Викривачі вад суспільства та порушників етики не помічають, як самі перетворюються на хамів, невігласів і погромників. Причин вульгаризації публічного спілкування в Україні є декілька. Вимушене карантином затворництво каталізувало цю ситуацію, спонукаючи замислитись: за кого ми себе маємо та який цивілізаційний вибір демонструємо?
Від початку розвитку російськомовного сегменту Facebook дослідники мережі фіксували його відмінність від іншомовних брутальним, агресивним тоном дискусії. Україномовний сегмент певний час був стриманішим, загострення відбулося під час Євромайдану та російської агресії. Це природний процес для суспільства, що переживає потрясіння. Відтоді сталася певна стабілізація, але будь-яка подія загальнонаціонального значення – отримання томосу ПЦУ, президентські або парламентські вибори – збурює нові хвилі комунікативної скандалізації, полювання на відьом.
Чергове озвіріння через пандемію коронавірусу – сигнал дуже поганий. Бо в Європі спостерігаємо, навпаки, прояви людської солідарності та намагання зрозуміти одне одного, як людей, що постали перед очевидно загальнолюдським викликом. Хоча там, звісно, критикують уряди й системи охорони здоров’я, які капіталізм з обов’язкових і гарантованих державою служб життєзабезпечення воліє перетворити на сферу дорогих послуг.

На тон суспільного спілкування впливає комунікативна стратегія влади та інтонації, які переважають в масмедіа. У РФ ми бачимо повернення до зухвалого хамства в стилістиці Микити Хрущова в офіційних заявах, російські ж телешоу перетворилися на позаетичні балагани з суцільним криком, цькуванням, улюлюканням і навіть бійками. Українське ТБ давно демонструє примітивізацію, скандалізацію тем, як мейнстрім, але ще намагається тримати людиноподібний рівень дискусії. Упередженість, невміння чути іншого та готовність мати за ворогів усіх, хто тримається інакшої позиції, однак, розгортається у нас в полеміці навіть так званого культурного середовища. Такого, що мало б демонструвати суспільству цивілізовані підходи.
Борючись з неетичними, на свій погляд, методами чи проявами художника, режисера, галериста чи театрального менеджера, наші діячі культури не соромляться непристойних методів. Серед них – викрадення та публікація чужих робочих концепцій, оприлюднення приватної переписки з месенджерів колег, викривлені переклади цитат з іншомовних джерел. Доходить до пліток стосовно того, хто й до кого ходить у гості. Претенденти на місце в культурній еліті на очах перетворюються на анекдотичних бабок на лавках під будинками, що ділять сусідів на наркоманів і проституток.
Демонструючи здатність єднатися лише у звинуваченні когось, призначенні ворогами, бажанні заборонити, вигнати, закрити комусь рота – прояв психології погромників. Бо погром має на меті лише виплеск злоби, ненависті, агресії в акті знищення когось, хто винен тим, що інакший. Відсутність жодної творчої, позитивної візії притаманна погрому.
Багато в чому деградацію культурного прошарку українського суспільства провокує його економічна змаргіналізованість. Те, що в Україні немає закону про меценатство, а закон про культурний фонд було прописано не як у цивілізованих країнах, де він фінансується за рахунок відсотку від продажу алкоголю, тютюну та гральної індустрії, а з держбюджету, викриває огидну звичку нашої влади керувати культурою та недооцінювати її. Зокрема, як частину економіки. Але зовсім не виправдовує намагання чималої кількості представників культурної галузі присмоктатися до влади та державних бюджетів.
Тут відкривається ще одна з причин фрустрованості й агресивності культурної спільноти – сприйняття своєї галузі, як території влади. Не прямої, але опосередкованої – над розумом та смаками, а отже – рішеннями співгромадян. Мара такої влади отримана у спадок від радянського “письменник – інженер людських душ” і помножена на зіткнення зі станом, який мають інтелектуали й митці в країнах Заходу. Обидва сценарії ще й підкріплені фінансовою забезпеченістю. Цього в Україні немає, а результати виборів демонструють культурній еліті, що її думка сприймається у кращому разі на рівні “говоріть, говоріть, ви мені не заважаєте”.

