одна ворохобня вирізнялася якоюсь такою незручною поміркованою невинністю, що гріх її оминути. Приводом стали відверті фото Юрія Іздрика, які увійшли до нової книжки "Naked one". Обговорювали, чи припустимо до збірки віршів долучати дікпіки визнаних і визначних поетів.
Уявімо собі: таку книжку видала 58-річна поетка. Теж обмірковували б фотогенічність її статевих органів? І чи ризикнули б таке обговорення взагалі почати? А історія про голих літераторів тим часом триває і набирає обертів. Тепер їх, окрім Іздрика, уже щонайменше дванадцять є. І далі, вочевидь, буде.
Кейс перший – "Naked one" Юрія Іздрика.
Акварельну тогорічну книгу Іздрика цього року змінило на вахті видання дещо провокативне, але через цю провокацію якраз і сильне, і цікаве. "Naked one" (Чернівці: Меридіан Черновіц) – артбук: вірші супроводжує сорок дев’ять фото ню живого класика (фотографиня Настя Телікова).
Портрети гранично відверті, до гротескно-ігрового масштабу відверті. Окрім щедро акцентованої натури фото не менш націлені на антураж, БДСМ-стилістику насамперед. А пози моделі коли пародіюють, коли травестують відомі класичні картини і скульптури, скажімо, Мислителя Родена, Дискобола, Святого Себастьяна чи Маху.
Цей "копікат" (як і БДСМ-"маячки") інакше, ніж сарказм, не трактується. Власне, і голизна цих фото в контексті книжки мусить сприйматися тільки як сарказм. Але для того треба книжку прочитати, а не тільки картинки подивитися... Ну гаразд, спочатку картинки подивитися, а потім почитати. "Ми квіточки – йопть! – незабудки ми" ліворуч, і оголений торс квіточки від плечей до стегон праворуч.
Книжка має попередження “58+”, це біографічний вік Іздрика, він – сам собі ідеальний читач, і в цьому посланні нічого нового немає. Але тут же є коротка авторська передмова, фактично маніфест: коли з віком зникає віра в буття, то починається суто життя суто тіла – і це правда, вища за поетичну. Власне, про життя зрілого тіла в момент, коли воно набуває статусу буття, ця книжка і писана, чи то пак сфоткана.
Три поетичних цикли. Перший – діалоги з якимось Бро, в якому під фінал впізнаємо Бога, а в тих брутальних обмінах репліками – молитву. Історія банальна, як зазвичай і буває в історіях особистісних криз. Він зустрів її, він переживає пристрасть і кохання, які ніколи не переживав – не тільки він сам, ніхто не переживав, такого-от просто ніколи до нього не було (десь у засвітах заридав Сосюра). Він ексцентрик, він лякає свою ідеальну жінку силою почуттів і хаосом стосунків. Вона йде. Кульбіт-повернення до початку циклу.
Там є вірш, як його малого залишає одного дома мати і йде на роботу, вона обирає не дитину, яку породила, а зовнішній світ: грубо кажучи, не систему, що самовідтворюється, а відкриту систему. Малий, який доріс до літнього чоловіка, біснується: знову обрали не його, а світ, хоча точно знає при тому, що вибір був правильним.
Цей перший цикл "Naked one" (верлібри, до речі) є відвертим (от тут уже без іронії) актом самопоглинального нарцисизму, насправді дуже сильним. Але далі будуть ще вірші, два довгих цикли – регулярні вірші про нещасливе розділене кохання, дуже очікувані від книжки Іздрика про Велику любов.
І як сказав класик, "залишилися ми – зовсім голі на голому вітрі / і на голій землі і на голих понтах взагалі".
Голизна фото в цій книжці – не симпатична щодо віршів, вона не посилює відвертість й інтимність творів. Вона застібнутим на всі ґудзики віршам протистоїть – саркастично, повторюся. Щоби бути відвертим, треба бути на всі сто переконаним, що хтось готовий тебе правильно почути. А таких ілюзій людина 58+ уже просто не має. І звернути б увагу, що копі-картинки тут поєднуються з копі-віршами: Іздрик не тільки пише парафрази Семенка, Тичини, євангеліста Матвія, того ж Сосюри, він ще й свої давнішні хітові вірші переробляє і рецитує.
