Суспільне Культура ексклюзивно публікує передмову Оксани Щур до видання "Листування Софії Яблонської, Володимира Винниченка та Розалії Винниченко", що вийшло у видавництві "Комора".
Читайте також: "Не лякайтеся слова «хвороба»": Уривки листування Софії Яблонської, Володимира та Розалії Винниченків
Мене радує тут іще щось: зв’язок Львова з Парижем. Із тим невідомим ширшому загалові Парижем, про якого плещуть такі неймовірні сплітки — Парижем нових поривів, захоплень, праці, нових ідей і тої неймовірної легкости, з’єднаної з повагою, що її найважче вибороти собі нам у житті нам — слов’янам, байдуже, чи ми мистці чи тільки звичайні полатайки долі.
Софія Яблонська
***
Головно стиль; він і тільки він є виявом таланту. Все інше: чужі слова, граматичні помилки, правопис можна завжди перед друком виправити, поперекреслювати, повирізувати. Ока, яким автор глядить на невідомий світ, вставити в текст не можна.
Михайло Рудницький
"Люба Жад…"
Художня реальність — оманлива. Оманливий сам по собі кожен текст, бо за суттю своєю перетворює на химеру людей, події та прагнення.
Бачимо це в листах і творах Софії Яблонської. "Китайська ластівка", "галицький сфінкс", невтомна "подорожниця" — так її захоплено називали. Вона писала себе тією, якою хотіла бути. І лише зовсім трохи крізь почерк та світлини просвічується сама Яблонська. Sonia, Жад, Зюта.
Загадкова модель паризьких художників. Попівна з Германова, яка вирушила у світи й за кілька років повернулася до Львова літературною сенсацією.
Те саме стосується Володимира Винниченка, ще одного героя цієї книжки. Його постать звично читають крізь призму знаменитого щоденника, вкрай особистого документа, де він багато років поспіль нотував те, що хотів вийняти з власного нутра й роздивитися як на долоні. Далі — згадують про політичні інтриги столітньої давності, так, наче Винниченкова особиста вина у кризі української державності стала справжньою причиною цієї втрати. Часом додається художня творчість. Якщо ґрунтовніше, то ще — відгуки сучасників, переважно без глибшого зіставлення.
Що й казати про Розалію Ліфшиць, яка з часом дедалі більше перетворювалася на чоловікову тінь. Винниченків світ поступово з’їдав її образ. Але якою вона була насправді, ще до зустрічі з Григорієм Костюком, який побачився з нею, постарілою, у справах архіву небіжчика — і потім щомісяця відривав від власного заробітку пів сотні доларів, щоб надіслати вдові вкрай важливі для виживання кошти? "Коха" — "кохана", єврейка, студіювала медицину в Сорбонні, безоглядно перейшла в українство, бо так зажадав її незаможний красивий обранець. Перша леді УНР. Що ще?..
Перечитуючи написане нашими героями і про них, ми ніколи не знаходимо правди. Бо її, єдиної, не існує навіть про живих людей, знайомих сучасників. Ми можемо хіба що зняти нашарування чужих фантазій — і створити власні.
У стосунку до листів, тут уміщених, я пройшла власний шлях. Часто, але не завжди, його вже проклали інші дослідники — і їхні знахідки розкладено у примітках там, де доречно. Саме завдяки їм, від Григорія Костюка починаючи, я мала певну гнучкість в упорядкуванні. Бо популярний формат із думкою про читачів можливий тоді, коли на початках уже зроблено найретельнішу, найкропіткішу працю над архівною та творчою спадщиною митців.
Тепер настав час уважних читачів цієї книжки: власна мандрівка напівстертими слідами людей, які жили в іншому часі.
Тривожного літа 2022 року я опинилася в паризькому передмісті, де онука письменниці, Наталі Уден, дозволила попрацювати з паперами Софії Яблонської. Щиро кажучи, найбільше мене цікавили листи Михайла Рудницького — "Мефістофеля галицької літературної критики". Авантюристка Яблонська йому очевидно імпонувала, і він не міг не фліртувати з нею бодай в епістолярній формі. А заразом — і повчати щодо мистецтва красного письменства.
