28 травня відбулася зустріч Володимира Рафєєнка з тернополянами. Український письменник мешкає в Тернополі з кінця березня, після того, як покинув окупований тоді хутір Пороскотень, що знаходиться поблизу Бучі.
Це друга окупація, яку пережив автор, адже у 2014 році покинув Донецьк, звідки сам родом. Окрім останньої книги "Мондеґрін", усі книги Рафєєнко писав російською. Двічі отримував Російську премію, яку присуджують російськомовним авторам, які не є громадянами РФ.
Письменник розпочав зустріч із представлення есею "Планування минулого", опублікованого на літературному порталі "Посестри".
Нижче подаємо уривок з есею та головні тези автора.
Есе "Планування минулого"
Хочу зауважити, що вибухи, від яких труситься земля, – це страшно. За ці два місяці війни багато українців відчуло цей жах – "прильоту", жах неконтрольованої смерті, ревучої і чорної. Але знаєте, скажу з власного досвіду, насправді важко стає тільки десь на другий-третій день, коли вибухи не вщухають ні на годину. Особливо, коли бігти немає куди.
Ти затиснутий між лісом – соснами, що привітно і тепло жовтіють у промінні лютневого сонця, – і озером, прекрасним, глибоким і чистим, як сама смерть. Ти затиснутий тут навіки-віків, нікому не потрібний крихітний чоловічок, який бажає жити і дихати і вдень, і вночі. Але ніщо не гарантує йому, що він залишиться живим хоч би протягом найближчої години.
Досвід життя в окупації
Коли прокинулися, встигли поснідати, то між нами та Києвом вже були росіяни, по обіді весь район між Бородянкою і Бучею був оточений. Виїхати було неможливо. Майже півтора місяця ми були в окупації. Нам дуже пощастило, що у кооперативі, де ми мешкали, зникло світло, зв’язок, інтернет та вода. Тому в нас вони не заселялися. Тому, думаю, я залишився живий. В окупації я спілкувався виключно українською. Я собі заборонив (розмовляти російською, – прим.). Це лотерея, що два актори приїхали на своїх автівках (по нас, — прим.). Наступного дня ці (російські військові — прим.) зайшли. Вони шукали жінок та молодих чоловіків.
Там, з тих дач, Україна ділилася на дві частини "Україна в окупації" та "Велика Україна". Три кілометри від нас стояли "Урагани" та 'Смерчі" російські. А 700 метрів від нас кадирівці людей зарізали. У селі за 1,5 км розстріляли родину разом з дітьми, вони відмовилися годувати російських солдатів. На дачі падали шматки цих снарядів. Кілька домів згоріли у нас на окраїні. Не було зв’язку, то ми ходили в ліс, там зранку і вечері можна було зловити якусь мобільну хвилю. Ти мав хвилину-півтори, і тоді запитував: "Чи наш Київ?". Це кричав весь ліс. Там був жах суцільний, ми думали, чи тримається Київ, чи тримається Україна.
Було таке, що приїжджає бабця і каже: "Вішайте білі прапорці, на хуторі Пороскотень кадирівці". У нас голова кооперативу — Синичка Степан Іванович. Ми були двоє україномовні, всі інші — російськомовні. Він сказав: "Х*р, а не білі прапорці, браму закриємо. Ви розходьтеся, зачиняйте двері, вимикайте світло, а потім по ситуації". Потім взяв я лом і сидів навпроти дверей, чекав. Нібито нічого особливого, але досвід такий рідкісний — оце очікування.
Я подзвонив своєму другові Любомиру Дерешу, він теж письменник. "Любомире, можливості виїхати немає , ми все спробували, нічого в нас не виходить, будь ласка, якщо зможеш щось". І йому знадобився місяць, щоб знайти людей. Якщо б не він, то я б не знаю, що було б далі. Це він знайшов водіїв, пальне, сталкерів, які знали місцевість. Людей, які мали вже досвід перетину і досвід, як розмовляти з росіянами.
Переїзд в Тернопіль
Коли я приїхав сюди, то прийшов до тями на другий тиждень. Була шокова реальність, уривками все сприймалося. Чесно кажучи, наїстися не могли, бо там їжі не було. Перший тиждень я взагалі не пам’ятаю.
Десь у квітні я побачив, що Тернопіль — маленьке європейське містечко. Живу на Новому світі, поруч з парком, багато малечі. Хоч моя рідна мова російська, зараз, коли я гуляю по парку, іноді чую російську. Мені важко це переживати.
У 2014 році (після виїзду з окупованого Донецька, — прим.) на мене таке ж враження справив Львів. Відчуття було, що мене насправді вбили, але Бог сказав: "Ти поживи ще трошки, може, напишеш ще". Це зовсім інший Рафєєнко, аніж той, що був до 24 лютого.
Виїзд з окупованого Донецька у 2014
Я залишив усе: дві квартири в центрі міста, залишив батьків, російськомовний абсолютно, за фахом – російський філолог. Я зміг поїхати в нуль: 200 доларів в кишені, у мене було дві сумки, коли до Києва приїхав, і жодного нормального знайомого.
