160-й ювілей Ольги-Марії Кобилянської українці відзначають гідно: з десяток перевидань її творів з обкладинками на будь-який смак, декілька випусків різних подкастів про неї, ба навіть популярна кулінарна передача, де печуть рогалики за рецептом письменниці.
Замість переоціненої за радянських часів "Землі", яку учні читали аж до 2000–2010-х років, тепер школярі вивчають її естетські феміністичні повісті та малюють про неї меми за гештегом #Кобилянськавкоміксах.
Однак маловідомим залишається один із найцікавіших текстів письменниці — її щоденник, який має карколомну історію подорожі за океан і назад. Подосі про його існування знали здебільшого фахівці-літературознавці, і щойно тепер з'явилася нагода прочитати текст повністю, адже нещодавно його вперше видали без купюр.
Катерина Рудик спеціально для Суспільне Культура дослідила щоденник Ольги Кобилянської, який перевертає усталені уявлення про неї майже догори дриґом.
Підманула-підвела, або Туди і звідти
Традиція писання щоденників в Україні доволі давня й розвинена: діярії церковних діячів XVII–XVIII століть, "Діаріуш" Пилипа Орлика, козацькі "дневники" хорунжого Миколи Ханенка й підскарбія Якова Марковича, знаменитий журнал Шевченка. Однак ні перед художницею Марією Башкирцевою, яка ще підліткою емігрувала з Полтавщини до Франції, ні задовго після неї жіночих імен у цьому переліку немає.
Дуже симптоматичне знецінення, яке висловлює Михайло Грушевський у вступі до своєї рецензії на повість Кобилянської "Царівна" (1896): "Оповїданнє в формі дївочого дневника на звиш 400 сторін — брр! думав я собі, споглядаючи на сю книжку і вислухуючи похвальні замітки про неї". Вряд чи б він, особливо як історик, мав подібні упередження до щоденників Винниченка або Чикаленка. Хоча далі таки Грушевський визнає, що перше враження від твору було оманливим, і приєднується до хвали.
В одній із автобіографій Кобилянська згадує, що вела щоденники "з наймолодших літ", проте, "ставши вже свідомою українкою", "преспокійно" "нищила ті німецькі писання". Підстав сумніватися у її словах не було…
Аж доки через 32 роки після смерті письменниці до її будинку-музею в Чернівцях раптово не зателефонували зі столиці. Товариство культурних зв'язків з українцями за кордоном "Україна", яке фактично працювало під контролем зовнішньої розвідки КДБ, попередило, що музейники повинні підготуватися до візиту відомого американського адвоката Джона Панчука. Він збирається передати їм рукопис щоденника Кобилянської.
Візит відбувся 1974 року: цю урочисту подію висвітлювали в газетах. Можливо, Джон Панчук був якимось родичем директора музею — Ельпідефора Панчука — секретаря й зятя Кобилянської, чоловіка її прийомної доньки і водночас племінниці Олени-Галюсі, що його письменниця дражнила Піпідефором. Той розшифрував нечитабельний для простих смертних готичний шрифт манускипта, надиктовуючи оригінальний текст своїй 11-річній онучці, теж Ользі. Тоді переклав розшифровку й надіслав усе до Києва.
Проте оприлюднення щоденника забарилося ще на 8 років, за які його наново переклав професійний філолог-германіст Євген Попович. Упорядник Федір Погребенник долучив кілька листів Кобилянської, її автобіографії, фотографії, передмову і примітки. Звівши все докупи, він дав книжці перечулену назву "Слова зворушеного серця" — однойменну до статті, приписуваної Кобилянській, одного з багатьох фальсифікатів союзної преси, яких вона ніколи не писала. Крім того, він на власний розсуд покоротив тексти і щоденника, і листів, приховавши окремі фрази або й цілі абзаци за трикрапкою у квадратних дужках. Хай там як, 1982 року книжка вийшла у видавництві "Дніпро" й нині є неабиякою бібліографічною рідкістю.
Проте виявляється, що Джон Панчук у цій історії побув лише кур'єром. За лаштунками лишилося довге, складне для запам'ятовування і дуже незручне для радянського ладу ім'я — Лідія-Константина Ерастівна Бурачинська-Рудик. Саме завдяки цій жінці щоденник Кобилянської перетривав воєнне лихоліття та повернувся з-за океану.
