Цього року акторку Карину Химчук відзначили нагородою Одеського кінофестивалю, а також номінацією фестивалю "Кіноколо" як найкращу акторку за роль у фільмі "Ти мене любиш?" Тоні Ноябрьової.
Українська прем’єра стрічки відбудеться 17 жовтня у межах Київського тижня критики. Для Химчук "Ти мене любиш?" стало першою головною роллю, а сама акторка зараз перебуває за кордоном та знімається у міжнародних проєктах.
У цьому інтерв'ю Суспільне Культура поговорило з молодою акторкою про її амбіції, які ролі вона мріє зіграти та як бачить майбутнє українського кіно.
Цього року вийшли два твої фільми "Королі репу" та "Ти мене любиш?". Героїні там дуже різні. Що для тебе важливо бачити у персонажці, щоб ти захотіла її зіграти?
Для мене насамперед важливо, аби героїня була цікавою. Тобто коли я починаю читати сценарій і у своїй фантазії уявляю, як вона рухається, як виглядає, то мені має бути цікаво за нею спостерігати. Це перший і найголовніший критерій, який мене приваблює. Також різноманітність. Мені подобається, коли персонажка змінюється, коли запропоновані обставини розкривають різні сторони її характеру. Наприклад, Свєта (героїня фільму "Королі репу" — прим.), вона ніби завжди однакова, але є сцена, де ми бачимо, що вона інша, що вона насправді глибша, не така примітивна та інфантильна. Так само і Кіра в "Ти мене любиш?". Вона може здаватися такою дівчинкою-дурочкою з багатої сім’ї, але через декілька сцен ми розуміємо, що в дитини просто важкий період і вона зовсім не така.
Як глядачка фільмів я також розумію, що мені цікаві неоднозначні персонажі. Навіть ще більш радикальніші за тих, яких я зіграла. Навіть якісь покидьки — я би з радістю їх зіграла, аби тільки вони були цікавими.
Як ти зацікавилась акторством? Це щось, що йшло з дитинства чи з’явилося згодом?
Моя родина взагалі далека від мистецтва, але ще з дитинства було очевидно, що сцена — це моє. Мені подобалось бути в центрі уваги: стояти там на стільці, розказувати вірші, брати участь у якихось заходах у школі. І завдяки батькам, які не затискали це в мені, я мала свободу обирати будь-що.
Спочатку в мене була мета переїхати в Київ, і я це зробила завдяки спортивному інтернату, в який я вступила. В 14 років я грала в гандбол, але коли були якісь свята, виступи, то я бігла щось створювати, робити, а гандбол мене не дуже цікавив.
Після університету зрозуміла, що професійний спорт — не моє, і мені хочеться мати справу з чимось творчим. Я не задумувалась про акторство, тоді мені це не спадало на думку. Але якось мені написала одна дівчинка з університету Поплавського про факультет режисури естради і масових свят. І я подумала: "О, це ж звучить цікаво". Я туди вступила і почала крутитися у творчій тусовці, траплялися якісь зйомки, фотографії. Через фотографію я й потрапила в кіно. Мене помітила Алла Самойленко, яка є реальною провідницею української кіноіндустрії та топовою кастинг-директоркою. Вона почала мене запрошувати на кастинги; і ці ролі, які я пробувала, — це були реально дуже хороші проєкти.
У мене не було негативного досвіду в зйомках російських серіалів на 150 серій. Для мене ж досвід був тільки позитивний, і це теж повпливало на те, що мені захотілося й надалі займатися акторством.
Яким був перший проєкт, куди тебе запросили на кастинг?
Це був короткий метр, назву вже не пригадаю. Я прийшла більше з цікавості, пройшла перший тур. Потім почалися парні проби з партнером, нас було три пари — і от на цьому етапі мене не затвердили. Насправді тоді я вперше відчула цей біль відмови. Відмова — це взагалі болюче для акторів. Іноді тобі взагалі не пишуть нічого, а ти сидиш і не знаєш, що думати. Але вже другий кастинг — це були "Королі репу".
