Що почитати: фрагмент із роману "Не буде тихо" Світлани Лібет

Що почитати: фрагмент із роману "Не буде тихо" Світлани Лібет

Світлана Лібет
Світлана Лібет. Суспільне Культура/Вікторія Желєзна

Суспільне Культура спільно з PEN Ukraine та фестивалем-воркшопом для молодих авторів "Прописи" публікує літературні прозові й поетичні твори українських авторів та авторок.

Розпочинає серію публікацій фрагмент неопублікованого роману Світлани Лібет "Не буде тихо".

Світлана Лібет — авторка, редакторка та журналістка. Вона пише для таких мистецьких видань, як Artslooker, post impreza, Your Art. У 2023 році була учасницею письменницької резиденції Can Serrat, а у 2024-му — "Прописів". З 2022 року Світлана працює локальною продюсеркою BBC та допомагає висвітлювати війну Росії проти України. До початку повномасштабної війни, у 2019–2022 роках працювала старшою редакторкою онлайн-журналу Your Art, що присвячений українському сучасному мистецтву. У 2016–2018 роках — старшою редакторкою у видавництві "Основи", здебільшого займаючись мистецькими проєктами. Також Світлана працювала в кількох київських мистецьких інституціях, серед яких Центр візуальної культури, The School of Kyiv — Kyiv Biennale 2015; PinchukArtCentre, Closer, Kyiv A-I-R (artist-in-resident).

Її роман, який нині має робочу назву "Не буде тихо", багато в чому базується на міркуваннях щодо фрагментарності історії української класичної музики та причин цього. Через ретельно дібрану програму, яку виконуватиме оркестр, Лібет хоче розказати про ті історії українських композиторів і композиторок, яких досліджувала.

"Мене особисто дуже цікавить історія української музики, яка, на мій погляд, є ще менш описаною, ніж історія українського візуального мистецтва. Я думаю про себе як про людину, яка багато в чому спирається на слова, вербальні концепти, тексти. Тож для мене людський світ — комунікацій, уявлень, думок — в'яжеться мовно, і література є радістю, втіхою та водночас продукуванням думки, що дає мені можливість відчувати зв’язок із собою, зі світом та способами буття у ньому. Поки я пишу, я досліджую (хоча моє дослідження історії української класичної музики так само фрагментарне, як і його об’єкт), я відчуваю становлення себе й тексту", — говорить авторка.

"Завтра вже їхати. Треба забрати інструмент, передати ключі Мареку".

Ада реагує на гуркіт, що увірвався на вулицю пізно ввечері, у той час, коли машин вже дуже мало і місто звично має інакше, ніж вдень, звучання. Услід за цим масивним, заповнюючим простір "кжкххшшрр", твориться стукання, брязкання, скрегіт металу, спалах і знову, коротше — "кжшррр". Кожен раз, коли чується цей звук — тіло смикається, потім — завмирає, аби далі знову почати рух, але більш усвідомлено: чи бігти, чи ховатися. Здається, десь є арка неподалік.

"Трамвай. Знову цей трамвай".

Ада поспішає зібрати речі. На ній темно-сині джинси, світло-голуба сорочка, що застібнута до рівня її кулона на шиї. Вона рукою завертає своє довге біле волосся за плечі. На думку спадає Марек — який він був патлатий та весь час чимось невдоволений, збентежений, коли вони одружувалися вісім років тому. Та його зачесане у хвіст волосся, ледь помітний сумний погляд, коли вони розійшлися сім років тому.

"Усе ж таки добре, що ми друзі. Хоча й стільки роботи це потребувало".

Часу посидіти з Мареком уже не буде. Треба віддати ключі й бігти далі. Так було завжди, і Марек завжди дратувався. Треба додому, зібратися: на те, щоб позайматися, часу вже немає.

"У тебе не вистачає любові — от ти й вагаєшся, не можеш досидіти. На лобі написано, що ти не можеш зрозуміти, чи тут тобі треба бути, чи там. Що треба, що, що це за поняття таке? Ти ж тут, ну куди тобі треба?" — якось сказала їй подруга.

Тоді був уже пізній вечір. А вставати потрібно рано. Не хочеться прокидатися у поганому гуморі, а він часто такий, коли Ада невиспана, а попереду — репетиція. Або й гірше: невиспана, нерозіграні трості, затиснене після сну тіло. Довга репетиція. Оркестрова яма Оперного театру.

"Вододіл-Базікання, Цвітіння-Гвинтокрил, Візерунок-Комірець", — Ада подумки перелічує паролі за комендантської години, аби заспокоїтися. Колись друг — найближчий, старший, який пішов воювати одразу в лютому 2022-го — розказав їй про них. Часто, коли їй стає страшно, вона згадує ці паролі, перебирає подумки їхні склади.

До лютого її давно нічого сильно не турбувало. Вона звикла до впевненості у грі, та й інакше ніяк. Твір, репетиція, виступ. Захоплення й інші надмірні емоції лише руйнують виконання. А гастролі — звична справа, частина роботи. Якби то був інший час, вона б радше відчувала драйв перед скорою й довгою дорогою. Нині всі почуття змішалися й тягнуть, гудуть, їй хочеться присісти десь на хвилинку, або краще скрутити їх у шар і кинути якомога далі. Ада насвистує свою партію з недавно розученого твору, аби відволіктися, продовжує шлях додому, лишилося кілька метрів.

Гобой, трості. Сорочка, іще одна, іще, піджак, дві пари штанів, туфлі, ще одні. Косметика на виступ, косметика щоденна. Креми, ліки, вітаміни. Книжка: навряд чи вона її відкриє, та вона завжди бере щось почитати собою, їй багато чого радять прочитати — Ада читає довго, але читає.