У 1930-х Бурачинська була редакторкою популярного галицького жіночого журналу "Нова хата", що пропагував емансипацію та ґендерну рівність; влаштовувала покази народного одягу у Львові та досліджувала творчість Олени Пчілки, Лесі Українки, Уляни Кравченко й Наталі Кобринської. Лідія постановила собі створити життєпис Кобилянської та, звернувшись до неї з проханням показати архіви, переписувала все, що могла. Не встигаючи скопіювати щоденник, вона позичила його в авторки до наступного літа, і та погодилася. Проте вибухнула Друга світова війна, і кордони їх розділили.
Ользі Кобилянській не вдалося евакуюватися з Чернівців. Їй загрожував нацистський трибунал, але окупаційний уряд не встиг здійснити наказ — письменниці "пощастило" померти власною смертю у березні 1942 року.
Чоловіка Бурачинської, журналіста Степана Рудика, 1939 року арештувало НКВС — подальша його доля невідома. Сама Лідія з малим сином мусила тікати до Кракова. Згодом вона емігрувала до Австрії і зрештою опинилася у Нью-Йорку, де працювала над журналом "Наше життя". В еміграції жінка видала декілька книжок, зокрема про Лесю Українку. На момент передання щоденника Кобилянської музею, 1974 року, Лідія Бурачинська-Рудик була головою Спілки українок Америки. Перед поверненням рукопису — це два зошити на 312 і 156 сторінок — зняла з нього факсимільні копії. Парадоксально, що щоденник подорожував значно більше, ніж його авторка.
Нарешті без цензури
Нове видання щоденника Ольги Кобилянської вийшло торік, у передостанньому томі "Зібрання творів Ольги Кобилянської в 10 томах" від чернівецького видавництва "Букрек". Текст подано лише українською, без німецькомовного оригіналу. Упорядник Володимир Антофійчук використав перший переклад — Ельпідефора Панчука, а не більш літературний Євгена Поповича. Книга оснащена якісним науковим апаратом — післямовою самовидця деяких описаних вище подій Володимира Вознюка, детальними текстологічними примітками, а головне — вона не має цензурних купюр.
Записи починаються 1 листопада 1883 року, коли авторці 19, а закінчуються 19 листопада 1891-го, коли їй 27. Їх можна читати як сповідь юної письменниці, як текстологічний ключ до багатьох її творів, а подекуди просто як добру прозу. Попри те, що Ольга інколи звертається до уявних читачів, щоденники дуже відверті. У них є декілька смислових домінант: письменницькі амбіції авторки, лектура, яку вона читає, нарікання на відсутність гідного середовища, її феміністичні переконання, її схильність до містицизму, шалене захоплення верховою їздою, а також її сни. Та найголовнішою темою завжди є кохання. Письменниця резюмує:
"...видно, Бог покарав мене, що подарував мені серце, повне любові, це незвичайне серце" (28.03.1884); "Я знаю, що розсудливо нікого не любити, бути розумним. Але любов гарна, і я її люблю" (23.08.1885).
Поліаморія чи "фантазійна німфоманія"?
Однак несподівана не так інтенсивність почуття, як кількість людей, які його викликають. Або не викликають, адже дівчина повсякчас рефлексує щодо власних емоцій і навіть на сусідніх сторінках то любить, то не любить одну й ту саму особу, то ладна одружитися, то хоче лише фліртувати, то бажає еротично, то прагне помститися. Подекуди йдеться про трьох об'єктів пристрасті водночас, тож текст можна схарактеризувати як маніфест поліаморії і вільних стосунків:
"Зося права, коли каже, що я артистична натура. Для мене немає одного серця, але багато, немає руки… немає спокійного, одноманітного родинного життя" (19.07.1884); "Я також залишаюся вільною. Я хочу такою завжди залишатися" (21.12.1883); "Світ для мене — вогонь і полум'я для письменства, що мені залежить на одруженні?" (28.08.1884).
Звичайно, здебільшого всі бурхливі любовні перипетії кояться виключно в уяві письменниці й на сторінках щоденника, залишаючись у межах суспільних правил пристойності та не маючи фізичного виміру. Це дало підстави літературознавиці Тамарі Гундоровій, авторці дослідження "«Femina Melanсholica». Стать і культура в ґендерній утопії Ольги Кобилянської", назвати їх "фантазійною німфоманією".
