Документальна вистава "Місто Марії: щоденники облоги" — інтерв'ю з режисеркою

Документальна вистава "Місто Марії: щоденники облоги" — інтерв'ю з режисеркою

Ексклюзивно
Аня Настя Гречкіна Маріуполь облога окупація театр "Місто Марії"
Сім'я Ані і Насті Гречкіних, початок щоденників з Маріуполя. Колаж: Vidlik Projects/Instagram

16 та 17 грудня у "Довженко-Центрі" відбудеться прем'єра документальної вистави "Місто Марії: щоденники облоги". Основою для неї стали щоденники та уривки з інтерв'ю 24-річних сестер-близнючок — Ані і Насті Гречкіних, які пережили оточення рідного Маріуполя та вибрались із нього. П'єсу створив соціально-культурний проєкт Vidlik project.

Режисерка вистави Євгенія Відіщева розповіла Суспільне Культура про роботу над виставою і про те, як працювати з травмою, коли вона все ще триває і діє на тебе.

Розкажіть, будь ласка: як ви знайшли героїнь для вистави, як сконтактували з ними?

Ми познайомилися раніше, у 2019 році. Колись ми разом робили проєкт, який називався "Школа культурного менеджменту". Це був такий триденний інтенсив, власне, з культурного менеджменту, який ми тоді проводили в кількох містах. Одним з тих міст — учасників цього проєкту був Маріуполь.

Ми тоді спрацювали з платформою "ТЮ". Це дуже потужна культурна організація, яка працювала в Маріуполі. І дівчата, які зараз стали героїнями вистави, були учасницями. Після проєкту ми спілкувалися, підтримували зв'язок, але не були, скажімо, суперподругами.

І потім, коли почалося повномасштабне вторгнення, я, знаючи, що вони з Маріуполя, писала їм. Відповідей жодних не було, бо тоді в Маріуполі не було зв'язку. І коли вони виїхали, то перше, що вони зробили, — прямий ефір в Instagram, де дівчата розповіли про блокаду міста, про окупацію. І після цього ми вже почали з ними співпрацювати.

Протягом року і кількох місяців ми постійно з ними зв'язувалися, раз на 2–3 місяці, спілкувалися. Брали в них інтерв'ю.

Вони обидві є культурними діячками, активістками, феміністками, які дуже багато робили для міста — вкладалися в культурний розвиток Маріуполя. І ми, так би мовити, з однієї бульбашки громадських діячів і активістів. Настя — культурна активістка, менеджерка культурних проєктів. Аня — теж культурна активістка, мисткиня.

Аня і Настя Гречкіни, культурні діячки, документальна вистава "Місто Марії: щоденники облоги"
Аня і Настя Гречкіни, культурні діячки, героїні вистави "Місто Марії: щоденники облоги". Колаж: Vidlik Projects/Instagram

Могли б ви розказати про сам жанр документальної вистави і як він функціонує в Україні?

Це зовсім не новий жанр. І я дуже люблю документальний театр в Україні. Він з'явився десь у 2011 році. З жанром документального театру почали працювати українські режисери, наприклад Андрій Май. Ще був театр PostPlay, який теж працював із документальними матеріалами. У них було кілька документальних вистав.

І також відкрився театр "Переселенці". Це теж документальний театр, який проіснував в Україні два роки, якщо не помиляюся, від 2015 до 2017 року.

Документальний театр базується на документі, на документальних текстах. В принципі, документом у театрі може бути що завгодно. Це може бути текст, або людина, або якийсь об'єкт. В цьому випадку наша документальна вистава складається зі щоденників, які Аня і Настя писали під час облоги Маріуполя, і документальних інтерв'ю, які ми в них потім брали.

Коли зародилася ідея вистави і скільки вона створювалася?

Можна сказати, що вистава готувалася десь із початку повномасштабного вторгнення. Тобто відтоді, коли я запросила до участі в проєкті драматурга Андрія Бондаренка, і перший раз, коли ми провели перші інтерв'ю з дівчатами. Це було приблизно у квітні 2022 року. І весь час, до вересня вже цього року, ми працювали з текстами.

Ми думали, як ми можемо цей текст монтувати. Я запросила митців, із якими ми зараз працюємо і працювали раніше.

