Міст через Ірпінь було знищено на початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Під час евакуації на 5 березня 2022 року він став своєрідною фортецею: коли російські війська відкрили вогонь, люди ховалися під зруйнованим мостом.
Майже одразу українці почали рефлексувати та створювати місця пам’яті. У квітні 2022 року дизайнери та архітектори запропонували проєкти комеморації мосту. Наприклад, студія Слави Балбека balbek bureau створила проєкт меморіального комплексу "Відкритий перелом" як реакцію на власний досвід членів команди, що пережили окупацію та евакуацію з Київщини. Однак рішення про реалізацію проєкту не було ухвалено.
А в травні під Ірпінським мостом встановили 60 хрестів зі свічками. Вони символізували ексгумовані тіла людей в Бучі, яких убила російська армія. Цю інсталяцію створив американський художник та волонтер Роберто Роббінс.
Постає питання: як правильно створювати меморіали та комеморативні проєкти на місцях, біль яких ще є свіжим, щоб не травмувати ще більше тих, хто побачив жахи війни? Суспільне Культура розбиралося, як працювати з пам’яттю, разом з головним спеціалістом відділу аналізу тоталітарних режимів Українського інституту національної пам’яті Віталієм Огієнком.
Також наводимо цитати з воркшопу "Пам’ять і меморіалізація у громадах: як приймати рішення" кураторки платформи культури пам'яті "Минуле / Майбутнє / Мистецтво", докторки філософських наук Оксани Довгополової, яка розповіла про культуру пам’яті та чому ми зараз, а не після завершення війни, створюємо проєкти меморіалізації.
Чи не зарано на місці зруйнованого мосту через Ірпінь будувати меморіал
Зазвичай такі великі музейні проєкти дуже тривалі. Музей 9/11 в США будували років із 10. Я так розумію, що йдеться про ідею зробити музейну інституцію на місці мосту. Але, наскільки мені відомо, конкретних кроків ще не було зроблено. Тобто питання "зарано чи ні" не стоїть. Там все одно дуже багато роботи, яку треба зробити незалежно від того, де конкретно буде це місце пам'яті. І рухатися в цьому напрямку потрібно.
Які бувають меморіали
Вони можуть бути різних масштабів: і національні, міжнародні, локальні, і дуже маленькі. Маленький меморіал, який створили люди, що тут живуть, чи національного значення – усі вони важливі. Якщо це національний меморіал, потрібно зробити меседж, який буде зрозумілий людям з різних міст та країн.
Чому ми зараз формуємо проєкти меморіалізації, а не після завершення війни
Оксана Довгополова:
З одного боку, це така суспільна терапія: ми вже починаємо думати про те, як будемо дивитися на все це з того майбутнього, де Україна вже перемогла і все добре.
З іншого боку, також виникає явище, про яке писав В. Ґ. Зебальд у своїй книзі "Повітряна війна і література". Він використовує таке чудове поняття, як фаховий інстинкт. Тобто коли людина шокована, вона у своєму фаховому полі починає робити якісь речі.
Ми були шоковані Бучею, і кожен у свій спосіб намагався щось зробити. Архітектори дуже швидко сформували візуальну пропозицію для того, щоб передати власні переживання. Потім вони потрапили в суспільний простір і стали предметом обговорення. А ми почали працювати з громадами.
Перш за все ми маємо відповісти собі на питання: для чого ми це створюємо? Яку історію ми розповідаємо? Про що ми хочемо повідомити – про те, що люди загинули? Ми маємо розповісти історію – це про скорботу за загиблими, про військовий подвиг, про порятунок, про людяність. У кожному місці буде своя історія. Але, коли людина їде, скажімо, по Київській області, вона має "прочитати" велику історію, а не зіткнутися з конкуренцією, хто більш важливий (що теж, на жаль, можливо).
Чи зруйнований міст через Ірпінь може стати об'єктом комеморації?
Віталій Огієнко:
Потенційно міст може бути об'єктом комеморації, але з часу його руйнування ландшафт уже дуже змінився, що ставить під сумнів такі плани.
Практика меморіалізації покликана називати винних? Чи погоджуєтеся з твердженням, що важливо не тільки згадувати про жертв, але й проговорювати імена вбивць?
Віталій Огієнко:
Якщо завдання побудувати відповідальне суспільство, здатне на критичне мислення, то необхідно називати імена вбивць. Водночас, можливо, існують певні юридичні обмеження, наприклад, необхідні судові рішення. Іншим меморіальним рішенням є створення збірних образів вбивць, організаторів та виконавців злочинів.
З чого починається створення меморіалів
Оксана Довгополова:
Створення меморіалів починається з одного і того самого – зі збирання історій. Також маємо збирати якісь артефакти та зберігати їх. Стихійні меморіали зазвичай не створюють з граніту чи бетону. Вони крихкі. Тож потрібно їх документувати, щоб бачити, у якій формі люди висловлювали свої почуття.