Такі послання від Рудницького справді збереглися в домашньому архіві Яблонської. Але я майже одразу втратила інтерес до них, побачивши папку з листами Володимира Винниченка, поміж яких лежали кілька записок від Розалії Яківни. І відразу загорілася ідеєю майбутньої книжки, до якої увійшло би саме листування — як пряма мова, а не пересипана цитатами дослідницька інтерпретація.
Згодом листи Винниченків і вся історія цих стосунків зазвучали для мене трохи інакше — коли я доповнювала їх листами Софії Яблонської з нью-йоркського архіву УВАН. А потім, коли готувала примітки до них, звіряючись із щоденником Винниченка, читаючи його твори й інший епістолярій, — ще інакше, ще захопливіше. Змінювалося моє особисте ставлення до кожного з адресатів. Розкривалося життя української еміграції поміж двома світовими війнами: коли одна трохи відсунулася в недавнє минуле, а інша лише назрівала. Захоплювали енергія й амбіції юної Яблонської та творчий драйв Винниченка, котрий писав як дихав. Цікавила Розалія, про яку відомо насправді не так багато.
Зараз, коли пишу передмову до вже майже готової книжки, обраний раніше й уже пройдений маршрут виглядає саме таким, як хотілося. А хотілося, щоб це видання взяли до рук і прочитали якомога більше тих, хто щойно почав цікавитися українською культурою та історією. Тому й примітки тут — такі, які були б цікаві мені самій. Правопис подано з урахуванням підходів Григорія Костюка та Надії Миронець, які готували до друку Винниченкові рукописи, — а саме: дотримано баланс між чинними нормами та авторським стилем. Щодо Яблонської — тут важливо було показати її еволюцію, кількарічний процес опанування української літературної мови, водночас дбаючи про те, щоб публікація не перетворилася на криптографічну загадку. Ще один принцип, у коментуванні, — це повага до героїв. Винниченки і Яблонська перетворювалися на персонажів, у яких я чимраз більше закохувалася, живих і класних. Хотілося захистити їх від пліткарства, та й просто від низькопорогових обговорень критиків, що чудуються з експериментів на подружньому ложі чи нудизму. А таких я стріла вдосталь, коли вишукувала подробиці для пояснення контексту цих приватних листів. І якщо любити нікого з цих трьох постатей — ні Софію, ні Володимира, ані Розалію — читач не зобов’язаний, то поважати їхню щирість, заховану в щоденникових записах і епістолярії, не призначеному для пильного ока нащадків, цілком доречно.
Вивернута на творчий бік історія стосунків Володимира Винниченка і Софії Яблонської значно цікавіша. Не "третє цвітіння", засмачене прагненням підстаркуватого класика попити молодої крові, а посутні уроки творчого письма, де на протилежному боці — талант, непевність дебютантки, працьовитість і велике прагнення стати авторкою.
Імовірно, їх познайомив хтось із української богеми в Парижі.
Лютий 1928 року. Винниченкові — 47, Яблонській — 20. Він — ще не перетворився на експонат, успішний автор, живе на письменницькі гонорари, у Радянській Україні його видають нарівні з Тарасом Шевченком та Іваном Франком.
Вона навчається акторської майстерності й танцю. Працює натурницею. Дуже хоче стати кимось. Для цього потрібні зв’язки, а також, як нині кажуть, менторство. Чому би Винниченкові не стати таким порадником?..
Яблонська закохана у французького художника Крістіана Кайяра; Винниченко щасливо одружений і час від часу поринає у пристрасті з іншими жінками. Очевидно, що він, як і багато інших, захоплюється енергійною дівчиною. Припустімо, що на початках їй приємна така увага. Але Софію в цих стосунках цікавить насамперед спілкування про творчість. Вона вже спробувала дещо написати — насправді це буквально кілька сторінок не дуже вправною українською мовою. І намагається отримати від метра присуд: чи варто продовжувати, а чи кинути й шукати інший жанр, як це вона вже зробила зі сценою та кіно? Так охочі до співів приходять на прослуховування до вчителя музики: якщо здібності невидатні, то не варто братися до нотної грамоти й репетицій.
