Нещодавно дві німецькі мистецькі інституції — Будинок культур світу (HKW) та Schinkel Pavillion — опубліковали анонси своїх виставок; обидві — про зміни геополітики та критику російського колоніалізму. Щоправда, їхніми кураторами стали й російські працівники "Гаража" — інституції, яка обслуговувала інтереси російської політичної та економічної еліт. Та дискусію у соціальних мережах викликало не це, а те, чи можуть українці та українки брати участь у подібних заходах; чи можуть вони відмовлятися від тимчасових привілеїв на користь символічної боротьби за відновлення справедливості. Окрім того, ця дискусія породжує ще багато інших питань, одне з них — пацифізм, яке час від часу звучить на західних інтелектуальних панелях.
Шефредакторка Суспільне Культура Катерина Яковленко говорить про пацифізм та чи він можливий у контексті сучасного мистецтва (не лише українського).
Ми сидимо на кухні за столом, серед старих меблів у спальному районі Львова, на годиннику близько 15:00. На столі масивна тарілка домашньої тушкованої картоплі. Дві рюмки коньяку. Я тримаю картонну коробку з різноманітними папірцями, з маленькими емоційними рисунками та колажами — одним із найкритичніших творів українського сучасного візуального мистецтва останнього десятиліття у контексті війни, на мій погляд.
Автор цих малюнків – ветеран АТО, мистецтвознавець та художник. Йому ледве за сорок.
Я тримаю у руках коробку з його армійськими малюнками, зробленими під час 2014-2015 на Донбасі, і відчуваю, що тримаю у руках смерть.
Вони моторошні, страшні та руйнівні. Я ніколи не відчувала стільки болю від твору мистецтва. Любомир Тимків створив їх на передовій із простих матеріалів, що були під рукою: ящиків від патронів і зброї, сигаретних пачок, паперу. А якщо вірити Артему Чеху у його есеях "Точка Нуль" — з папером на фронті теж бувають проблеми.
Ці рисунки зроблені нашвидкуруч, без жодного правила золотого перетину. Я зупиняюся на двох з них. Перший має мотив, що повторюється. Відрізаючи від пачок сигарет текст "Куріння вбиває", художник створював колажі з повторюваним "убиває, убиває, убиває". І мене це, мабуть, вражає найбільше, бо це "убиває" я відчуваю своєю шкірою. Йдеться про те, що люди, які опинились на фронті, у більшості не обирали шлях військового — їхній вибір був зроблений за них — країною, що напала. І замість того, щоб, скажімо, готувати виставки, вони чистять берці, лежать в окопах, штурмують міста, і — вбивають тих, хто прийшов вбивати їхні родини. Попри те, що завжди слідували заповіді "не убий".
Ще один мотив — образ чоловіка — він сидить, мов дитина, притиснувши голову до колін, унизу надпис: "мужність". Це теж відповідь на питання вибору і того, хто і коли може обирати свій шлях. І насправді ні пафосу, ні мужності у таких роботах немає, хоча безперечно ці роботи про безпрецедентну відвагу та хоробрість, що часто формується на слабкості — слабкості втратити все, що любиш.
Про це дуже влучно писав український письменник Артема Чеха у своєму есеї для The New York Times: "А я лежав на дні своєї могилки і думав, що попри те, що я давно прийняв свою смерть, все ж виявився до смерті не підготованим" (повний текст українською можна почитати тут, — Ред.).
Він пише, що ніхто в його країні не хотів бути солдатом, ніхто не хотів убивати, і він волів би бути зі своєю родиною, яку любить більше за своє життя. І саме тому, що він любить свою дружину та дітей, він готовий віддати своє тіло, щоб забезпечити їхні тіла кров’ю, потом та повітрям. Це проста формула, яку часто показують у фільмах, але в житті все не так яскраво і справедливо, і пафос часто притупляється чимось дуже простим та людяним: втомою і бажанням виспатись, не очікуючи на нічні обстріли та атаки.
Художник, про якого я писала вище, теж не хотів бути військовим, але він ним став. І про цей досвід він навряд напише у The New York Times або ж The New Yorker — і не лише тому, що, найімовірніше, на його місці знов опиниться хтось на кшталт Маші Гессен, або хтось, хто має більшу символічну і політичну вагу у західному світі. А, наприклад, тому, що про такі речі не прийнято кричати вголос — це те, що ховається за пазухою, як лис.
Рисунки Тимківа, напевно, складно назвати пацифістським, адже на самих малюнках дуже багато зброї. Але безперечно ці роботи критикують те, що можна назвати "природою воєнних злочинів", серед яких, на мій погляд, і те, що війна намагається стерти усе інтимне та особисте — руйнує приватність, радикально міняє погляди — часом настільки, що той, хто завжди виступав за мир, бере зброю до рук та долучатися до лав армії. Адже мир не означає скласти зброю — мир передбачає справедливість.
Свій есей "Плинні часи: Життя в епоху непевности" соціолог Зиґмунт Бауман розпочинає стародавньою мудрістю: хочеш миру – дбай про справедливість. Читаю цей есей не вперше і знов зупиняюся на одній і тій самій думці: Бауман говорить, що брак справедливості стоїть на заваді теперішньому миру, як і дві тисячі років тому – так і сьогодні. Але він також бачить відмінність: сьогодні "справедливість", на відміну від давніх часів, є глобальною проблемою.
Звичайно, Бауман не пише про ядерну загрозу, яка може торкнутися усього континенту, не пише і про заміновані поля та висушені території, або ж потенційний глобальний голод, спричинений російською колоніальною політикою. Свій есей він написав у 2007 році. Через рік Росія почала війну проти Грузії. Збіги — випадкові.
