Спеціально для Суспільне Культура Остап Сливинський розмірковує над тим, що означає бути письменником у сучасній Україні та як допомагати авторам, які вже мають що сказати в літературі, але ще не знають до кінця, в який спосіб і де.
Остап Сливинський — поет, перекладач, віцепрезидент "Українського ПЕН" та куратор фестивалю-воркшопу для молодих авторів "Прописи".
Колонка публікується у співпраці з PEN Ukraine.
Не буває "хороших" і "поганих" часів для літератури, але кожен час вимагає свого, особливого письма. Бувають і такі часи, для яких письмо потрібно створити наново, з нічого, ніби збудувати місто на цілковитих руїнах. Необхідно подолати мовчання, в яке зіштовхує людину і суспільство глибока травма. Навіщо його долати? Бо мовчання — як тепло: його світла сторона дарує затишок і комфорт, а темна є ідеальним середовищем для всього хвороботворного, отруйного, пліснявого. У мовчанні — особливо тоді, коли жертвам бракує слів — чудово почувається зло.
Приблизно через місяць після початку повномасштабного вторгнення у Львові, який тоді був переповнений, як Ноїв ковчег, відновилися літературні події. Хоча не зовсім літературні: якась поезія чи проза була в них лише приводом для зустрічі й розмови; була відправною точкою і — часто несподіваною — точкою причалювання. Мало хто міг у той час читати — байдуже, своє чи чуже, — але пригадувалося багато колись прочитаного. І пригадувалося найважливіше, виринаючи із закамарків пам'яті кількома рядками, часто анонімними, бо авторство згадати було чомусь важче, ніж сам текст. Це нагадувало якусь літературну археологію, коли з-під шарів розпеченої, отруйної лави війни показувалися уламки чогось, що було раніше частиною історії літератури, якогось канону, якоїсь хрестоматії; частиною якоїсь структури, поламаної війною, як і все решта. Те, що звучало тоді з вуст і умовних "гостей", і умовної "публіки" (бо ці межі також затиралися), було чимось більшим, ніж література, і чимось меншим, ніж вона. Переважно ті "літературні зустрічі" відбувалися у прихистках для вимушених переселенців, і література (сама про це не знаючи) виконувала функцію зчеплень між абсолютно різними, але завжди важкими епізодами досвіду різних людей, часом такими немислимими і кричущими, що — якби не ті пригадувані рядки, якби не те помічне поруччя чийогось письма — довелося б мовчати.
І тоді подумалося: українська література, пройшовши через цей досвід, так радикально вийшовши поза свої межі, ніколи — чи принаймні ще дуже довго — не буде такою, як раніше, у мирні часи чи до повномасштабної війни. І той, хто входитиме у літературу вперше, шукаючи в ній свого місця, потраплятиме у якісь інші води, ніж попередні покоління.
"Я свідомо шукала простої, конкретної і однозначної мови, яка надається до документування, прозорої, як скло об'єктива, яка не відволікала б увагу на себе, – розповідала торік поетка Галина Крук. – Наша література повертається до дуже первісних базових функцій. Не естетичної функції, не функції задоволення чи розваги".
Так, сьогодні бути українським письменником — це бути репортером і психологом, волонтером і комунікаційником, кризовим менеджером серця; це протистояти в інформаційному полі, поширювати правду про українську історію, культуру та ідентичність. Українська література випала з лінійного часу, в якому давно лишила позаду позначку постмодерну, і випала в циклічний час, в архаїку і ритуал: у замовляння і прокльони, молитву і голосіння, прощальну пісню і колискову, героїчний епос і есхатологію. А ще — в літописання, яке сьогодні називаємо документальним нонфікшном і репортажем.
У 2021-му, коли "Український ПЕН" уперше організовував фестиваль-воркшоп для молодих авторів "Прописи", відповіді на запитання, як ввійти у літературу і як у ній залишитися, звучали дещо по-іншому, ніж сьогодні.
Тоді 10 молодих авторів і авторок — маленька, але активна і мотивована спільнота — разом із лекторами та досвідченими письменниками-менторами міркували в категоріях певних алгоритмів і сценаріїв, починаючи від композиції твору, конструювання персонажа та оповіді й закінчуючи протоптуванням стежки у видавництво. Сьогодні — хоч про кризу літератури і навіть про якусь катастрофічну кризу видавничої галузі говорити не можна — прості сценарії поламалися.
Сьогодні багато що будується на інтуїції, на відчутті спільного перебування у човні серед штормових вод. І тому, можливо, ще важливішим є збиратися і говорити, намацувати рішення, допомагати тим, хто вже має що сказати в літературі, але ще не знає до кінця, як саме і де.
6–10 березня 2024 року, після дворічної вимушеної паузи, "Український ПЕН" спільно зі своїм головним партнером — "Теплим містом" та його програмою "Читай" — проведе в Івано-Франківську другий фестиваль "Прописи".
Його формула не змінилася: це будуть літературні зустрічі для широкої публіки та лекції і майстеркласи для професійної спільноти учасників. А поза тим змінилося все, насамперед теми. Найголовніша з них — як творити літературу серед війни, перед лицем щоденних загроз. Як зробити її доречною і необхідною? Думками про це поділяться письменник і військовий Олександр Михед, автор романів, а нині воєнний репортер Мирослав Лаюк, журналіст і правозахисник, колишній в’язень так званої ДНР Станіслав Асєєв.
Так, "Прописи" — це розмови про секрети поетичного і прозового письма, про технології "натхнення", про таку роботу з реальністю, яка віддячує найкращими текстами. Але не меншою мірою це й про цінності та найвищий сенс писання: про відповідальність автора, про те, яким крихким є простір його свободи і чому потрібно це виборювати — для себе і для інших. Про те, чи і як література може робити світ вільнішим. І це не високі й порожні слова, а технологія з дрібкою інтуїції.
Крім усього, під час "Прописів" цьогоріч буде багато перекладу. Це теж потреба часу. Ми маємо, як ніколи раніше, інтенсивно перекладати себе світові: світ усе ще готовий нас чути і потрібно сказати достатньо, щоб його вухо для нас не закрилося знов, щоб він був спраглий слухати ще. В межах фестивалю пройде українсько-шотландська перекладацька майстерня "Фрази: нові поети у перекладі", під час якої четверо молодих поетів з українського боку та четверо з шотландського боку спільно працюватимуть над взаємними перекладами своїх віршів. І представлять їх одночасно в межах двох фестивалів: "Прописів" та шотландського поетичного фестивалю StAnza.
"Прописи" — це не той фестиваль, життя якого закінчується, коли гаснуть світла сцени та роз'їжджаються учасники. Його важлива — хтозна, чи не найважливіша — мета полягає у творенні спільноти. Поки що невеликого, але згуртованого взаємною цікавістю і довірою середовища молодих авторів, які будуть осереддям та обличчям української літератури вже завтра. Це було важливо у 2021-му, це було важливо завжди — бо в літературу набагато складніше заходити, коли ти сам. Але сьогодні це має додаткову вартість: триматися одне за одного, допомагати йти вперед серед нашої суворої реальності без чітких маршрутів, де нам всім і далі такі потрібні доречні слова.
Прийом заявок на фестиваль триває до 8 січня.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
