Український письменник, автор книжок "Довгі часи" і "Мондеґрін (пісні про смерть та любов)" Володимир Рафєєнко у своїй ексклюзивній колонці для Суспільне Культура міркує про різницю слів "свобода" та "воля", а також говорить про те, як формується незалежність.
Свобода як необхідність бути собою є наріжним каменем і визначальним фактором існування як конкретної людини, так і народу загалом. І тоді вона називається — незалежність. Ми незалежні, а тому — вільні. Але життя, як відомо, — це постійне зусилля в часі. У цьому сенсі особиста свобода і незалежність народу — речі, які потребують щоденного дбання. Свобода і незалежність ніколи й нікому не гарантовані. Їх не можна здобути раз і назавжди. Воля здобувається, свобода втілюється — і наші шляхи відновлюються кожного божого дня.
В ситуації страшної війни, війни, яка не може бути програна нашим народом, незважаючи ні на які обставини, ми — вільні. Передусім тому, що маємо власне обличчя (хай його впізнають наші друзі й бояться наші вороги), а це значить — свою мову і культуру, яка базується саме на цій мові. По-друге, ми самостійно обираємо свій шлях у тому, що називається історією (ця історія про народ, якому протягом століть його існування відмовляли у праві мати власну мову, культуру і державу). По-третє, ми живемо в ситуації, коли все стало на остаточній межі — або ми переможемо і відбудемося як європейська держава, або нас не буде зовсім.
***
Свобідна людина відрізняється здатністю з темряви видобувати світло, а з гіркоти і відчаю власного життя — надію і радість для інших. Свобода — це світло особистості, яка навчилася спиратися на ціннісні речі. Такі як совість, добро чи краса. А це не так і просто, як може здатися з першого погляду. І навчити тому не можна. Цю науку кожен проходить сам. І не кожен навчається.
От, скажімо, що таке совість? Хтозна. З одного боку, ми всі іноді чуємо її тихий шепіт у власній душі. З іншого боку, зрозуміло, що такої речі у світі не існує. Як, власне, і Бога. Немає ні Бога, ні совісті на предметному рівні. Творець усього сущого — не сивий дід в інкрустованому золотом фотелі. Руками совість не помацаєш. А що ж це за шепіт? Можна привчитися ігнорувати його. Тим більше, якщо його ніхто крім тебе не чує. Можна звикнутися з порожнечею, яка утворилася на місці, де раніше було твоє серце.
Але в той самий момент, коли ти це зробиш остаточно, ти зникнеш як особистість, тебе не стане. Тому тут йдеться, власне, про дію якихось сил в наших душах, про причетність кожної людини особисто до речей невидимих. От живеш ти і не відчуваєш цього. Бо не до тонких матерій тобі. Важко, лячно, бентега непозбувна і невгамовна. Але іноді щось стається і ти підпадаєш під дію якоїсь сили, яку здатен ідентифікувати тільки цим незрозумілим, а при тому абсолютно точним словом — Бог.
Я дивлюся на портрет Віки Амеліної (українська письменниця, наприкінці червня цього року разом з делегацією колумбійських журналістів та письменників потрапила під ракетний удар російських окупантів у Краматорську, внаслідок чого отримала тяжкі поранення, що призвели до її смерті) і плачу. Я плачу, а менше з тим, радію чомусь. Радію, а сум і біль не відпускають. Але в цьому портреті є щось значно важливіше за всі мої емоції разом узяті.
Очі, м’який голос, інтонації, сміх, її здатність бути другом, письменником, мамою, невіддільною часткою нашої культури, Людиною — все це абсолютно ціннісна, абсолютно невидима і безумовно реальна для мене сила.
Ми приречені постійно доводити собі та світові, що ми є, що ми існуємо, що ми саме Люди. Кожного разу, кожного дня, кожної секунди у світі ніщо не є гарантованим. Як би прекрасно ми не пройшли шляхи вчорашнього дня, наступний день потребує роботи з реалізації твоєї свободи, оприявнення особистої причетності до світу ціннісних величин. І ніхто не здатний зробити цю роботу за тебе. На твоєму місці, крім тебе самого, більше людей немає. Цей час і простір — твоя відповідальність. Вчинити по совісті, по доброті, по красі, по істині в цьому місці можеш тільки ти. Якщо ти не зміг, ніхто не зможе. Добро залежить тільки від того, чи здатний кожен з нас у свій час стати в просвіті буття і тримати світло, яке через тебе бажає литися.