У своїх інтерв’ю ти часто говориш про те, що маєш режисерські амбіції. Яке кіно ти хотіла б знімати? На що воно було б схоже?
Якщо говорити про якісь приклади, то, мабуть, могло б бути схожим на Йоргоса Лантімоса. Я просто в захваті від його робіт — усіх, починаючи з ранніх фільмів, просто для мене відвал усього. Хоча як глядачка я насправді люблю дуже просте кіно.
Я спираюся тільки на свій досвід, на свої переживання, рефлексії, що я би хотіла створити. Наприклад, я нещодавно писала сценарій короткого метру якраз про спортивний інтернат. Як там ці дівчата існують, що вони роблять, яка боротьба за місця в команді. І там я порівнюю професійний спорт з акторством. Тобто для мене це дуже схожі речі, і я писала короткий метр про це. Немає такого, що я зараз збираю команду, шукаю оператора і йду знімати. Мені просто хочеться качати цей м’яз — писати, писати, писати. А далі подивимося, що в мене буде. Я більше ніж певна, що ця мрія моя здійсниться, це лише питання часу. Зараз у мене на меті дивитися багато кіно, знайомитися з різними людьми з індустрії та просто бути чесною і створювати щось дуже чесне. Таке, яке воно є. І тоді це кіно вдасться.
Зараз українські актори говорять про те, що варто відходити від системи Станіславського і так далі. Яка твоя думка стосовно цього? Як ти працюєш зі своїми героїнями, вживаєшся в роль?
Для мене все ніби на відчуттях. Коли я читаю сценарій, то розумію, що або в мені це відгукається, або ні — переважно це відгукається. Якщо відгукується, то в мені щось запалюється і просто хочеться зробити. Коли, наприклад, у нас було багато репетицій "Ти мене любиш?" оцей вогонь, він згасав, бо було дуже складно, ти просто шукаєш, думаєш, працюєш з режисером, з іншими авторами. У мене немає схеми чи системи, як я працюю. Все залежить від проєкту, від режисера. Хтось дуже любить репетиції, хтось ні. Якийсь режисер, наприклад, каже: роби так і так, то ти робиш тільки так і так. А хтось, навпаки, каже: а зроби зараз імпровізацію. Ти робиш імпровізацію. Тобто для мене це ще й про велику повагу до режисера, бо він, я вважаю, — найголовніша людина в цій ієрархії.
Чесно, я намагалась це робити — розписувати. Я хотіла просто як експеримент зробити це. Наприклад, є сцена, і я в цій сцені граю. Про що вона? Вона про образу? Чи вона про злість? Я отак намагалась робити. Але у висновку, коли ти приходиш на майданчик і граєш, то воно просто само йде. Я не знаю, як це пояснити.
Як ти готувалася до ролі Кіри у фільмі Тоні Ноябрьової?
Тоня влаштувала мені декілька зустрічей зі своїм колишнім одногрупником Женею Бушмакіним, він — викладач акторської майстерності. Мені дуже сподобалося, як ми з ним працювали. Була одна смішна історія: вже підходив час, коли мали затвердити мене або іншу акторку на роль Кіри. Я приходжу на заняття, і тут Жорік мені каже: "Ну що?". Отак дуже схвильовано: "Тоня тобі сказала вже?". І я така: "Що сказала?". Він такий: "Ааа, бл***, вона тобі не сказала". І я така сижу в шоці — Тоня мене затвердила! У мене ледь не сльози на очах, адреналін підіймається. І Жорік мені такий каже: "А тепер оцей стан запам'ятай та перенеси його у цю сцену". Тобто це все було якби приколом. Тоня йому нічого не казала. Я просто сиджу, і у мене цей емоційний діапазон — просто зверху донизу. І от те, що він зробив, — оце реально цікаво, тобто він каже: запам'ятай ці емоції та зроби це в цій сцені. Така робота мені подобається, наприклад, але розписувати свого персонажа — якось не моє.