Як професіонал, Володимир Винниченко чесний. Він відзначає особливу оптику Софії, її здатність до цікавих спостережень і описів побаченого. Водночас їй справді потрібно працювати над мовою і стилем. А ще — кількох сторінок справді замало. Для того, щоб стати справжньою авторкою, треба написати значно більше. А потім — переписати зроблене. Можливо, і не раз.
Як і кожна робота, письменництво потребує часу й зусиль. А також самоосвіти. У випадку Яблонської, шкільна освіта якої переважно відбувалася у жіночій гімназії в Таганрозі (зберігся табель, у якому стоїть трійка з російської), а потім вона навчалася у Львові, здебільшого польською мовою, це потребувало додаткових вправ. Вона й сама це розуміла.
Винниченко радить їй, на додачу до граматики Василя Сімовича та словника Бориса Грінченка, замовити з України сучасний правопис — на той час найновіший, щойно укладений у Харкові "міжнародною" чи то пак "міждержавною" комісією авторитетних науковців. Ми не знаємо, що саме з літератури читала Софія Яблонська, крім публікацій у тогочасній пресі, але в листах вона згадує, крім творів самого Винниченка, ще й Коцюбинського. І справді, деякі з її нарисів мають імпресіоністичні риси. Утім, це притаманно багатьом авторам-початківцям, які лише прямують до опанування композиційної побудови; тож категоричне визначення безпосереднього впливу будь-кого з класиків стало б натягнутим перебільшенням. Хоча, враховуючи втручання Володимира Винниченка й Михайла Рудницького, знавцям варто було б удатися до зіставлення текстів Яблонської з їхніми творами й поглядами на модерну літературу.
Поряд із критикою, що нагадує, між іншим, зауваження мецената Євгена Чикаленка до творів самого Винниченка кількома десятиліттями раніше, Володимир Кирилович, як вона незмінно звертається до нього в листах, підтримує і хвалить Софію у відповідь на її постійні сумніви. Перші нариси з Марокко прочитала й Розалія Винниченко, надіславши Яблонській доброзичливий відгук ще коли та залишалася у Маракеші. Згодом Винниченко радить, як краще переробити рукопис, а далі навіть береться до ґрунтовного редагування, про що залишає скрушну нотатку у власному щоденникові: мовляв, стільки часу й сил у це вкладаю — і незрозуміло, навіщо я це роблю.
Готуючи "Чар Марока" до друку, Михайло Рудницький змінив навіть назву — бо саме така, лаконічніша, краще виглядала на обкладинці авторства ще одного друга Яблонської, художника Романа Турина. Рудницький теж редагував подорожні репортажі Софії, навіть не здогадуючись, чия рука вже попрацювала над ними. Тож до неймовірного успіху дебютної книжки травелогів Яблонської справді доклалися всі, кого вона могла залучити. Захопливі розповіді, які зусиллями Рудницького почасти вже друкувалися у галицьких часописах, здобули читацьку любов й у вигляді окремої книжки. І якщо у Франції тема Марокко в літературі, зокрема й жіночій, тоді була повсюдною, то для підпольського Львова ці українськомовні травелоги стали унікальним явищем. Дотепер вони відоміші, ніж, наприклад, нариси Олени Кисілевської або Степана Левинського про далекі краї. Частиною аури довкола «Чару Мароко» й пізніших «З країни рижу та опію», двотомника «Далекі обрії», став образ авторки й оповідачки: невтомної мандрівниці, яка на додачу до написаного ілюструвала побачене фотографіями та кінохронікою.