Підлога рипить навіть під легким кроком. Ада оглядає кімнату: чи все вона взяла?

"А якщо я не матиму змоги повернутися, що тоді?"

Вона дивиться на стіл, на якому лежить купа всього: тютюн, який забув хтось із друзів, старі трості, ножик, ножиці, трохи вже пожухлі, принесені тими ж друзями квіти, ноти, під ними — альбом із фотографіями. Ада витягує альбом, іде до крісла поруч, на ходу гортає сторінки. Пожовклі, вклеєні чорно-білі фотографії. Ада сідає, підтягує під ноги табуретку, роздивляється сторінка за сторінкою, доходить до останньої, закриває альбом.

"Що буде? Що таке шість тижнів у дорозі зараз?"

Хоча вона точно знає, що відбуватиметься в поїздці, її маршрут розписаний: дев'ять міст, спочатку — три тижні репетицій у Варшаві, а далі по кілька днів у кожному місті.

"Виступ, автобус, виступ, автобус, іноді — потяг, один раз — літак. Що далі?"

Ада знову розкриває альбом і виймає дві фотографії — бабусі й дідуся, який тримає Адину матір на руках; бабусі з мамою.

Ада проводить кілька хвилин у своїх думках, швидко занурюється кудись, згадує бабусю та як та відмахувалася, коли її розпитували про минуле, про яке їй хотілося забути, а Аді — дізнатися.

Уже давно ніч. Ада снить, що вона стоїть на початку довгого темного коридору, що попереду розбігається на безліч дрібніших шляхів, немов притоки річки. Ледь видно, Ада потроху просувається вперед, вирішуючи не сходити з обраної нею дороги.

"Ось там, де коридор, що я пройшла, — думається Аді уві сні, — я певно ще живу в Ганновері. Багато працюю, їжджу Німеччиною, маю друзів, які живуть у Любеку, приїжджаю до бойфренда в Бремен, не хочу переїжджати до нього, знімаю кімнату недалеко від центру... Цікаво, що в інших...".

Ада іноді призупиняється перед поворотами, розвилками коридорів, дослухається до того, що там... Знову скрегіт, гуркіт... Подекуди промені світла виблискують на кам'яних стінах, немов сонячні зайчики, що їх випускає море. Ада рухається далі, аж поки не бачить три стіни, що утворюють щось схоже на кімнату, поза якою залишаються інші коридори. Доходить до стіни попереду, бачить окреслені світлом двері, відчиняє їх, заходить...

Вона опиняється на терасі того, що їй вмить видається старою грецькою таверною, де наливають узо. Усе довкола блищить під променями сонця. Ада жмуриться, очі звикають до світла. Вона роздивляється довкола: люди у костюмах, капелюхах та окулярах, вони палять та про щось розмовляють. На їхніх столах стоять пусті склянки, попільнички.

Ада стоїть в такому місці, яке б мало бути входом усередину кафе. Вона вслухається: звуки дерев'яних стільців — їхній скрип, тертя ніжок об підлогу, сьорбання людей, причмокування їхніх губ, чийсь неголосний, щасливий вигук "Еее...". Ада починає насвистувати грецьку пісню, що могла б грати в такому кафе. "Хмарна неділя", її співали на Салоніках під час німецької окупації, починається словами: "Коли я втратив свою радість".

Сама тераса невеличка: щільно стоять пофарбовані в голубий колір стільці й столи. Раптом Ада бачить свою маму — молоду, красиву, з яскраво-темним хвилястим волоссям, засмаглою оливковою шкірою, в білому сарафані й з прикрасами, що вирізняють її поміж людей і ландшафту. Навпроти неї сидить чоловік — на його плечах лежить накинутий темно-коричневий піджак. Вони тримають в руках склянки з мутним напоєм. Ада бачить їхні профілі, вони усміхаються. Чоловік спиною до вулиці, мати — до центру тераси.

"Навряд чи це батько, — думає Ада. — Цікаво, скільки їй тут років?"

Ада любить насвистувати щось, часто — партії, десь сісти подумати, їй треба хвилинка паузи, а свистіння стало чимось на кшталт медитації, що замінила їй куріння. Поміркувати про щось або навпаки, навіть здебільшого так — приспати думки. Так і зараз: вона стоїть на вході до тераси, насвистує. Стає спекотно.

Мама Ади співала у складах ансамблів, що виступали на круїзних лайнерах. Цю роботу після закінчення консерваторії та розпаду СРСР їй порадила подруга з Одеси. Ада згадує мамине вбрання, те, як вона збиралася на гастролі... Дуже сумувала без неї, залишалася з бабусею і дідом, було добре, але наче мало місця, задуха, пил.

Ада робить крок, щоб вийти на терасу, несподівано здригається й прокидається.

Вона дивиться у вікно, бачить світло-сіре небо, зелене листя, що надто щільно, майже неприродно, притиснуте до рами.

Ада лежить і продовжує дивитися на зелене листя, прислухається, чи чутно його шурхіт за вікном.

"Шо там за погода?"

Зосередившись на ситуації за вікном, Ада намагається не дати думкам про майбутню подорож залізти під її ковдру, потривожити такий ще неозначений ранок.

Але за думками про поїздку, що раніше, навпаки, були приємністю, ковтком свіжого повітря після "оркестрової труни" Львівського оперного, потягнулися тяжкі роздуми про воєнний стан, який вона має змогу ненадовго, формально, бо насправді — ні, полишити. Здається, вона ніколи ще не почувалася такою розгубленою, як зараз.

"Треба позайматися. Виїзд о 12, іще можна встигнути. Це не завадить".

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]

На початок