Віка оприявнювала для всіх, хто її знав, добро і світло, і надію. Тому зараз, навпаки, сама наявність надії та любові у світі є безумовним доказом її безсмертя. Віки Амеліної тілесно з нами немає, як совісті чи, скажімо, Бога. Але, менше з тим, вона, безумовно, є. І цей факт для мене незаперечний. Вікторія Амеліна виповнилася в ролі свобідної людини. І це нікому не дано скасувати, навіть смерті.
***
Добро з красою теж існують, але, на щастя, не як конкретні предмети. Бути добрим — це мистецтво. Краса цілком базується на здатності людського ока бачити невидимі речі. Коли ти по-справжньому любиш, ти бачиш щось таке, що може розпізнати твоє серце. Спираючись тільки на світ і його предмети, це завдання виконати неможливо. Це неможливо — бути людиною, але абсолютно необхідно.
І ми робимо зусилля на власний страх і ризик. Де б ми не перебували, ми продовжуємо тримати зв’язок з Україною. Ми зранку до вечора хворієм її болем, вмираємо її смертями, радіємо її радістю. Ми вільні, а тому нас можна впізнати по звуку повітряної тривоги в телефонах і смартфонах наших. Ми синхронізовані наразі й абсолютно збігаємось диханням та життями. І в ранкових потягах багатьох країн світу є ті, хто читають новини українських телеграм-каналів і плачуть. Ти не самотній у своєму плачі, у своїй люті, у своєму розпачі й у своїй надії. Ти плачеш і поруч з тобою хтось плаче та дивиться у власний смартфон. Навіть питати не треба — це українець. Дівчата і хлопці, чоловіки і жінки, старі і молоді.
Ми всі плачемо, тому що народжуємося на світ. Це біль одночасно і тіла, яке народжує, і переляк душі, яка народжується. Це величезний труд і виконати його за нас нема кому.
Ми народ, що народжує сам себе.
Що таке гідність? Знову ж таки, немає на що вказати, бо гідність не яблуко — під ноги не впаде. Але її можна побачити внутрішнім тихим оком. Саме вона є головним чинником, який структурує наше життя. Формує коло людей, які є по-справжньому наші. Допомагає бачити тих, хто народжує і народжується разом з тобою.
***
У ситуації війни незалежність країни стає особистою справою. Свобода кожного українця невіддільна від свободи країни загалом. Незалежність більше не формальне визнання нашої державності. Це невиліковний біль. Це світло і надія. Це сльози радості військового, що повернувся з полону. Це крики про допомогу з-під завалів зруйнованих російськими ракетами цивільних будинків. Це повітряні тривоги і наше ППО, яке працює, як Бог. Це знищені культурні пам’ятки і вкрадені в нас діти. Це українські котики і песики, які загинули внаслідок підриву росіянами Каховської ГЕС. Це українські БПЛ, що прилітають у Москву на їхні брудні та приречені на погибель болота. Це українська піхота, яка робить найтяжчу і найважливішу справу нашого життя. Це щастя бути крихітною часткою народу, політичної нації, яка має волю бути собою і здобуває право на це в небувало важкій війні.
Незалежність — це кров, що тече сотні днів поспіль. Незалежність — це попіл наших міст і крики згорілих птахів. Незалежність — це портрети хлопців і дівчат, які назавжди залишаться молодими. Це їхні батьки, жінки та діти.
Це прапор України, в якому одночасно земля і небо, бо така вже функція українського прапора як символу — об’єднувати собою світ видимий і невидимий. Синій колір символізує небо і Творця — сивого діда в інкрустованому золотом фотелі з нашивками ЗСУ. Жовтий — пшеничне поле, яке неодмінно зійде там, де наразі тільки смерть і війна.
Колонка публікується у співпраці з Інститутом гуманітарних наук у Відні (Institut für die Wissenschaften vom Menschen) та програмою Documenting Ukraine.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]