Суспільне Культура спільно з PEN Ukraine та фестивалем-воркшопом для молодих авторів "Прописи" публікує літературні прозові й поетичні твори українських авторів та авторок.
Серію текстів продовжує нова драма від Ірини Курганської. Вона народилась 1995 року в Києві. Закінчила літературознавство в НаУКМА, працювала кураторкою та культурною менеджеркою проєктів у музеях, приватних галереях та ГО. Працює редакторкою текстів та видань про мистецтво, а також текстів для виставок. З 2023 року вивчає креативне письмо, візуальне мистецтво та перформанс у межах програми "Практики сучасного мистецтва" у Берні, Швейцарія. У своїй мистецькій практиці працює з текстом, інсталяцією та перформансом, серед тем — травма, біль, персональна і колективна історія та їхня репрезентація у щоденних практиках і предметах.
Свій текст Ірина коментує так:
"Це моя власна історія, яку мені завжди хотілося розповісти, бо вона стосується мене, моєї родини, мого роду, а також місця, яке я вважаю своїм домом. Тому цей текст про безумовну любов, яку ми не обираємо і яка є назавжди частиною нас. Водночас і мій прадід, і моя родина, і атмосфера того міста є дуже неоднозначними — їх важко любити, тому ця любов нагадує невідворотність і приреченість давньогрецьких трагедій. Для мене ця історія про важкість — історій і Історії, вибору, як і не-вибору, минулого, памʼяті. Мене захоплює в ній фігура каменяра — невидимого, невидатного, мовчазного, вічного, того, хто завжди приходить "після". Зрештою, ця історія може бути прочитана дуже відсторонено — як частина колоніального досвіду України, як частина дискусії про природу й призначення памʼятників та меморіалів".
Текст для декламації з паузами та відтворювання як текст-у-просторі й текст-у-русі.
Простір: приміщення з чотирма стінами
Дійові особи (портрети, що висять на протилежних стінах, навпроти один одного):
Правнучка
Прадід
Дійові позиції:
Правнучка
Прадід
Локальна історія
Хронологія
Ангел історії
Св. Христофор
Обʼєкти: камінь, молоток, шматочок вугілля; серія ескізів повороту голови людини та історична хронологія (таймлайн), зображена малюнками (завжди навпроти одне одного; на тих двох стінах, що лишилися вільними).
Глядачі: займають простір в центрі приміщення, рівновіддалено від стін.
Художня деталь: розділене навпіл обличчя перформера: одна половина повністю вкрита білим гримом і нагадує статую, друга — звичайна, людська.
Спусковий механізм простору: перформер з каменем у руках, що рухається по колу вздовж стін від позиції до позиції, як стрілка циферблатом, стежачи, щоб завжди бути повернутим лише "кам'яною" частиною обличчя до глядачів.
[Запуск. Перформер — у дійовій позиції Правнучки.]
Мій прадід був каменярем.
Він бив, підривав, колов, розпилював, різьбив, обробляв, шліфував і займався каменем щоденно протягом майже 70 років. Я розпитувала усіх, але ніхто не міг сказати мені, якою людиною він був. Що було йому до вподоби, а що ні, яку фразу він говорив першою щоранку, чи він був швидким їдцем і яка мелодія змушувала його ногу відбивати такт — усі ці дрібні, але дуже важливі деталі втрачені назавжди. Ніхто не пам'ятав його молодим. Ніхто не пам'ятав, як він сміявся чи плакав. "Він був досить неприємною людиною", — подумавши, мовила моя бабуся, яка прийшла жити в дім до його сина — мого дідуся. "Чесно кажучи, я боялася його", — додала вона й не могла пригадати більше нічого.
Водночас всі пам'ятають його за роботою та влучні рухи інструментів у його руках.
Камінь був завжди. Завжди були люди, яким був потрібен камінь.
Тому мій прадід завжди мав роботу.
[Перформер переходить у позицію Прадіда.]
Йосип не був ані відомим, ані видатним. Він зробив сотні пам'ятників і вирізьбив сотні імен на них. Він знав своє ремесло і добре робив свою справу. Він вгадував наперед смаки своїх замовників і ніколи не припускався помилок у написанні.
Він зробив і собі пам'ятника — той лежав у нашому дворі з десяток років — чи то знаючи краще, як саме правильно зробити його, чи то щоб не платити іншим за роботу, яку він міг виконати і сам.
[Перформер переходить до молотка у кутку приміщення — у позицію Локальної історії.]
Бордюри, огорожі, статуї, сходи, вази, адресні таблички з чорного, сірого, блискучого, матового, рожевого, з вкрапленнями, шорсткого, пористого, відшліфованого каменю — усе це різноманіття ви можете придбати в Коростишеві — місті, відомому гранітними покладами. Та передусім граніт використовують для виробництва пам'ятників — індивідуальних і колективних. Останні називають "меморіалами" — знаками пам'яті.
[Перформер бере молоток до рук, опускається на коліна та ритмічно бʼє ним по каменю — тому, який увесь цей час носив у руках.]