Почуття як чиїсь копії, вірші як наслідування когось (навіть себе), тіло як копія життя… Ну от, робили наче чесні фотки пеніса, а змайстрували черговий фалос-логос.
Кейс другий – премія "Золотий ліфон"
Восени відбулася друга сесія премії "Золотий ліфон", обидва рази переміг Сергій Жадан. Здається, в цьому реченні можна підставити будь-яку назву в лапках і мати звіт про актуальні літподії. Але тут же якраз важить премія, а не переможець!
"Золотий ліфон" – кітч як він є, точніше, кітч як він себе усвідомлює, вульгарність, що стала атракціоном, кемпом майже. Хайп, коротше. Засновниця премії – Анна Арінархова. Станік тут – це натяк на спіднє, яке кидають на сцену улюбленому співаку фанатки, така собі синекдоха до "віддаюся тобі".
Відзнака призначена для "найсексуальніших українських митців", переможець визначається відкритим голосуванням в соціальних мережах, формат – народна премія. 2020-го був склався топ із десяти музикантів, акторів, письменників, який очолив Жадан – як "ідеальний чоловік для всіх нас".
Що показово, з формулювання про перемогу (від оргкомітету премії) таки топова сексуальність загула десь на маргіналіях: "Бо саме в ньому поєднується безліч людських рис, які можна віднести до категорії ідеальних. Це і надзвичайний письменницький талант, і доброта, почуття гумору і світлий розум. Це величезна любов до людей, вміння об’єднувати та поєднувати — не лише на папері — все найпрекрасніше, що є в нашому житті… В його текстах стільки відвертості, ніжності, глибини, почуттів, краси та любові, що ніхто не залишиться байдужим. Сам він своєю безпосередньою присутністю випромінює таке море позитиву, харизми, сексуальності та людської теплоти, що можна ще дуже довго залишатися осяяним цим світлом".
Відзнаку найсексуальнішого чоловіка отримала добра людина і талановитий письменник, що любить людей. Власне, про сексуальну привабливість в формулюваннях ідеться лише у випадку "бронзового ліфона", який вручили Ахтему Сеітаблаєву – чоловіча краса, пронизливий погляд, "такі грають коханців і героїв" і так далі.
Категорія "секс-символ" – винахід модерного часу, це є спосіб якось каталогізувати, унаочнити бодай те, що робить людину сексуально привабливою. І у випадку чоловіків, яких проголошують секс-символами, постійно фіксують «відхилення» від конвенційної зовнішності, від стандартів «симетрія плюс здоров’я», від уявлень про красу, які мають владу над жінками-секс-символами. Тут уже підключається так звана харизма, що її взагалі не заміряти і не зарейтингувати. Висновок нібито очевидний: талант і професіоналізм наділяють людину сексуальними привілеями. Чи не очевидний? І чи не людину, а таки чоловіка? У списках найсексуальніших жінок світу (від журналу "Maxim", скажімо) я не знайшла, наприклад, Медлін Олбрайт.
Те, що у випадку "Золотого ліфона" переможців обирають серед чоловіків, є зокрема стратегічним рішенням, припущу. Споживач українського мистецтва – це споживачка, жінка від двадцяти-плюс до тридцяти-плюс, жінки здебільшого і голосували. Жінки, які публічно обговорюють чоловічу сексуальну привабливість, досі почуваються порушницями соціального табу, незручність від цього можна прикрити натужним сміхом. Ну ліфон, ну смішно ж.
Кейс третій – календар "Literature Illustrated 2021" від Літературної агенції OVO
Дванадцять чоловіків-письменників знялися для еротичного календаря. Літературна агенція повідомляла перед початком роботи над календарем, що це спеціальний проєкт із промоції читання та підняття рівня обізнаності про сучасних українських авторів, тому до роботи були залучені автори зіркові і автори-початківці – на рівних.