Якщо ми говоримо про текст, то він формувався з першого дня повномасштабного вторгнення і по сьогодні. А репетирували ми протягом останніх двох місяців.

Режисерка Євгенія Відіщева
Режисерка Євгенія Відіщева. Фото: vidishcheva.evgenia/Instagram

Хто обирав уривки зі щоденників — самі героїні чи вони довірили це вам? За яким принципом обирали?

Вони нам скинули свої щоденники — і далі ми вже з драматургом обирали певні шматочки цих текстів, які будуть презентовані. Взагалі п'єса постійно змінювалася. Так, вона складається зі щоденників, але ми розуміємо, що це дуже багато деталей...

Якщо говорити про ці щоденники, то вони самі вже тягнуть на велику виставу і на великий фільм. Але нам також було важливо в цьому разі наше мистецьке бачення всього, що відбувається, і наша особиста рефлексія.

Ми працювали з драматургом, і з дівчатами також — іноді вчотирьох, іноді вдвох із драматургом. І потім, уже під час репетицій самої вистави, текст теж змінювався і постійно кристалізувався, бо нам важливо було фокусувати увагу на певних моментах. І нам важливо, щоб ця вистава мала певне мистецьке висловлення.

Фактично, текст, який ви почуєте на виставі, — це суто документалістика: щоденники плюс інтерв'ю самих дівчат і їхні рефлексії. Для нас, для митців, дуже важливо бути чесними. Дуже важливо не просто зіграти чиюсь історію — ось тут трошечки поплакати, ось тут трошечки бути ось цим чи ось цим. Для нас важливо лишатися собою. Кожен із митців дуже свідомо і дуже щиро накладає історію сестер на свій власний досвід, вкладають свої страхи, болі.

Це і про формат існування на сцені, і про музику, яка буде саме такою, бо митці переживають і рефлексують саме так.

На виставі, як анонсовано, буде жива музика. Яка її роль і роль дібраних інструментів: саксофона, ударних, електронного звучання?

Наша мистецька команда складається з п'яти людей, які будуть на сцені:

  • Андрій Бармалій, саксофоніст;
  • Олександр Явдик, який грає на ударних;
  • Андрій Соколов, який створює електронну музику;
  • Маруся Іонова і Надія Голубцова — актриси і вокалістки в цій виставі.

Ще також у нас є художник, який працює з проєкцією, — Павла Сірко. Він, як і я, — такі собі люди за сценою.

Маруся Іонова і Надія Голубцова, актриси і вокалістки у своєму проєкті "Марія Магдалина"
Маруся Іонова і Надія Голубцова, актриси і вокалістки у своєму проєкті "Марія Магдалина". Фото: mariiamagdalyna/Instagram

Мені як режисерці дуже важливо працювати з матеріалами у форматі співтворення. Ми збираємось на репетиціях, дуже багато говоримо, рефлексуємо свій власний досвід і досвід героїнь. Міксуючи це все, переживаючи, обговорюючи багато разів, кожен митець формує своє висловлення в межах цієї вистави.

Тобто вся музика, всі створені художні образи — це все робота наша спільна, всіх митців. У кожного митця є свій медіум, свій інструмент. Так у виставі з'являються саксофон, ударні, електронна музика, з'являються традиційні пісні з Донеччини і не тільки.

Бо це наш спосіб поговорити про війну так, як ми можемо і як ми вміємо. Технічно наша вистава — музично-документальна. Вона триває півтори години і повністю побудована на музиці, яка постійно змінюється або не змінюється. Ми працюємо з доволі різними жанрами. І тут межа між театром і музикою, між виставою і концертом, мабуть.

А як і де ви збирали традиційні пісні Донеччини?

У акторок і вокалісток Марусі й Наді є свій проєкт, який має назву "Марія Магдалина". Вони, в принципі, працюють і з традиційними піснями зокрема. Насправді є дуже багато організацій, які займаються пошуками пісень із різних регіонів. І, власне, дівчата зверталися до таких організацій, також зверталися до своєї викладачки з вокалу, яка займається саме традиційними піснями.

Ми довго шукали. Нам потрібна була веснянка. Блокада Маріуполя почалася 1 березня. Вийшло, що весна принесла нам таку реальність. Тож хотіли знайти веснянку з Донеччини.