Автор іншого дослідження, "Ольга Кобилянська: прочитання", Марко Павлишин нарахував не менш ніж 23 об'єкти романтичного зацікавлення авторки за 8 років. Це парубки й чоловіки різного віку, статусу і професій. Серед них є студенти, музиканти, викладачі, конюхи і навіть священник. Деякі з них стали прототипами художніх творів Кобилянської.
Зважаючи на те, що ворожіння на картах було одним з улюблених гобі письменниці, щоденник скидається на таку собі колоду, складену майже всуціль із валетів і королів. Утім, є там і дами.
Товаришки, або Кохані й милі вороги
"Мені тільки Августоньки жаль. Цієї любої, чистої, солодкої людини, вона була для мене набагато краща, як я для неї, інколи буваю я як чорт, але в душі притискаю її сильно-сильно до серця" (15.07.1885); "Я завжди буду її любити — цього солодкого, милого ангела" (06.08.1885); "...я оголосила дорогій Ґустонці свою любов до неї і обдарувала її таємним поцілунком" (26.08.1885); "Тебе, солодка Ґусто, лісова квітко, тебе, ангеле захисту, тебе бракує мені — ти наскрізь невинність" (21.09.1885); "Серце Ґусти належить мені" (09.03.1886).
Спершу ці експресивні вислови про кількома роками молодшу Августу Кохановську можуть здатися просто вирваними з контексту, як і сповнене відчаю питання: "Боже, чи немає на цьому широкому світі такої людини, як я, з якою я б могла разом жити, хай би це була й жінка?" (27.07.1885).
Проте жодній іншій зі своїх товаришок авторка не присвячує цілого уривку щоденника, наче пише особистого листа, а також не пропонує жити так званим бостонським шлюбом: "ми… сиділи разом з Августою й Олесем, сказала я до Ґусти, що коли ми не одружимося, то залишимося обоє разом... я наче божевільна за ним, а також за Ґустонькою" (28.08.1885). До речі, ідеться про кимполунгського приятеля обох дівчат, Олеся Ястшебського, що й тут: "Потім одягнули ми Олеся в сукню: як би виглядав він, як дівчина?" (16.08.1885). Одного разу Кобилянська й сама, як її улюблена Жорж Санд, одягає фрак. А ще вона, як і її героїні-гуцулки, часто й багато курить, щоправда, не файку, а самокрутки.
Імовірно, їхні взаємини з Кохановською можна схарактеризувати терміном "womance" (woman + romance), апофеозом якого є не шлюб, а творча співпраця. Згодом Августа закінчила Краківську академію мистецтв, стала художницею та ілюструвала твори Кобилянської.
Між іншим, письменниця й сама добре малювала. Одного разу її хист відзначив гість родини, інженер і суворий вчитель рисунку на ім’я Шінделарж, тільки він журився через відсутність у дівчини фахової освіти. Цей зошит із графікою Кобилянської так і не опублікований, він зберігається в її музеї у Чернівцях.
Іншими двома дамами, найчастіше згадуваними у щоденнику (уже без гоморомантичних інтонацій), є Зося — майбутня знаменита лікарка Софія Окуневська-Морачевська, і письменниця-феміністка Наталя Кобринська. Прийнято вважати, що саме вони ангажували авторку до жіночого руху та переконали облишити спроби досягти успіху в німецькомовній літературі, а писати українською.
Питання зміни мови для Кобилянської було болючим. Окремі сторінки щоденника написані українською:
"...бути русинков цілов душов. Хочу й мушу ся по-руськи порядно научити, від тепер лиш по-руськи хочу писати, аби-м раз могла в своїм язиці ділати" (29.09.1884); "Буду ся з цілого серця інтересами женщин занимати… мені так трудно висловитися по-руськи, здається мені, що ніколи не буду уміти" (там само).
На початках письменниця капітулює: "...то руське так ми обридло, що не можу далі писати" (03.10.1884). Навіть у передостанньому записі щоденника вона зізнається: "Я ж не можу по-українськи говорити" (12.03.1891). Однак, схоже, що свій намір відвідувати українські лекції в Чернівцях вона таки втілила, адже зрештою стала найсильнішою авторкою прози нашого модернізму.
Цікаво, що слова Кобилянської про Окуневську були одними з тих, які в першому виданні щоденника потрапили під цензуру: "Все ще немає ніякої вістки від Зосі. Вона погана і не заслуговує на почуття дружби, такого егоїзму, як у неї, треба пошукати, це граничить з гидотою, а доля карає мене і шпурляє проти таких… ненавиджу Зосю, зневажаю її, пекельних мук бажаю їй" (27.07.1885).
