Як говорити з дітьми про війну? За допомогою яких книжок можна розповісти про цей досвід? Як може звучати воєнний досвід, адресований, як певна історія, до дитячої аудиторії? Може здаватися, що дітям потрібне щось таке просте і несерйозне, але насправді, можливо, саме з цією аудиторією спілкуватися про такі складні речі найважче.
Про нові книжкові проєкти, присвячені дитячим листам на війну та дорослим солдатським відповідям у мирне життя, в ефірі програми "На часі. Культура" розповідає письменниця Оксана Лущевська.
З нами на зв’язку письменниця Оксана Лущевська і ми поговоримо з одного боку про декілька проєктів, які стосувалися листування, листівок дітей на війну і листів дітям з війни. Напевно, з них ми почнемо. Оксано, можливо, могли би розповісти про ці проєкти більше?
"Листи на війну. Діти пишуть солдатам" – так повністю називається книга, яка вийшла білінгвою у 2015 році. Вийшла вона завдяки тому, що ми з Валентиною Вздульською – моєю колегою, редакторкою, письменницею, — вирішили звернути увагу на дитячі листи, які сипалися до нас звідусіль, як до письменниць, які зустрічалися з дитячими аудиторіями.
Ми зібрали листи, які нам сподобалися: це листи переважно з Київської, Черкаської, Івано-Франківської областей. Вони увійшли до книжки відразу на двох мовах, тобто українською і англійською ця книжка видана для того, щоб читалася та обговорювалася не тільки в Україні, а також презентувала початок війни, анексію Криму. Щоби цю книгу могли читати і в американських школах, і в канадських школах, що, власне, і сталося.
Книжку закуповували, принаймні, до університетських бібліотек, де дійсно спеціалізуються на вивченні та викладанні дитячої літератури. Так, ніби книгу, наклад ми цей продали 2015 року, ми мали прекрасні презентації в Києво-Могилянській академії. До нас завітали ЗМІ і була цікавість. Але ми продали — й інтерес дещо вщух.
А от цього року, в лютому, звісно, повернулися до розмови про цю книгу і повернулися саме батьки, вчителі, бібліотекарі – вони зробили запис саме про цю книжку. Ми просили знову надрукувати її. Ще трапилося цікаве, що саме в цьому році журнал "Vogue" назвав цю книжку однією з найкращих для загартування духу юних українців і для початку розмови як такої.
Такий запит спровокував те, що спочатку я видрукувала книгу на "Амазоні", а потім мені трапилося знайомство із Іриною Голуб, яка працює і є співзасновницею видавництва "Залізний тато". Я передала права на видання цієї книжки від нашої спільноти "Братське" до їхнього видавництва – тепер вони нею опікуються.
Зараз ми готуємо другу частину цієї книжки – "Листи додому. Солдати пишуть дітям". Ініціатором стала Настя Швайко, чий чоловік зараз у ЗСУ. Настя допомогла мені вийти на контакти і сама допомогла збирати листи саме військових до дітей.
Як з молодшою аудиторією говорити про війну? Все ж таки цей досвід доволі травматичний, його не можна так без підготовки одразу виливати тим, хто читатиме і читає ці листи. Як ви з цим делікатним матеріалом працюєте?
Це доволі складно. Я багато працювала з дітьми, маю докторський ступінь, пов’язаний, як називається зараз, із дитинознавством – і навіть з освітою і розумінням дитячої психології та дитячої книжки я почувалася доволі розгублено з одного боку і доволі збито з іншого боку.
Коли я почала зустрічатися з українськими дітьми, я дивилася по готовності аудиторії. Деякі діти, особливо середнього віку (8-10 років) не готові були розмовляти. Тому, щоб виразити свої емоції, їм достатньо було прочитати лист.
У нас є "Слава Україні! Воїне, я дуже радий, що ти це читаєш. Дякую тобі, що захищаєш мене, маму, кота. Пошвидше повернись додому. Хорошого дня! А це мій набір смайликів тобі" – Ярик, 9 років. Зараз цьому хлопчику 16.
Цей лист розговорював усіх. Усі хотіли створити смайлики на підтримку, всі хотіли розповісти, кого захищають їхні сім’ї. Такі листи допомагали саме мені. Але я також розумію, що аудиторії, з якими я зустрічалася, більш-менш були в безпечних умовах вже. Тому треба розділяти.