Усвідомлення, що громадяни переважно не послуговуються у своїх рішеннях напучуваннями культурних діячів, призводить до бажання принаймні “у своєму хазяйстві”, на території культури, навести свій лад. Але, по-перше, з розвитком соціальних мереж і цифрового суспільства позиція еліти, совісті та провідників нації, зникає за відсутності запиту на неї. Не лише в Україні, а по всьому світу. З втратою професійними масмедіа монополії на інформування явища суперзірки, вождя, диктатора мод розчинились у минулому.
По-друге, сама територія культури не припускає існування монополії. На ній не може бути однозначно вірної позиції, постулатів, чорного й білого. Бо це територія творчості, критичного мислення і розуміння діалектики. Спроби покласти її до прокрустового ложа двомірної логіки чи здобути перемогу за принципом “гуртом і батька легше бити” дають лише піррові перемоги. Так коло фрустрації замикається. Незадоволення накопичується й сприяє новій агресії.
Висміюючи концепцію радянської людини, нібито знищеної нашими майданами, реформами, зміною поколінь, новими прочитаними книжками та емансипативними флешмобами у соцмережах, варто подивитися на власні практики. Коли сайт дає 17 негативних публікацій про гравця культурної сцени, врівноважуючи їх фактом інтерв’ю з ним і не даючи жодної альтернативної думки – це дійсно традиції газети “Правда”. Коли відкидається сама можливість персональної критичної позиції людини, а кожний вислів намагаються трактувати як приналежність до своїх чи чужих, до якоїсь конкретної сторони – це суто більшовицьке маніхейство.
І коли найсучасніші ідеї – боротьба за екологію, здоровий спосіб життя, протидію побутовому та соціальному насильству, харасменту, порушенню прав, у тому числі й авторських, перетворюються на неоковирні догми, нові беззастережні скрепи та індульгенцію для цькування, це, знову ж таки, – більшовизм. Намагання врятувати, ощасливити людство й покращити світ у насильницький спосіб.
Питання авторського права на твори мистецтва, до речі, останніми десятиріччями в світі переосмислюється. Посилюється так званий піратський рух, що в деяких країнах Європи оформився у партії. Він виступає за вільне цифрове поширення носіїв знань і культури – книжок, музики, музейних колекцій, іміджів. Цей рух протистоїть зростаючому економічному розшаруванню, яке унеможливлює навчання та просвітництво для широкого загалу. Реакцією на збільшення популярності піратських ідей стала тенденція викладати в мережу для безкоштовного користування бібліотек і мистецьких збірок провідними університетами та музеями. Деякі західні поп-зірки почали робити безкоштовні прем’єри нових альбомів. COVID-19 значно активізував цей процес: тисячі культурних установ і гравців відкрили доступ до своїх лекцій, концертів, фільмів, експозицій.

Як і потяг втрапити в еліту, намагання вирішувати сьогоднішні етичні та майнові проблеми культури засобами аналогових часів є неактуальним та безперспективним. А перш ніж злитись в екстазі єднання із однодумцями в боротьбі проти усього поганого, завжди варто подумати про персональну відповідальність за власні слова та методи. І в кожному разі пам’ятати про презумпцію невинуватості – принцип європейської цивілізації.
Крім того, постійно концентруватися на чомусь негативному, кривити світові козячу морду, перебувати у стані “нещасності” та безперестанної боротьби – позиція усе тої ж радянської людини. В інформаційному відкритому світі, навіть якщо ти замкнений карантином, є, без перебільшення, безліч можливостей сконцентруватися на цікавому та натхненному.
“Досі українська національна ідея не була передбачена для щастя українця (українки). Українці мали боротися: спочатку за мову й культуру, потім — за державу. Держава в українській національній ідеї виглядала самоціллю. І досі носії попередніх етапів української національної ідеї (а вони серед нас, особливо серед “творчої інтелігенції”) вважають, що, наприклад, якщо всі українці спілкуватимуться українською, це й буде вінцем загальноукраїнської мрії. Нам же потрібно навчитися думати не лише про загальнооб’єднавчі речі, а й про право на щастя”, – констатує Олександр Доній, один із тих, хто Революцією на граніті 1990 року народжував нашу незалежність і громадянське суспільство.
Отже, як казала героїня Фаїни Раневської у фільмі “Підкидьок”: “Менше піни!”
Думка автора може не збігатися з позицією редакції