Питання, винесене в назву його есею, широко поширене в західних культурних подіях; хтось досить наївно запитує українців: чому ви постійно говорите про зброю, чому не відстоюєте пацифізм, щоб зупинити війну? Коли нарешті почнете співпрацювати з росіянами? Я думаю, тут існує фундаментальна помилка: питання про пацифістське мистецтво і пацифізм некоректні. Ми повинні говорити про мистецтво і справедливість, про політику і справедливість, про мир і справедливість.
"То коли, як ви думаєте, закінчиться війна?".
Можливо, коли припиниться виробництво будь-якої зброї, а замість неї заводи з виробництва "Іскандерів" почнуть вирощувати білі троянди, які потім запхають у дула російських танків. Але я знаю, що цього ніколи не станеться – натомість одна з найбільш відомих комерційних галерей, Saatchi Gallery у Лондоні, представляє свою виставку на тему "Як ми зараз живемо" із зображенням ракети на постері. Ось так і живемо — з ракетами у постері та з тим, що російські куратори, які раніше обслуговували політичні та економічні інтереси російської еліти, а зараз виїхали з країни, щоб знайти собі інші політичні та економічні інтереси, створювати кон’юнктурні проєкти про сьогодення, що зіштовхнулося з минулим. Але тут знов невелика ремарка: питання миру — це питання майбутнього.
Адже що таке мир? Можливо угода, що підписана кількома сторонами, а проте чи діятиме вона, коли одна зі сторін все ще продовжує виробляти та накопичувати зброю? Чи справедливість – це коли ти маєш достатньо ресурсів, щоб захистити свою свободу? Справедливість – це мати можливість водити дітей до школи на перше вересня, а не керувати маршами та будувати окопи серед поля. Справедливість полягає в тому, щоб не ховати своїх дітей у сиру землю. Або ж займатися мистецтвом у майстерні, а не між обстрілами у військовій частині.
Мир не поверне вкраденого мистецтва. Натомість справедливість передбачає компенсацію за втрачене житло, зруйновані міста та за викрадені об’єкти мистецтва, які тисячоліттями лежали неатрибутованими у музеях, адже їх визнання та атрибуція могли б викрити несправедливість та злочини.
Справедливість полягає в тому, щоб переглянути історію, назвати всіх загиблих і героїв, а також ідентифікувати вбивць. За ці два роки стало зрозуміло, що стара мова про війну не працює — це не лише моя думка, це теза, яку неодноразово озвучували різні інтелектуали. Спільне у цьому те, що немає невідомого солдата, чия жертва була даремною. Йдучи біля Михайлівського Собору, я це дуже сильно розумію — переді мною портрети військових — їхні імена та дати народження. Мир — це те, чого вони прагнули.
Тому мир є привілеєм. Привілеєм тих країн, які мають достатньо зброї, грошей, ресурсів. А отже мир теж є ресурсом.
Отже, чи є пацифістське мистецтво в Україні і де воно ховається? Такі теми я, без перебільшення, бачу майже в кожній роботі та на кожній виставці. На тих малюнках, де люди зображені з відірваними кінцівками; у тих роботах, де палаючі будинки та міські пейзажі виглядають як діра. В українському мистецтві зараз дуже багато хрестів, і це не означає, що ці роботи вихваляють православну чи католицьку традиції. Хрести – це портрети людей, які ще вчора були серед нас.
Один з важливих прикладів творчість Алевтини Кахідзе. Майже десять років вона малювала діалоги з матір'ю — її мама жила на території так званої ДНР. Мама загинула на блокпості. Малюнки та проєкти Алевтини Кахідзе про Клубніку Андріївну є сильним критичним поглядом на "природу війни", і вони передусім закликають до справедливості.
"Мирне" мистецтво я бачила на останній виставці Дениса Панкратова якраз перед тим, як він пішов на фронт. У своїй квартирній галереї галерея "Міжкімнатний простір" була створена спільно з Вікторією Дорр. Виставка "Я радію, якщо я можу" була ініційована Ларіоном Лозовим та курована спільно Панкратовим та Лозовиму Львові, яка, між іншим, існує вже три роки, він підняв тему дозволеного під час війни та іронічно розповів про те, як це бути чоловіком у часи, коли панує військова маскулінність. Хоч за словами Панкратова, виставка про поетизацію тилу, а не фронт. Стільки свободи і прагнення до справедливості я дійсно більше ніде не бачила. Але цієї виставки немає у перший вкладці Google, тому навряд про неї прочитають іноземні куратори, розповідаючи про тоталітаризм.
Ніхто в Україні не виступає за війну; йдеться про незалежність і свободу, і це велика різниця.
Якщо, для того, щоб перемогти у війні, потрібно підняти прапор, то, запевняю, цей момент вже був. У 2015 році художник Нікіта Кадан зробив інсталяцію "Газелька" — прапор, що "створено з розірваного шрапнеллю залізного листа від фургону авто ГАЗ-3302, що потрапив під обстріл у Северодонецьку навесні 2015 року".
Мова про те, що мистецтво особливо сьогодні в умовах війни — все політичне. Воно ніколи не виходить за економічні рамки — будь-то матеріальність самого мистецтва (наприклад, як виглядає робота та з чого вона зроблена), як вона представлена у галереї чи музеї, чи взагалі музей має змогу купувати мистецтво, чи його краде інша країна та намагається сховати на окупованій території. Це звісно і про символізм. Але також і про економіку, яка почне функціонувати тоді, коли почнеться "мир".
Коли я думаю про післявоєнний період, я думаю про великий музей, який зможе хоч трохи розповісти про цей досвід і про мистецтво часів війни, яке часто лишається поза очима західних кураторів, галеристів та музейників — виключно тому, що воно не трапляється на першій сторінці Google-пошуку.
Мир, безперечно, входить у мої плани, але він базується на справедливості.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