Натомість Кобринську письменниця, принаймні в ці роки, поважає, але теж ненавидить, глузливо називаючи "оспіваною" та "божественною". Почасти заздрить їй через привілейоване становище і легкий доступ до книжок, які самій Ользі було так складно діставати. А ще не може пробачити, що та позаочі висміяла її першу новелу, навіть не дочитавши.
Насправді Кобринська радше відтручувала Кобилянську від фемінізму: "Все ворушиться в мені, все… проти жіночого питання, бо Н(атальця)... цим займається (03.10.1884); "Мені сумно на душі, читаю тепер знову про жінок, не хочу відмовитися від ідеї працювати для жінок. І чому ж би? Тому що славна Натальця з гордістю гуски змінила мою новелу?" (12.06.1886).
Ідеться про якусь "алегорію", написану фактично на замовлення Кобринської для жіночого альманаху "Перший вінок". Прийнято вважати, що це була “Людина”, але більш імовірно, що алегорична замальовка "Видиво". Хай там як, твір туди так і не потрапив.
Ворожбитка, гіпнотизерка і просто відьма
До речі, про видива: Кобилянська займалася не тільки ворожбою на картах, а й іншими мантиками. Наприклад, закохавшись у брата Кобринської Ґеня, Євгена Озаркевича, декілька разів клала на воду горіхові шкаралупки із запаленими свічечками всередині — інколи вони "сходилися", інколи ні.
На початку ХХ століття, коли так звана дошка віджаСпеціальна "магічна" дошка з нанесеними на неї символами та рухомою планшеткою-покажчиком, за допомогою яких душі померлих мають передавати повідомлення учасникам спіритичних сеансів. набуде популярності, письменниця зацікавиться спіритизмом, і Леся Українка всерйоз тим перейматиметься, але про це ми довідуємося вже з листів. Тим часом у щоденнику описано дещо інше: "...я маю силу гіпнотизувати, я вже два рази пробувала на Юлькові… я зазнала багато страху, поки його розбудила" (12.01.1887); "...вночі я гіпнотизувала Юлька на його прохання, бо він хотів знати, які питання він одержить при екзамені, я приспала його і спитала між іншим: «Любить мене Серглер?»" (26.01.1887).
Юлько — це Юліан Кобилянський (молодший), один з її братів, а ось німець Ернест Серглер… Подальші щоденникові записи дають підстави вважати, що він був чи не першим чоловіком, з яким стосунки Кобилянської не обмежилися еротичними фантазіями. Ба більше, звернувши увагу на дати й поодинокі подібні фрази, можна спекулятивно припустити, що Серглер став хоч і не прототипом, але, так би мовити, музою для оповідання "Природа", відомого тим, що містить одну з найперших сцен сексу в українській літературі. Наприкінці тексту персонаж-гуцул вважає рудокосе альтер-еґо авторки відьмою.
Після опису гіпнозу йде зізнання, яке в радянському виданні потрапило під цензуру: "Він з тисячами предиких недоліків, зі своєю хтивою натурою – хочу все терпіти, також його хтивість хочу зносити, хочу його приборкати, але хочу йому належати, щоб його сильні руки обняли мене, хочу бути його жінкою… Я не боюсь, мені буде добре, бо я люблю його" (26.01.1887).
Симптоматично, що серед купюр того старого видання чимало нищівних коментарів щодо чоловіків:
"О Боже, чому не маю я сил всіх мужчин ногами розтопати, на смерть хотіла б я їх всіх постріляти" (21.09.1885); "Чому я ще вірю мужчинам? Вони гірші від псів – всі, всі, всі" (13.12.1885); "Чоловіки погані, прямо-таки спотворені, а я звикла до гарних, сильних постатей на зразок Серглера, Вольфа, Василя, Шторфера, Яся, Димпняка" (31.07.1889).