Під зруйнованим мостом в Ірпені відкрили арт-роботу в пам’ять про загиблих
На місці зруйнованому мосту в Ірпені люди також створювали стихійний меморіал: вони просто приходили й ставили хрестики, прикріпляли малюнки.
Чи етично відвідувати місця трагедії?
Віталій Огієнко:
Місця трагедії відвідувати не лише етично, але й необхідно. Це найкращий спосіб для того, щоб запобігти їм у майбутньому, засудити злочинців тощо. Водночас вимоги до створення таких меморіальних місць пам’яті дуже високі. Люди, які займаються створенням таких місць, мають працювати разом із вцілілими та їхніми родичами та уникати травматизації/ретравматизації відвідувачів.
Про коректні форми меморіалізації
Меморіал жертвам Голокосту в Берліні сумно відомий тим, що люди на його тлі роблять недоречні селфі, фотосесії (на знімках вони стоять ногами на бетонних плитах у різноманітних позах).
Німецько-ізраїльський художник та комік Шахак Шапіра хотів привернути увагу до комеморативної культури. Він створив критичний проєкт та сайт "Йолокост" ("Yolocaust"), у назві "Yolo" – "you only live once" ("живеш лише раз") та слово "Голокост". У цьому фотопроєкті автор сумістив фотографії, створені на тлі меморіалу в різних позах, та сумістив їх з оригінальними фотографіями з концентраційних таборів.
Чи є спосіб обрати коректну форму меморіалізації (пам’яті), яка відповідатиме сутності явища? Щоби люди розуміли, що подібні речі в таких місцях робити недоречно та неетично.
Віталій Огієнко:
Меморіал у Берліні є доволі нестандартним меморіальним простором. Здебільшого у більш традиційних меморіальних місцях пам’яті така поведінка не фіксується. Хоча тенденція не викликає сумніву – для того, щоб зберігати пам’ять про минулі злочини у 3-4-5 поколіннях, необхідно докладати все більше ресурсів. Уявити такку поведінку в Освенцимі, а особливо місцях, де поховання жертв, – важко.
День пам'яті жертв Голокосту. Як Німеччина лікувала себе від антисемітизму
У більш традиційних місцях зв’язок між історією і сьогоденням більш тривкий. Водночас це не означає, що проєкт у Берліні або інші подібні проєкти є невдалими. Радше вони додали розуміння до того, які безпосередні музейні практики варто застосовувати у таких місцях, щоб уникати подібних речей у майбутньому. Крім того, навіть такі випадки породжують корисну дискусію.
Чи має меморіал викликати сильні емоції? Де межа емоційної залученості відвідувача?
Віталій Огієнко:
У сучасних музейних технологіях існує тенденція до посилення емоційної залученості відвідувачів. Це є наслідком того, що молодше покоління часто має посередні уявлення про минулі трагедії та й узагалі історію, що є закономірним плином речей. Більша емоційність дозволяє ефективніше створювати/відновлювати цей зв’язок.
Ще одним наслідком такої тенденції є меморіальний бум, а відповідно і створення нових місць пам’яті. Також ці способи підвищення емоційності часто є доволі маніпулятивними, однак засвідчують розвиток психологічної науки, зокрема соціальної психології та колективної психології.
У сучасних меморіальних місцях пам’яті, на мою думку, варто використовувати такі підходи, водночас про це має бути зазначено де-небудь. У команді, яка створює такі місця пам’яті, мають бути соціальний психолог та психотерапевт. У будь-якому разі поріг емоційного впливу в таких місцях не має бути надзвичайно високим.
Разом з тим окремі інституції, навіть не маючи на меті травмувати, практикують подібне, не розуміючи, що вони роблять.
Про культуру пам’яті та майбутнє
Віталій Огієнко:
Пам’ятання – це звичайний механізм функціонування людських груп, зокрема найбільших, як нація.
Люди завжди щось пам'ятають. Якщо ця пам'ять забезпечує єдність групи, її зв'язок із минулими поколіннями, забезпечує зв'язок мертвих і живих та пропонує перспективу розвитку групи, значить, така пам'ять виконує свої функції.
Якщо колективна пам'ять не забезпечує ці функції, то й говорять про безпам'ятство. Найчастіше це трапляється, коли чужа пам'ять нав'язується групі, наприклад, через насильство або колоніальний вплив.
У Музеї історії Києва презентували книгу "Битва за Ірпінь" про оборону міста-героя
Оксана Довгополова:
Зараз час створювати нові фрейми колективної пам'яті, нові способи, інструменти, випрацювати меморіальні меседжі. Тому що культура пам’яті, колективна пам'ять – це певне відображення ціннісного фрейму, в якому ми живемо. І цей ціннісний фрейм загалом задає ту картинку майбутнього, яку ми хочемо бачити.
Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube
Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!