Усе населення Коростишева живе з каменю (ви упізнаєте їх за завжди твердим, вибуховим, проривним "р" — каменяра́!). Місцеве кладовище тут може слугувати пам'яткою архітектури під відкритим небом, а центральні вулиці та площі вкриті каменем замість асфальту, тоді як купи непотрібного граніту заростають травою у дворах. Тут не побачиш бабусь, які продають яблука та молоко над трасою, — на в'їзді в місто виставлені на продаж лише памʼятники.
[Перформер припиняє бити молотком та встає з колін.]
Щоразу, коли Історія робить крок і зашпортується, Коростишів слідує за нею — як тінь чи скриптор, що викарбовує національні травми та перемоги на камені.
Чуєте невпинний стукіт молотка?
[Перформер рухається по колу, імітуючи звук ударів молотка, зупиняється у позиції Хронології.]
Роботи завжди було вдосталь, і так воно й буде.
[Перформер підіймає з землі вугілля і починає повільно вести крізь таймлайн безперервну лінію услід за текстом.]
Скоро дерев'яні тимчасові хрести на могилах жертв Бучі, Ірпеня, Маріуполя, Бахмута, на численних могилах звичайних людей, що стали солдатами й були вбиті на російській війні, потребуватимуть заміни на постійні пам'ятники. Кілометри ідентичних земляних насипів на цвинтарях по всій Україні будуть вкриті коростишівським гранітом. Меморіали будуть збудовані в кожному місті, у кожному селі.
Чи вистачить каменю? Чи вистачить рук каменярів?
[Вугілля сильно кришиться й осипається — на підлозі позаду перформера утворюється смужка чорного пилу.]
Вони звиклі до роботи. У 2014 році, після Революції гідності, коростишівські каменярі та скульптори подарували українському народу монумент, присвячений полеглим, який було встановлено на Хрещатику. А кожному з Небесної сотні вони безкоштовно пропонували виготовити пам'ятник на кладовище.
Масові протести 1991 року, які вилилися у вихід України зі складу Радянського Союзу та відновлення її незалежності, отримали назву Революції на граніті. Люди протестували по всьому адміністративному центру Києва, викладеного, звісно ж, коростишівським гранітом.
Сходи Верховної Ради — незалежного українського парламенту — також виготовлені з цього каменю.
Станції всесвітньо відомого київського метро можна безпомилково впізнати за їхніми величними сіро-чорними гранітними інтер'єрами.
[У цьому місці шматочок вугілля може вже майже стертися: наступного разу треба подумати про це заздалегідь та взяти більший шматок, а зараз — продовжувати вести лінію — як не вугіллям, то нігтями.]
Тисячі пам'ятників, які глорифікують совєцьку перемогу в Другій світовій війні також часто виготовляли з граніту — можливо, улюбленого каменю Сталіна.
Обов'язкові пам'ятники Леніну в містах Радянського Союзу, включно з головним — київським, що стояв на Бессарабській площі, також нерідко різьбили з унікального коростишівського рожево-сірого граніту.
З благородного чорного каменю, родом з Коростишева, зроблено і монументальний пам'ятник Тарасу Шевченку в Харкові, що став символом боротьби українців із російським колоніалізмом нині, а тоді був покликаний символізувати класову боротьбу.
Врешті найкращий і найгарніший коростишівський граніт було використано для будівництва найбільшої гробниці ХХ століття — мавзолею Леніна в Москві. За задумом російських архітекторів, помпезну пірамідальну, східчасту споруду треба було виготовити з рідкісних цілісних брил каменю. Перший моноліт дав тріщину під час видобутку, тому терміново взялися виймати з надр земл ще один. 60-тонний камінь везли кіньми протягом восьми днів до найближчої залізничної станції, де його спершу транспортували до Києва, а потім до Москви — 860 кілометрів поїздами, що лишилися з Першої світової.
[Перформер зупиняється й розтискає пальці, вугілля з характерним звуком падає долі в цілковитій тиші.]
Каменю байдуже, що з нього виготовлять. У нього немає голосу, вподобань, йому байдуже до справедливості, етики, заборон, вини.
Разом з гранітним монолітом до Москви привезли й каменярів, що вміли якнайкраще працювати з цим каменем.
Йосип був серед них.
[Перформер переходить у позицію Прадіда.]
Йосип народився за один рік до ХХ століття, за один подих до катастрофи.
Він ненавидів фотографуватися, і залишилася лише одна його світлина, зроблена за рік до смерті. На ній його голова повернута вправо, так ніби його хтось покликав чи йому щось почулося. Ніхто ніколи не дізнається, як виглядав правий бік його обличчя. Ніхто ніколи не збере в єдиний образ його лице.
Що такого він почув, що змусило його озирнутися саме в цей момент? Хто покликав його?
[Перформер переходить у позицію Ангела історії.]
"Існує полотно Клее, що називається Angelus Novus. На ньому зображений ангел, який ніби прагне віддалитися від чогось, у що він пильно вдивляється. Його очі широко розплющені, вуста розкриті й крила розпростерті для злету. Ангел історії мусить виглядати саме так. Його лик звернений у бік минулого. Де перед нашим поглядом вервицею минають життєві події — там він бачить суцільну катастрофу, що невгамовно громадить руїну до руїни, скидаючи їх йому до ніг.