Можна було би подумати, що найдовша зацензурена цитата стосується письменника Осипа Маковея, але ні: до історії з її освідченням і пропозицією йому жити цивільним шлюбом іще 10 років."Колись не могла я розуміти жінку, яка залюблюється у фізично досконало розвиненого чоловіка, без того, щоб його любити. Тепер я її розумію. Я прямо-таки тремчу, коли чую голос В., повнозвучний, чистий голос. Дивно. Я маю бажання, щоб рука, яка одним рухом силує коня стати, мене обняла. Чому надають силі так мало значення? Сила фізична і краса впливають головним чином на нас симпатично. Я мала би одружитися з русинським літератором. Від мене залежить – взяти його чи ні. Згорблений, спотворений чоловічок, з пожовтілим обличчям і зі стомленими очима. Тьху! Я пристрасна і мужня, струнка і худа, але я здорова й сильна. Коли кінь мене скидає, то я завтра знову сідаю на нього" (12.10.1888).
В. — це Василь, їздовий Кобилянських. Він як мінімум третій вправний вершник (після Серглера та конюха Івана Чоп'яка), що приваблює дівчину вродою, аполлонічною статурою та вмінням поводитися з кіньми, яких вона обожнює і в багатьох своїх творах називає "звірята", навіть якщо вони запряженими стають диба, ламаючи воза.
Коні винні
З 1885 до 1889 року родина Кобилянських тримала трьох коней. Зважаючи на місцевість, мабуть, гуцульської породи, хоча точно невідомо. Ольга бігала до стайні по два-три рази на день, говорила з ними, пестила, частувала цукром, цілувала і страшенно переймалася, коли котрийсь упав і травмував собі око, яке вона мусила посипати порошком. Мерин, на якому дівчина вчилася їздити, мав ім'я Таяр (тюрк. "залізний"); старша кобила Жабка, або Жабуня, уже була вагітна, тож на ній Ольга їздила лише кілька місяців, а наймолодша Булавка була, відповідно, найноровливішою і часом скидала вершницю, що не вадило їй називати ту "цюпонькою".
Треба зважити, що це були часи, коли для жінок вважалося непристойним сидіти у звичайному сідлі, розвівши ноги. Та й те, що називали жіночим костюмом для верхової їзди, не надто відрізнялося від повсякденного, незручного для такої фізичної активності одягу, хоч як письменниця тішилася своєю темно-зеленою амазонкою. Тож Ольга користувалася жіночим, бічним сідлом, небезпечнішим за звичайне й від початку винайденим, щоб зробити вершниць безпорадними без допомоги асистентів-чоловіків.
Попри все, Кобилянська впевнено їздила горами навіть учвал — майже щодня, що суттєво вплинуло на частотність записів у щоденнику. Після тривалого депресивного періоду, коли фраза "я не маю щастя" була лейтмотивом її записів, спілкування з кіньми мало іпотерапевтичний ефект: "Я щаслива, що можу їздити верхи, люди мені заздрять, але визнають, що я чудово сиджу на коні… Так, краще любити коней, ніж мужчин, фальшивих хвальків" (15.09.1885); "...мені потрібні пара стін, кусок хліба, кінь — і буде спокій" (10.06.1886); "...тепер я холодна й дуже поважна, мене тільки книжки і кінь можуть привести в екстаз, все — тільки не чоловік. Я горжуся цим" (17.06.1886).
Вочевидь, в Ольги таки трапився роман зі згадуваним конюхом Василем, про що недвозначно свідчить драматичний запис: "Своє волосся хотіла б я привести в безладдя, рвати його, те саме волосся, яке він колись любив і пристрасно цілував… О Боже, Василю, Василю, Василю!" (27.01.1889).
Судячи з усього, про ці стосунки дізнався її тато й вирішив позбутися парубка разом із кіньми, з чим пов'язана найемоційніша інвектива письменниці на адресу голови її патріархальної родини: "Батько навіть і чути не хоче, щоб Василь дресирував коня. Я упакувала все спорядження верхового коня і сховала. Я не буду вже їздити верхи. Батько, щоб для мене щось зробити, так доброзичливо ставиться до мене, наче б я була шмата, яка мала б радіти з того, що нею витирають меблі від пилюки. Для всіх дітей батько щось зробив, тільки для мене нічого… Батько був мені інколи ненависний. Так. Коли б я була хлопцем, то інша справа. А чого варта якась там дівчина?" (06.01.1889).
Патріархальні погляди, з якими затято боролася Ольга Кобилянська, на жаль, нікуди не зникли. Однак поблажливо-зверхнє ставлення до письменниць в українському літпроцесі все-таки нівелювалося. А її втрачений, знайдений, знову забутий і нині перевідкритий щоденник — це анітрохи не "брр", це яскравий документ доби, що заслуговує на гідну славу.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