Звісно, українська мова не була для Яблонської вивченою. Вона працювала насамперед над літературним письмом, яке за визначенням відрізняється від того, як говорять люди по селах та на міських вулицях. У її книжках українську вкладено у вуста марокканських каїдів та паризьких старлеток. А потім, наприкінці так раптово обірваного життя, Софія Яблонська почала писати «Книгу про батька», яку Юрій Стефаник у передмові до вже посмертного видання назвав найкращим її твором. Ці спогади, а точніше, автобіографічна повість, сягають від раннього дитинства до 109-річного віку героїні — якраз тоді починається Перша світова війна. І хоча вона не встигла розповісти про евакуацію до Таганрога, куди родина разом із тисячами інших біженців вирушила через загрозу репресій для отця Івана Яблонського, галицького священника-москвофіла, але зуміла зафіксувати будні тогочасного села, майже знищеного після 1945 року. А ще — уявлення досить численного середовища москвофілів і рух австрійських та російських військ очима дитини. Чудове доповнення до культових "Сестер Річинських" Ірини Вільде, чи не так?..
До того Софія ніколи не писала про ту, рано пережиту війну, а лише засвідчувала заворушення у французьких колоніях під час її перебування там. Однак постійний мотив пошуку дому, слабке здоров’я, на яке вона повсякчас скаржилася, — звідти, з воєнного дитинства та досвіду біженства й переїздів. Відтоді вона справді не мала постійної оселі, навіть батьки згодом жили нарізно, і справжній, її власний дім з’явився лише в Індокитаї, у шлюбі з Жаном Уденом. А після повернення у Францію домом стала садиба у Нуармутьє. Там Яблонська після тривалої перерви знову почала писати. Звідти вирушила в останню подорож — вона везла видавцеві рукопис книжки "Дві ваги — дві міри", коли її життя нагло обірвалося в автокатастрофі. Саме в тому домі тривалий час зберігався приватний архів, який упорядкувала Марта Калитовська, аж доки після продажу будинку він не опинився в передмісті Парижа, у домі онуки Яблонської Наталі Уден.
Але, звісно, вона роздумувала й про французьку мову та літературу. Спроби перекласти й видати деякі твори французькою, реалізовані у 1970-х роках, аж ніяк не були першими. Ще під час активного спілкування з Винниченками, натхненна успіхом перших українських публікацій, Яблонська пробує писати французькою. За відгуками, мову вона знає справді добре; і якщо успішно опанувала одну, то чому би не стати письменницею і в іншій? Навіть вдалося опублікувати щось невеличке в паризькому журналі. А далі Софія взялася за художню повість про українців.
Рукопис цього твору досі не віднайдено. Але робота над ним збігається з кульмінацією Софіїних стосунків із Володимиром Винниченком та подальшою їх кризою.
Взимку 1931 року Софія їде на безлюдний Порт-Кро, щоб у нетуристичний сезон попрацювати над рукописом. Туди само прямує Винниченко — нібито щоб зустрітися з ідейно близькими йому натюристами. Ті якраз планують заснувати на острові Іль-дю-Леван комуни, перенісши свій осередок з-під Парижу, де стає дедалі складніше через постійні суперечки з міською владою.
Винниченко оселяється неподалік, кружляє довкола Софіїного готелю, посилає їй записки, просить про прогулянки в проміжках між роботою. Сам теж облаштовує робоче місце на природі й пише. Яблонська показує йому свій рукопис. Він уникає прямої відповіді, але з листів до дружини та щоденникових нотаток очевидний його скепсис.
І знов-таки — як професіонал Винниченко чесний. Найкраще Яблонській вдається опис того, що вона справді бачила й пережила, а не вигадування художнього світу чи рефлексія. Як тільки вона відходить від репортажу чи його імітації, письмо стає банальним і нецікавим… До того ж, вітряна погода на острові не сприяє гарному настрою. А ще Винниченко дуже сумує за Розалією, з якою на той час майже не розлучався; він повсякчас пише дружині листи, значно емоційніші та пристрасніші, ніж записки до Жад із проханнями бодай коротко прогулятися островом Порт-Кро.