[Перформер починає задкувати, продовжуючи читати текст.]
Він радо залишився б тут, щоб розбудити мертвих та зібрати воєдино уламки. Але з раю дме сильний буревій, він борсається у крилах ангела, напинає їх так, що тому вже не під силу їх скласти. Буревій безупинно несе його в майбутнє, до якого ангел повернений спиною, а тим часом купа уламків здіймається перед ним до самого неба. Те, що ми називаємо прогресом, і є оцим буревієм."
[Перформер зупиняється.]
Вальтер Беньямін "Про поняття історії".
Зображення: Пауль Клее. Angelus Novus. 1920. Олія, акварель, папір. 318 х 242. Попередній власник — Вальтер Беньямін. Нині — Музей Ізраїлю в Єрусалимі.
Місце для цієї репродукції залишається порожнім, оскільки роялті за використання зображення було б спрямоване на підтримку культурної спадщини Ізраїлю, тим часом як він під час бомбардувань знищує культурні цінності Гази.
[Перформер починає рухатися у звичному напрямку і зупиняється у позиції святого Христофора, стаючи на коліна та кладучи камінь собі на спину або плечі.]
Є легенда про напівчоловіка-напіввелетня, який був сильнішим за будь-кого на світі. Самотній, він почав шукати силу, більшу за нього, якій він міг би прислужитися. Спершу він пішов до наймогутнішого тогочасного короля, але скоро зрозумів, що той боїться Диявола. Тоді напіввелет попрямував до Диявола, та побачив, що той тремтить щоразу, коли згадують Бога. Врешті поневірянець потрапив до Бога і попросився до нього на службу. Бог сказав, що природня сила велета принесе найбільше користі, якщо той допомагатиме людям переходити небезпечну і стрімку гірську річку без мосту. Велет погодився і взявся день у день носити людей на своїй спині. Якось він посадив маленького хлопчика собі на плечі і, як завжди, ступив у річку. На середині потоку велет раптом відчув, що дитина стала нестерпно важкою й що він не може зробити ані кроку. Боячись потонути, він закричав: "Хто ти?" І дитя відповіло: "Я Христос, і я такий важкий, бо несу всі гріхи людства з собою".
Так велет Христофор ніс на собі всю історію людства, все його минуле і його діяння.
Ми народжуємося з нестерпною важкістю історії, про яку ми не можемо ні на мить забути, ані уникнути її.
Ми будуємо меморіали з каменю, щоб спокутатися, і земля стає тяжкою від усіх цих спогадів.
Ми видобуваємо камінь із надр землі та встановлюємо його поверх, щоб упоратися з власною провиною, власним минулим, власним теперішнім.
Але жоден камінь не співмірний вчинкам.
[Перформер підводиться з колін і обтрушується.]
Камінь — це просто камінь.
[Перформер рухається по колу, пильно вдивляючись у камінь у своїх руках.]
Чи має камінь значення? Чи радше потенціал значення, залишаючись просто матеріалом? Можливо, він набуває значення у момент, коли з нього зривають біле покривало і він перетворюється на пам'ятник? Розумієте, про що я?
Якщо я спатиму з каменем із дня у день, ділячись теплом свого тіла та снами, чи отримає він значення, перетворившись на монумент, не зазнавши, однак, фізичних змін?
Що таке взагалі монумент?
[Перформер підходить до позиції Правнучки і зупиняється. Він повертається обличчям до портрета Прадіда на протилежній стіні, вперше вповні являючи глядачам своє розділене навпіл обличчя.]
Діду, що ти відчував, викарбовуючи слово ЛЕНИН власними руками? Чи тисла на тебе у той момент нестерпна важкість історії чи це було просто ще одне замовлення?
Чи різьбив ти його літера за літерою, вибираючи їх з власної абетки, так ніколи і не склавши для себе це слово воєдино, щоб не стикнутися з його цілісним образом, не осягнути його значення? Чи втікав ти очима у проміжки між літерами, ховаючись у красі неторканої, дорогоцінної, гладенької поверхні чорного каменю, яку ти ж і нищив своїми руками?
Діду, від чого ти відвернувся? Подивися мені в очі. Думаєш, Історія — це покривало, що зісковзне з твого гострого профілю — того самого, який успадкувала я? Думаєш, Історія — це річка, що протече повз тебе, над тобою, у яку ти так ніколи і не вступиш? Ні, діду, ні, Історія — це камінь.
[Пʼять секунд тиші.]
Запитайте в каменяра, як стати каменем.
[Перформер повертається праворуч, знову ховаючи свою людську половину, повільно стає на коліна і збирається в клубочок, накриваючи собою камінь в руках. Весь цей час перформер продовжує монотонно повторювати одну і ту ж фразу, поволі затихаючи.]
запитайте в каменяра, як стати каменем
запитайте в каменяра, як стати каменем
запитайте в каменяра, як стати каменем
запитайте в каменяра, як стати каменем
запитайте в каменяра, як стати каменем
запитайте в каменяра, як стати каменем…
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
