Особиста топографія Сани Шахмурадової-Танської збирається з розкиданих у просторі точок: Одеса, де вона народилась, Азербайджан, звідки родом її батько, Поділля, де живе бабуся по маминій лінії, Канада, куди емігрували її мама і брат. І Київ, який Сана сама обрала своїм домом, переїхавши з Канади у 2020 році. Там Шахмурадова вивчала психологію і практикувала мистецтво у Йоркському університеті в Торонто.
Проте серед своїх впливів Шахмурадова виділяє і одеський культурний центр "Мігдаль" при синагозі, де вона отримала перше навчання мистецтва у художниці Галини Толкачової. "Вона показала мені можливості експериментувати з різними поверхнями для малювання", — говорить Сана, яка малює, зокрема, на старій мішковині, знайдених шпалерах та папері.
Про повернення в Україну і сенси мистецтва в часи війни — у розмові з Лізою Корнейчук для Суспільне Культура.
Публікація створена у партнерстві з ГО "Музей сучасного мистецтва" та UMCA (Український музей сучасного мистецтва) про українське мистецтво часу повномасштабної війни, в межах підготовки вебплатформи "Архів мистецтва воєнного стану".
Ми з родиною емігрували в Канаду перед Революцією Гідності, це трапилося раптово. Ми навідувалися до Канади час від часу, але мама ніколи не наважувалася залишитися через прив'язаність до батьків, до України, до побутових речей. У якийсь момент я просто перестала сприймати цей план серйозно і почала планувати життя вдома — хотіла вступати на політологію в Мечникова. Але зрештою мама наважилася, і ми емігрували.
Еміграція — це майже завжди ізоляція. Тоді в Канаді я багато часу проводила наодинці з собою. Як тільки ми поїхали, в Україні відбулася кровопролитна революція. Звичайно, це мене дуже шокувало. Мені здавалося, що я маю бути не тут, а вдома, ніби план мого життя порушився, ніби я втекла від долі.
Еміграція стала глобальним розколом у моєму житті, ніби у мене забрали щось рідне. У тому віці я не могла взяти на себе відповідальність і повернутися, проте ностальгія переслідувала мене весь час, кожне літо я поверталася додому. Одеса назавжди лишилась для мене містом спогадів, а от Київ здавався чимось таким, де мені є що досліджувати, але водночас я почуваюся тут вдома.
Повернення в Україну було мрійливим планом, який я ніколи не розглядала серйозно. Але в ковід я наважилась. Мабуть, через колективну кризу, яка охопила усіх з пандемією. Я зрозуміла, що знову купую квиток додому, але цього разу — в один кінець. Зазвичай ми брали туди і назад, а тут я подумала, що не захочу повертатися. Так і сталося: я приїхала в Київ, знайшла квартиру, в якій досі живу, і просто не повернулась. Друзі чи знайомі питали мене: "Ти переїхала?", а я казала, що просто поки не повертаюсь. І це затягнулося.
Напередодні повномасштабного вторгнення моя свідомість відкидала ці сценарії, я була у стані заперечення. Зараз, дивлячись на свої роботи, створені напередодні, розумію, що це було маніфестацією життя, емоційно яскравим вираженням. Напередодні ми часто збиралися з друзями — думаю, ми так намагалися впоратися зі стресом.
У мене не було ніякого тривожного рюкзака чи плану дій, але моє тіло підсвідомо готувалося до війни. Так, у момент вторгнення я дуже швидко прокинулася, від першого вибуху, і сон одразу зник. Я прокинулася і пішла в душ з надією, що мені це наснилося, потім перенесла документи та гроші в коридор і лягла назад, думаючи, що у мене просто параноя. Пізніше мама подзвонила і сказала, що передають про вибухи в Одесі.