Чи вплинула війна на твоє розуміння акторства та як?
Звісно, вплинула, вплинула на все в моєму житті. Тепер, маючи цей досвід, як акторці тобі легше додати оцю глибину. Насправді те, що саме українські актори зараз пережили, пережило дуже мало акторів у світі. І ці переживання, ці страхи, цей біль, наприклад, коли буде якась сцена, історія, щось наближене до цього — ми зможемо це передати. Досвід війни — звісно, як би це погано не звучало — допоможе відтворити цю війну у своїх акторських роботах.
Ти зараз живеш за кордоном. Чи плануєш ти працювати в іноземних проєктах, чи хочеш знятися в іноземному фільмі?
Так, я дуже хочу цього. Я зараз не буду вдавати, що я така бідна-нещасна, тікала від вибухів, опинилася за кордоном і просто сиджу, чекаю, доки ми переможемо. Ні, у мене є чіткі цілі, амбіції. Я відчуваю в собі сили та енергію рухатися вперед. Я зараз опинилася в Лондоні — місці, де кіноіндустрія на топовому рівні. Чого мені втрачати можливість, шанс розвиватися тут? У мене паршива англійська, над якою я зараз працюю, але вона є бар'єром лише наразі. Попри це все я знайшла собі ще дуже круту агентку. Ця жінка мені почала надсилати кастинги. Я не можу назвати імена, але це режисери світового масштабу. І коли я, наприклад, отримую кастинг, не на головну роль, але й не на епізодичну, я дивлюся — а цей режисер зняв топове кіно. У мене аж щелепа до землі звисає, і я розумію, що зараз мій запис для кастингу дивиться оцей режисер. Тому я налаштована тут розвиватися дуже сильно.
Я хочу продовжувати займатися акторством тут, у Лондоні. Я хочу продовжувати робити це в Україні. В мене зараз відкриті двері й там, і тут. Я не хочу, аби це звучало різко, егоцентрично. Я дуже поважаю тих акторів, які зараз в Україні. Які залишилися саме в Україні і знімаються, намагаються робити це тільки там. Я цей вибір дуже поважаю. Але в мене вибір інший.
Якби хтось сказав тобі, що хоче стати актором, що б ти йому порадила?
Я не хочу зараз казати: йти вчитися. Причому я дуже поважаю освіту, чесно. Але конкретно я б порадила дивитися дуже багато кіно, читати різні інтерв'ю з акторами —нашими, іноземними. Бути в матеріалі. Треба, звісно, ходити на кастинги, пробиватися на ці кастинги, виборювати їх, писати кастинг-директорам, робити фотографії, записувати візитки, монологи, вчити англійську, вчити українську. Це листи кастинг-директорам — з повагою, без нав'язливості, але треба знайомитися, аби тебе знали кастинг-директори. В Україні це так все працює.
Ще одна важлива річ, яку я для себе зрозуміла під час кастингів, — це не намагатися сподобатись. Воно все одно пробивається в акторі, і в мені теж, але коли ти приходиш на кастинг, не варто намагатися сподобатись, а бути реально собою. Бо бути собою — це найскладніше. Я такого бачила дуже багато, коли актор, він у житті один, а приходить на кастинг і ніби інша людина з'являється. І це акторам треба зрозуміти, що коли ти хочеш сподобатись — ти програєш.
З якими українськими або іноземними режисерами ти б хотіла попрацювати?
З українських я б хотіла попрацювати з Лукічем, Сухолитким-Собчуком — ніколи не забуду свій шок від його фільму. Можливо, ще з Марисею Нікітюк. За кордоном я не мрію про якихось з режисерів. Хіба що Йоргос Лантімос, бо це справді моя мрія — мати з ним спільний проєкт. Стосовно інших режисерів — просто цікаво мати цей досвід. До речі, трохи його вже є.