Дуже важко шукати традиційні пісні саме Донецької області, оскільки в Україні пошук традиційних пісень почався після 2014 року — після того як частина територій уже була окупована. Щоб знайти пісню з Донеччини, треба туди поїхати. Зазвичай шукачі організовують виїзні експедиції: спілкуються з бабусями, з представниками місцевого культурного сектору і шукають пісні, щоб якось їх задокументувати і залишити в нашій пам'яті.

Із Донеччиною та Луганщиною це досить складне питання, оскільки такі експедиції почалися після 2014 року. Після того як вже були окупований Донецьк і Луганськ, це стало складніше.

Ми зверталися до ансамблю "Дивина" — він з Донеччини, учасники співають традиційні пісні області. Зверталися до інших також організацій, і зрештою знайшли веснянку з Донеччини.

І були дуже здивовані, оскільки веснянка — це завжди мажорна пісня. Вона зазвичай весела. А ця — мінорна. І звучить не як веснянки, до яких ми звикли.

Вистава буде супроводжуватися субтитрами англійською мовою. Чи будуть на прем'єрі якісь іноземні відвідувачі або представники міжнародних організацій? І де потім ви плануєте презентувати цю виставу? Можливо, десь на міжнародній арені?

Я тут зайду здалеку. До початку певномасштабної війни я шість років працювала на сході України. Працювала з молоддю на Донеччині, на Луганщині. Ми створювали різні соціально-культурні проєкти для підлітків. І одним із векторів нашої роботи були теж постанови документальних вистав або перфомансів.

Ми намагалися створювати молоді та підліткам простір для рефлексій — для певної трансформації досвіду, який вони отримали. Рефлексій через мистецтво, театр. І це не тільки теми про війну.

Коли почалася повномасштабна війна, було велике бажання говорити про неї зі світом. Бо це війна, яка відбувається в центрі Європи у 2022–2023 році. І ще вісім років до цього відбувалася справжня війна — з ракетами, з кров'ю, зі смертями.

В цій реальності ми опинилися, зокрема, через те що міжнародні організації, які мали би забезпечувати мир, більше не можуть цього робити. Вони не здатні.

І після початку вторгнення у мене було кілька поїздок за кордон. Це були культурні проєкти, які якось підсвічували за кордоном тему війни в Україні. Коли я спілкувалася з іноземцями, які не проживають в Україні чи не є українцями, суб'єктивно мені здалося, що люди за кордоном в принципі не розуміють, що таке війна. Їм незрозуміло, як це — проживати тривоги, обстріли, блокаду міста. Як це, коли зникає електрика, вода.

Всі ці нюанси і деталі можна зрозуміти, тільки маючи схожий досвід. У Європі війни не було вже 80 років. І, відповідно, люди за кордоном можуть знати про війну тільки те, що вони знають з новин. А новинні фотографії не можуть передати повною мірою — та й ніщо не може передати війну повною мірою, крім самого проживання під час війни в країні, де ця війна йде.

Я вірю, що мистецтво може, окрім того що передавати якусь інформацію, ще й впливати на емоційному рівні. Давати людям зрозуміти або побачити, що це не є норма і що це зараз відбувається тут, у Європі. І що, тільки об'єднуючи сили, демократичний світ може відстояти свої позиції. Бо це війна, по суті, цивілізованого світу проти тоталітарних режимів, які існують зараз. І такі режими мають силу, щоби існувати далі і нападати на інші країни.

І для мене особисто як для мисткині це стало певним викликом — спробувати мистецтвом наблизити людей до усвідомлення, що таке війна. Наблизити людей, які цю війну не переживають.

Говорити про війну загалом — це дуже широко. А тут є дуже конкретна історія двох дуже конкретних людей, які пережили дуже конкретні обставини і які продовжують далі їх переживати. Їхня історія, їхнє життя, їхні усвідомлення, їхні рефлексії не завершились у той момент, коли вони, наприклад, виїхали за кордон або в безпечне місце. Їхня історія не завершена. Ми не знаємо, коли вона завершиться.

Можливо, вона завершиться тоді, коли Маріуполь звільнять — а коли і як це станеться, ніхто не знає. Це насправді такий проєкт міста Маріуполь, який може тривати ще 20 років.