При тому більшість учасників проєкту, повідомляючи про календар, таки говорять про "молоде покоління українських письменників". А прецедентом такого-от революційного виходу на культурну арену призначили оголений автопортрет Тараса Шевченка.
У календарі вміщено портрети Сергія Жадана, Артема Чеха, Петра Яценка, Павла Коробчука, Павла Дерев’янка, Сергія Демчука та інших. За задумом літератори тут не мають постати як секс-об’єкти абощо, вони мають наблизитися до читача, спростувати нібито наявне в широких читацьких масах упередження, що письменники – це бронзові погруддя, замінивши принагідно уявленням, що письменники – це голі торси. Наближатися до читача краще топлес, це всі знають, навіть Шевченко.
Попри якийсь захмарно-серйозний "народницький" пафос, який супроводжує цей проєкт, саме видання є таки продуктом класним; за еротику тут відповідають ретро-пози ala рекламна кампанія Келвін Кляйн середини 90-х та оголені животи-плечі-торси моделей. Над проєктом працювала фотографиня Марися М'яновська і редакторка Вікторія Ма.
Практика тематичних календарів з чоловічими доглянутими тілами, продаж яких іде на підтримку соціально важливих практик (календарі з пожежниками, полісменами і рятівниками – це уже тренд і бренд), виявилася цілком придатною і для літератури. Зрештою, теж соціально важлива галузь із вкрай обмеженим фінансуванням, теж можна роздягнутися для благочинності.
Власне, "Literature Illustrated 2021" спрямований на промоцію і підтримку галузі, оцінювати його як артвидання не варто. До порівняння: "голий" календар з білоруськими письменниками наприкінці 2000-х був цілком концептуальним артом, викликом, ревізією "нового пуританства". У нашому випадку ніхто нікого не епатує, радше тут зваблюють... купити нову книжку напівроздягненого літератора, відомості про яку можна знайти в календарі.
2003 року вийшла книжка-есе знаної дослідниці-феміністки Жермен Ґрір, яка називалася "Красивий хлопчик". Ґрір проаналізувала, як і коли живопис фіксувався на зображені незрілих чоловічих тіл, кому пропонували насолодитися побаченим. І зрештою вона наголосила на тому, що нині споживач таких картинок – навіть не чоловіки-геї, а власне гетеро-жінки. Ґрір тут же звинуватили в жіночій педофілії, але мова не про це.
Якщо коротко, то зміст послання такий: я, жінка, маю право дивитися на вразливо-красиві чоловічі тіла, візуальна насолода – це влада, і я, жінка, її теж собі хочу. Ой і наробила галасу та книжка! І потроху почали помічати, скільки оголених чоловічих тіл в рекламі і розвагах мусять здаватися сексуально вразливими, щоби бути привабливими. А потім 2006-го з моря вийшов оголений мачо Даніел Крейг – і галас вщухнув.
Такі штуки ніколи не є просто розвагою, просто кадром з фільму, просто премією чи просто книжкою (будучи і ними, ясно). Це свідчення того, як змінюється наше ставлення до сексуальності/тілесності і того, що ми презентуємо та споживаємо як сексуальність/тілесність.
Фетишизацію голого жіночого тіла ми, прогресивні, засуджуємо і замальовуємо в соцмережах жіночі соски. Але робимо те саме з чоловічими тілами, бо ми ж – прогресивні, а чоловічі соски за прогресу дозволені. Якщо поміняти місцями додатки, чи зміниться сума? От не випадково згадала те різне ставлення до пиптиків: жіночі соски є табу не тому, що сексуальні, а тому, що функціональні, на відміну від чоловіків-чисто-тобі-прикрас.
Отже, чому оголюються саме чоловіки-письменники, щоб привабити читача до книжок? Може, така відповідь підійде: в рік на людину, яка читає українською, припадає 0,4 книжки. І купують ті 0,4 книжки жінки.
Читайте також
Якими вони нас зображають. 10 іноземних книжок, героями яких є українці
Куди зникла любов? Три артбуки про сучасні романтичні стосунки, Tinder та щирість
Дівчинка, що не вижила: як Джоан Роулінґ поховала себе, "цвіркнувши" зайве