Скоро вийде один голландський проєкт від Netflix, і я там зіграла стриптизерку. Зазвичай мене запрошують у якісь підліткові історії — це нормально, я не виглядаю дуже дорослою. Але чогось тут мене запросили, я пройшла кастом в проєкт, де граю стриптизерку, прямо топлес. Я сиджу в барі, нюхаю кокаїн і спілкуюся з головним героєм. Такий цікавий епізод.
Попрацювавши з іноземним режисером, я розумію, що вони радикально нічим від наших не відрізняються. Може, вони трошки ніжніші, тактовініші, бо наші — більш жорсткі, але це нормально. Кардинально вони нічим не відрізняються.
Яку б роль ти мріяла зіграти?
Я хочу грати дуже різних людей. Мені подобається різні амплуа. Як якісь принцеси, так і наркоманки. У моїй голові немає меж, тому мені подобаються дуже різні ролі. Є дівчата, які хотіли б зіграти Леді Макбет або якусь історичну постать, але в мене такого немає. Я — якась неправильна актриса, їй-богу, не знаю. Все залежить від сценарію. Я була рада грати підлітку і була реально рада грати стриптизерку.
Наприклад, якби я була чоловіком і читала сценарій на головну роль у "Памфірі", то подумала б: дайте, будь ласка, мені це зіграти. Тобто я сумніваюся, що Олександр Яцентюк (виконавець головної ролі у фільмі "Памфір" — прим.) сидів і мріяв зіграти роль батька-контрабандиста.
Чи було щось вирізане з фінальної версії фільму "Ти мене любиш?", що ти хотіла б залишити?
Таких сцен дуже багато, правда. Там була крута сцена з мамою, коли я приходжу від Міші до мами, забирати речі свої, така зухвала: "Мама, уйді, я буду жити з Мішею". Я дуже люблю такі сцени: вона була довга і камера рухалася так, наче це один кадр, і ця сцена була дуже така драматична. Там мені мама дає ляпас, а я стою просто в шоці. Це звучить так банально, але я пам'ятаю, як дивилась плейбекТехнічний запис з камери, що транслюється на зовнішній рекордер або комп'ютер, та дозволяє переглядати відзнятий матеріал. і прямо думала: "Оце я дуже класно зробила". Ось це був той момент, коли актор пишається чимось, якоюсь сценою, а її вирізають. Хоча у підсумку, звісно, все правильно зробили. Це теж сміливість — вирізати, не шкодувати. Але ну сорі, коли тобі ляпас б'ють двадцять разів по щоках — ну як мінімум хочеться, щоб це побачили люди. Звісно, шкода, але нічого страшного, там і так Кіри забагато.
Як ти бачиш майбутнє українського кіно в найближчі роки?
Я завжди сподіваюсь на краще. Я впевнена, що українське кіно буде процвітати. Правда. От навіть подивитися зараз на програму "Молодість" — це реально дуже круті продукти. Я впевнена, що українське кіно процвітатиме, вдосконалюватиметься, будуть народжуватися нові прекрасні імена як режисерів, так і акторів, операторів, звукорежисерів, режисерів монтажу. Тобто ці імена будуть виходити на поверхню. Це сто відсотків. Але тут не без рефлексії. Цей відбиток війни — він нікуди не дінеться і його нікуди не треба ховати. Звісно, більшість проєктів будуть про це.
Але я прихильниця того, аби були і художні ігрові фільми. Звісно, документальні стрічки надважливі, і вони повинні бути, сто відсотків, немає питань. Однак ігрові картини теж мають право на існування. І ті, які не про війну, теж мають право на існування. Зараз є хибна думка, що от у нас війна і тому все кіно має бути про неї. Але кіно має бути різним — від комедії до мюзиклів, Україна повинна мати усе. Авжеж, на це треба час, але я більш ніж певна, що дайте 5 років Україні — і це просто буде топ-стоп. Бо того, що у нас є, немає у багато кого.
12 жовтня о 19:00 дивіться трансляцію премії "Кіноколо" на телеканалі Суспільне Культура, на сайті, а також у соціальних мережах Суспільне Культура.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