Зруйнований будинок у Маріуполі, 2022 рік
Зруйнований будинок у Маріуполі, 2022 рік. Колаж: Vidlik Projects/Instagram

Навіть у той проміжок часу, впродовж якого ми з ними працювали і постійно спілкувалися — уже понад рік, — у них постійно щось змінюється. Якщо на старті я їх питала, чи готові вони повернутися в Маріуполь, то вони казали: "Так, звісно, от одразу в перший день ми туди поїдемо". Зараз вони говорять інші речі. Вони переживають цю травму, якось її рефлексують, вони змінюються.

Я хочу сказати, що я дуже люблю цих митців, з якими ми працюємо. Їхня неймовірна сила в тому, що вони всі наче люди без шкіри, дуже чутливі, чуттєві. Мабуть, і через це зокрема ми дуже багато розмовляємо. І ми разом прийшли до висновку, що нам дуже важко працювати над темою Маріуполя. Бо це як працювати з травмою, коли вона все ще діє на тебе. Ми не можемо відокремитися і сказати: "Так, все, тут я зараз актриса і я це все на себе не сприймаю". Неможливо це зробити.

І нам всім дуже важко було працювати з цим. І все ще важко. Але ми зрозуміли, що не можемо цього не робити зараз. Не говорити про Маріуполь, не говорити про війну в Україні і не пробувати це пережити хоча б у собі, хоча би частково. Зараз я розумію і бачу, що ця вистава стала для кожного і для кожної з нас певною квінтесенцією рефлексій про війну в Україні.

А загалом ця вистава розрахована на іноземну аудиторію. Ми плануємо її возити за кордон. У нас на меті — європейський тур.

Уже якісь є домовленості про тур Європою?

Ми плануємо співпрацю з продюсерською компанією Nashi. Перший їхній проєкт — "Кабаре на кордоні" в Будинку кіно.

У нас є домовленості про співпрацю, але ми ще не розпочали організаційну роботу. Плануємо вже після прем'єри.

Аня і Настя живуть зараз за кордоном чи в Україні?

Дівчата зараз за кордоном. Вони живуть у Берліні. Після того як виїхали з окупованого Маріуполя, вони поїхали в Грузію, певний час жили в Тбілісі.

Потім одна з них залишилася жити в Тбілісі, а інша поїхала різними країнами, шукала собі місце. Кілька разів приїжджала в Україну, але це було досить травматично і досить страшно. І вона обрала Берлін для життя й перевезла туди сестру.

Їхні способи проживання болю були різними. Одна сестра впала в депресію і не виходила з дому в Тбілісі. Якщо брати ці три реакції на небезпеку — "бий, біжи, завмри" — то вона завмерла. Майже рік вона прожила в такому стані. А в іншої сестри, навпаки, спрацювала реакція "біжи". Але, зрештою, вони з'єдналися і зараз живуть у Берліні.

Аня і Настя Гречкіни, героїні вистави "Місто Марії: щоденники облоги", та співак Андрій Хливнюк
Аня і Настя Гречкіни, героїні вистави "Місто Марії: щоденники облоги", та співак Андрій Хливнюк. Колаж: Vidlik Projects/Instagram

Насамкінець — не знаю, чи це коректне питання, — з тих щоденників, які ви опрацьовували, що вас найбільше вразило?

Мене вражає все, я документалістка... для мене важливо все просто.

Мене іноді питають, про що буде ця вистава, про що вона. Я навіть не знаю, як на це відповідати. Бо вона точно не про страждання.

Я взагалі дуже не люблю вистави, що показують за кордоном від імені України, де стоять українки у сорочках, плачуть і все таке. Мені би не хотілося продовжувати тему України — жертви обставин. Мені більше імпонує думати про сильну Україну, про сильних жінок, про сильних людей, які переживають дуже важкі події у своєму житті, але все-таки знаходять сили і рухаються далі.

Але, з іншого боку, коли я так про це кажу, то це виглядає як певна пропаганда, що ми всі маємо бути сильними. А ми насправді робимо виставу про реальність. Ми робимо виставу про життя. Воно ось таке, де існує Росія, де існує окупація, де існують моменти, коли здається, що вже кінець, потім ніби знаходяться якісь сили, а потім знову стан депресії, апатія.

Це вистава не про надію, не про перемогу, не про страждання, не про силу. Вона просто про реальність, у якій ми існуємо. І ми якось її мистецьким шляхом намагаємось осмислити, трансформувати.

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]

На початок