Я почала збиратися, але через стрес дивилась на речі й не розуміла, не могла відрізнити кофту від штанів. Потім друг підказав мені, що поруч є бомбосховище, тож я почала збиратися туди. У сумку я поклала тоді якийсь вишитий рушник, сімейну ікону, листівки, записнички, рисунок тата. Я збирала речі так, ніби уже з майбутнього дивилася на це і думала, за чим буду справді шкодувати — сімейні реліквії, емоційні артефакти.
Потім подивилась на квартиру і на свої роботи, бо подумала, що, можливо, ніколи їх не побачу.
У бомбосховищі у мене взагалі не було відчуття часу, голоду, сонливості. Я була у такому стані, ніби моя свідомість вийшла погуляти і не може повернутися в тіло. Потім друзі забрали мене до себе на Поділ, бо я втратила відчуття орієнтації у просторі: не могла дійти від Поштової площі до Житнього ринку, не розуміла, де перебуваю. Згодом я поїхала до бабусі в село на Поділлі й там прожила три місяці. Я працювала там із тим, що було під рукою, влаштувала собі куточок для роботи у сараї — майстерню серед старих кліток для кролів, свиней, годівниць для тварин. Моя прабабуся будувала цей сарай сама, і я завжди його сприймала як даність, а після повномасштабного інакше відчула цей простір. Я нічого не брала з собою з матеріалів, малювала гуашшю свого молодшого брата на зворотному боці старих шпалер, які там знайшла.
Водночас я не думала тоді їхати в Канаду. Мені було важко покинути бабусю і тата, це мої найближчі люди в Україні. Я розуміла, що якщо виїду, то, найімовірніше, дуже сильно психологічно травмуюся. Якщо говорити про свою безпеку, то я вибрала психологічну безпеку радше, ніж фізичну.
На початку я не хотіла малювати. Я взагалі не хотіла елементарні речі робити, мені було важко подбати про себе на базовому рівні — поспати, поїсти. Коли я почала малювати на шпалерах, мені здавалося, що я ніби дитина, ніби мої нейронні зв'язки розірвалися. Але мені не було чого більше робити. Потім я зрозуміла, що мистецтво — один зі способів транслювати досвід війни людям за кордоном. Це була емоційна мова, яка була мені доступна. Це була серотонінова підтримка, бо так я відчула свою функцію і користь.
В той момент я найбільше боялась ворожої піхоти. Боялась, що зайдуть і будуть ґвалтувати (це було до того, як стало відомо про Бучу). Мабуть, це був поколіннєвий страх, який в мені існував до того і прокинувся в таких обставинах. А потім пізніше, коли виходила вночі курити у свій сарай і довго дивилась на зірки, в якийсь момент здавалося, що зірка наближається. Я тоді не знала, як виглядають ракети, тож мені здавалося, що ця зірка наближається, у мене німіло все тіло, і я бігла в хату. Це дивний дитячий страх.
У своїх роботах я шукаю образи на перетині християнської іконографії, античної міфології та особистої родинної історії. Наприклад, бурячки, колоски й поламані терези — це образи зі спогадів мого діда про довоєнний і повоєнний голод. Це символи фрактальності родинної та колективної української історії. А інколи я буквально беру образи, які спродукувала уже ця війна. Зараз мене цікавить і тема екоциду, травмована екосистема Чорного моря. Люди — теж частина екосистеми, тому в цьому сенсі для мене екоцид і геноцид — це форми одного спільного злочину.
Мені хочеться бачити Україну квітучою, красивою країною з чудовими, сильними людьми, але важко думати про це, тому що через війну наші шанси невисокі. Україна для мене — дуже особлива земля. Я не витримала розлуки з нею і повернулась.
Дослідження та опрацювання матеріалів, розроблення вебсайту "Архіву мистецтва воєнного стану", медіапартнерство із Суспільним Культура та ArtsLooker реалізує ГО "Музей сучасного мистецтва" за підтримки фонду Fritt Ord (Норвегія) та Sigrid Rausing Trust (Велика Британія).
Читайте англомовну версію тексту на сайті ArtsLooker.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