Це подвійне розчарування: любовне і творче. До того ж Яблонська багато чого навчилася, і потреба менторства для неї вже не настільки критична. Або ж потрібен новий наставник, із релевантними знаннями.
А наприкінці року вона рушає у наступну, цього разу дуже тривалу подорож, із якої до Парижа повертатиметься лише наскоками. Розалія й Володимир проводжають Яблонську на залізничному вокзалі. Далі в листах відбудеться дискусія про творчість і письменницьку місію, яка поглибить прірву, спричинену відстанями. Винниченко стверджує, що митець має повсякчас перебувати в середовищі (і служити громаді), а якнайдальша еміграція, суміжна з віддаленням від суспільства, для якого працюєш і про яке пишеш, аж ніяк не сприяє творчому зростанню. Яблонська ж у відповідь наголошує на стабільності, яку вона нарешті здобула в шлюбі разом зі змогою удосталь часу присвячувати саме письму, а не зароблянню коштів на існування.
Здається, тут Винниченко розмовляє сам із собою. Він довго вагався щодо переїзду з Парижа у провінційний Мужен саме через відірваність від товариства, але брак коштів і чимраз більше загострення майже фізичної нетерпимості до міського шуму таки спонукали його до цього кроку. У Яблонської ж так багато було попереду.
Її літературну кар’єру справді обірвала Друга світова війна. Зі свідчення художника Миколи Глущенка, який тривалий час близько дружив із Винниченками, бачимо, наскільки змінився повоєнний Львів, де ще так недавно з тріумфом відбувалися відчити Софії Яблонської:
Українцям Львова характерні апатія, байдужість, утома, небажання показуватися на людях, відраза до свого міста. Вигляд міста справді дуже змінився: немає тієї інтимності, чистоти й культури, які були властиві Львову 1939–1941 років. Місто переповнене, натовпи на вулицях, люди часто — нетверезі, грубі. Купа жебраків і хуліганів. Важко зустріти елегантних жінку, чоловіка. Львів став містом, куди їдуть ті, кому не вдалося влаштуватися хоч би десь. Це або невдахи, або підозрілі ділки, а часом просто злочинці (тільки в художньому фонді було три директори, знятих за розтрати). Природно, що все це накладає особливий відбиток на місто, що надто відчуває та переживає українська інтелігенція Львова. Українську мову я жодного разу не чув на вулицях.
Олена Кульчицька й Михайло Драґан занепокоєні тим, що всіх українців виселятимуть зі Львова і що тому місто посилено заселяють росіянами та русифікують.
Іларіон Свєнціцький казав: "Враження таке, що українці більмо в оці тут, недовіра до нас, бажання принизити змушує нас усамітнюватися, тим більше, що нас так мало і всі нас знають".
Ярослава Музика казала: "Ви не уявляєте, що тут за нарід. Дикий, некультурний і підлий".
Художниця Кульчицька: "Усі ми дуже погано почуваємося у Львові, наскільки спокійніше поза ним".
Художник Роман Турин: “Я відпочиваю тільки в Києві, куди дуже хочу переїхати. У Львові боюся жити".
У всіх на вустах розмови про найближчу війну, яка насамперед ударить по Львову".
Це уривок із його агентурного звіту для радянських спецслужб, узятий із книжки Катерини Лебедєвої "Микола Глущенко — художник і шпигун". Глущенко розпочав співпрацю ще живучи в Парижі, й надалі залишався відданим інформатором. Тож його рапорти варті довіри.
Літературний Львів відійшов у минуле, і там уже стало не до подорожніх вражень авантюрної мисткині. А коли на еміграції відновилися часописи й книговидання, то там з’явилися нові імена. Софії Яблонській довелося трохи зачекати. Але її книжки, де не було нічого недозволеного з погляду нової ідеології, і далі стояли на полицях домашніх бібліотек, такі захопливі, що їх продовжували читати.