Самолікування від болю через любов
Усі травми переживаються лише любов’ю, яку ти здатний віддавати. Чим більшу травму ти маєш, тим більшу любов ти можеш віддати. Тільки коли сам народжуєш світло, тільки тоді й лікуєшся.
Ти можеш не мати можливості писати вірші, книги, але ти можеш сам робити добро. Можна окреслити крейдою самого себе і сказати: "Я не відповідаю за темряву світу всього, але там, де я є, буде любов на землі. Мені боляче, але я можу зробити комусь краще".
І тільки через цю дію можеш щось набути в собі, принаймні людську гідність. У цьому сенсі всі люди однакові. Нам нема звідки брати світло, як з темряви наших життів, з горя брати радість. Кожній людині така можливість дана перетворити власний біль на світло.
Недописаний російськомовний роман
Я три роки працював над російськомовним романом. В основу намагався покласти три трагедії Шекспіра. Взяв сюжети "Макбета", "Ромео і Джульєтти", "Гамлета" і реалізував через дачні історії. Я не дописав роман, бо він мав закінчуватися великою війною. Я це відчув, ніяк не міг закінчити. Мені людина сказала: "Ніколи не пиши погано, бо воно виповнюється". От я не дописав. І вона все одно прийшла. Я не буду писати російською більше нічого, цей роман я не буду видавати, дописувати теж не буду.
Нова книга, над якою працює
Думав, що до червня напишу роман, але замовлення були, то есеї писав: і для поляків, і британців, і для французів. Сукупно це 250-300 тис. символів, тобто майже роман за обсягом. Найближчими тижнями закінчую всі роботи по контрактах есеїстичних і знову повертаюся до власного тексту. До серпня планую зробити чернетку роману.
Я не люблю писати довгі тексти, не вірю в них. Це буде маленький текст на кшталт "Мондеґріна". Щось таке планую написати стосовно досвіду днів, що я прожив в окупації. Кожного дня я писав щоденник і привіз ці нотатки з собою. Розпрацьовував теми для роману в есеях публіцистично, дивився за метафорами, як це можна подавати. Це (есе "Планування минулого") чернетка чернетки.
Це ще не художній текст, а розпрацьовування тем, як вони повинні відбуватися. Мені ще пощастило, що мав ці замовлення. Заробляв гроші для існування. Це вже почалася робота над романом. Я буду хронологічно йти. Ясно, що це не буде щоденник, це буде художнє осмислення, того, що відбувалося.
Повернення в Донецьк
Якщо буде можливість не повертатися, я ніколи не повернусь. Навіть якщо на кожному перехресті будуть майоріти українські прапори, як пише Жадан у своєму фейсбуці. Жодним чином, я не буду повертатися, бо там не залишилося жодної моєї людини, всі поїхали.
Українство як відчуття дому
Коли мені було особливо психологічно та фізично важко, я розмовляю з собою українською і кажу: "Хочу додому". Відчуття дому – для мене це бажання дому. Думаю, що його вже не буде в мене. До цієї війни я казав собі, що буду писати двома мовами. Російською зі мною мама розмовляла, важко було цю мову віддавати їм. Я сказав собі: "Вивчу українську" — вивчив, "Стану розмовляти" — і почав.
Я написав роман українською і він вийшов цього року англійською. Думав, що буду писати один роман українською, один – російською. Після 24 лютого "х*р" сказав. Я російською більше нічого не буду робити. Не хочу мати жодного стосунку до цієї мови. Не хочу й не можу. Для мене відчуття дому — це українство. Можливість розмовляти, думати, писати, читати українською. Там, де це можна робити. А свого власного дому не знаю, чи буду мати.
Формування української нації та держави
Мені здається, що зараз відбувається процес формування нації та держави, і це дуже болючий процес. Він полягає у якійсь особливій етиці українця до українця. Незважаючи на те, де він народився і де проживає. Не всі на це здатні. Залишатиметься великий прошарок людей, яким буде байдуже, "яка різниця". Їм головне буде мати гроші, владу, але так буде завжди. Такі люди теж потрібні. Народжується такий кластер людей, які є сучасними українцями. Котрі об‘єднані цією новою державою, об’єднанні цим великим болем, справою захисту своїх рідних, своєї мови, своєї культури. Це буде відбуватися надалі. І дай Бог нам тільки перемоги.
Війна — усі останні новини
- "Отруєння ненавистю триває дуже довго": Ярослав Грицак про Другу світову, ставлення росіян до України і "вату" в головах
- Чому новини про поведінку російських солдатів нагадують історію про Голодомори
- Історичні міфи і примарні нацисти: про що йдеться в "настільній книзі Путіна"
- "Ми розуміли, що нам треба битися, бо шансів вижити в окупації не буде" – Дмитро Капранов | Інтерв'ю
- Американський письменник Мітч Каллін написав листа до українців і українок
Читайте нас у Facebook: головні новини культури України та світу
Читайте нас у Telegram: головні новини України та світу
Станьте частиною Суспільного: повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Користувачі акаунтів Google можуть заповнити форму тут. Ваші історії важливі для нас!