Ми не знаємо, чи спілкувалася вона з Винниченками після повернення до Франції, коли східні колонії отримали незалежність. Листування обривається раніше, а в щоденнику Володимира Винниченка останній відомий запис про Яблонську датовано 1943 роком: Розалії наснився настільки дивний сон про Жад, що треба довідатися, чи все гаразд. Вочевидь, вони мали вдосталь спільних знайомих, аби дізнаватися новини одне про одного.
А от із Михайлом Рудницьким Софія таки листувалася значно згодом. Можливо, шукала підтримки щодо подальших публікацій. А може, просто скучила за другом давнього минулого. Але по Другій світовій Рудницький перетворився з Мефістофеля на "каварняного пліткаря", як казали його студенти. Писав спогади. Пиячив із новоприбулими до Львова радянськими письменниками. Утім, його нещодавно віднайдений і ще не повністю опрацьований архів майже напевно містить скарби для дослідників. Так само, врешті, як і архіви Винниченка та Яблонської по обидва боки океану.
За життя Софія Яблонська не здобула жодної літературної премії, а схвальні відгуки про її творчість — переважно читацькі, а не критичні, якщо не рахувати, звісно, Михайла Рудницького, активного поборника свіжих подихів в українській літературі. Крім кількох книжок, Софії вдалося створити ще й тривкий авторський образ. Ця маска настільки приросла до її біографії, що важко їх розділити. З легенди майже викреслені Винниченко і Рудницький. Лише починають розкриватися сторінки її спілкування з паризькою богемою — французами й українцями. А поміж тим, Крістіан Кайяр пов’язаний із Софіїними подорожами майже так само, як Винниченко — з текстами. Життєпис Марти Калитовської, подруги останніх років Софіїного життя, фактично літературної секретарки, теж іще чекає свого дослідника; її папери наразі є частиною домашнього архіву Яблонської.
Зараз добігає кінця літо 2025 року. Три роки, отже, від часу моєї першої зустрічі з рукописами, які згодом довелося перечитати десятки разів, аж доки вони стали книжкою. А коли "Листування Софії Яблонської, Володимира Винниченка та Розалії Винниченко", яскраве й пахуче, приїде з друкарні — сподіваюся, харківської, — мине ще трохи часу. Мої персонажі схвалили би таку чесність, тільки якби вона була заздалегідь мною ж придуманою, бо оголення перед читачем доречне лише коли це фікція, а не справжня сповідальність; але все ж зізнаюся, що це не перша передмова до цього видання.
Першу я готувала в червні та липні, маючи короткі два-три тижні, суворо виділені редакторкою, котра невтомно, попри російські обстріли, працювала з Києва; а я в безпечній еміграції виявилася менш швидкою.
Та передмова буяла цитатами про війну. Зі щоденників Винниченка: про «криваву кадриль» на наших землях, біля Києва і Харкова; про те, як у черговому переділі поділеного світу говорять про Україну не як про Україну; як історію пишуть переможці й викреслюють звідти що хочуть. Винниченко за цим усім ревно слідкував, побіжно занотувавши, що в Мужені вже має план: ховатися до льоху — в разі бомбардування, мчати на горбок — якщо застосують хімічну зброю. І з "Книги про батька" Софії Яблонської: про чекання визволителів і фактично життя на окупованих територіях.
А далі я відчула, що читачам потрібні не дати, факти й нарізка цитат. Пряма мова ллється з кожної подальшої сторінки; та й приміток там удосталь. Потрібне запрошення до світу чужих пристрастей, і не треба його для цього переказувати.
Тож, перепросивши строгу редакторку, я написала наново, удвічі коротше. Не про життєві драми Яблонської й Винниченків, а про те, наскільки мені було з ними цікаво. Закінчу на тому, з чого почала: хай читати ці листи надрукованими буде так само захопливо, як і в рукописах. Це художня історія — адже навіть промовляючи від власного імені, письменники не розкривають усю правду. Вони пишуть про себе — ще і ще один твір.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