Зараз літературний простір "БараБука" проводить серію лекторіїв з різноманітними професіоналами про те, як говорити з дітьми про війну. Я би порадила нашим слухачам звернути увагу на ці відеозаписи, на цю розшифровану інформацію, яку також можна прочитати у вигляді статей, тому що все-таки немає одного боку. Але, власне, якщо є книжка, то книжка може послугувати модератором для розмови.
Що можна порадити тій частині людей, в яких є діти: як з ними говорити про війну?
Мені самій допомагало те, що я могла говорити з дітьми про підтримку. Я розумію, що коли ми сидимо з дитиною один на один, чи ціла група дітей, то для початку мені хотілося проговорити, що підтримка є і вона велика. Ця розмова була маленьким ключиком до того, що ви до цього почуваєте, що ви хочете сказати про цю підтримку. Десь вести все-таки до вдячності і до людської теплоти внутрішньої, а далі слухати, які є емоції, і проговорювати їх чесно. Це те, що робила я.
Якщо діти вели до того, що вони розгублені чи почувають ненависть, чи нерозуміння, то йшла мова про те, що це нормально — так почуватися. Я також наводила приклади зі своєї книжки, яка зараз виходить у видавництві "Книголав" – "Очима дитини", "Це тиха ніч, мій астронавте".
Важливо проговорювати, шукати ключик для розмови, але підходити все ж таки треба особистісно. Не можна дати однієї великої поради, але головне — не мовчати, тому що замовчування справді веде до глибших травм.
Тобто краще не говорити, що все, як завжди, що наше життя не змінилося?
У жодному разі. Я також мала розмову з кількома професіоналами зі Сполучених Штатів, які мали справу із травмою, пов'язаною з 11 вересня. Обов'язково величезна порада – говорити, говорити і говорити. І якщо книжка є таким інструментарієм чи ваші власні емоції слугують таким інструментарієм, то це треба робити.
Тут була запрошена група експертів, авторів написати навіть для шкіл такий посібник, щоб діти, які не можуть розговоритися, могли прочитати і прожити якийсь певний катарсис. Навіть просто мовчки в собі провести цю розмову. Тому я сподіваюся, що у нас в Україні ми матимемо на осінь чи такі посібники, чи такі збірники, чи більше книжок, які допоможуть навіть тоді, коли немає слів прожити це в думках, ніби поговоривши з кимось.
В Україні свого часу виникали різні теми для розмови, зокрема про різні травматичні досвіди. Я пригадую, це стосувалося і хвилі руху "Я не боюся сказати", і хвилі руху MeToo. Це розмова про травматизацію і повторну травматизацію. Чи розмова про складні досвіди не зробить гірше, не завдасть повторної травми, особливо тим дітям та дорослим, які такого досвіду свого часу зазнали? Як із цим викликом може працювати простір дитячої літератури?
У дитячій літературі вже активізувався процес того, щоб творити більше книжок про те, що відбувається сьогодні. Про війну, але не тільки – про війну, де відбувається життя. Допоможе і те, що ви зазначали: не мовчати, дещо нормалізувати усі ці події. Тому що у дітей в сьогоднішніх переживаннях залишаються їхні мрії, залишаються їхні бажання, залишається навіть мода.
Ми маємо бути готові презентувати багато нових тем на тлі сьогоднішніх реалій, і це обов’язково. Щоб не було так, що ми поза реаліями, але також не ставити акцент тільки на них: це не мають бути книжки про війну, це мають бути книжки тільки про життя у сьогоднішніх реаліях.
Як світовий досвід та і український досвід, якщо подивитися на наявну станом на сьогодні бібліографію, працюють із темою смерті у дитячій літературі? На жаль, ця тема у воєнному контексті постає частіше, ніж хотілося.
Світовий досвід залежить від культурної ідентифікації у розмові щодо смерті. Якщо взяти латиноамериканську культуру – там своя розмова, своє розуміння. Якщо взяти культуру європейських книжок, які перекладалися у США, – це прямолінійні розмови.
Для мене самої, як для українки, дорослої читачки це травмуюче читання, коли так прямолінійно. Хочеться за собою залишити якийсь міф, якийсь елемент казки, яких немає.
Як сьогодні про це говорити? Ми це питання підіймали в розмові "Як говорити про війну з дітьми" в "БараБуці", тому я не можу дати однозначної відповіді. Якщо писати про втрати — чи це має бути казково, чи це має бути реалістично? Ми маємо як спільнота українських дітознавців самі прийти до цієї відповіді.
Я би сказала, що має бути 85% реалістичної відповіді і десь трошки все-таки приємного міфу. На жаль, мені здається, що в нашій культурі — це необхідний момент.
Але я також мала цікаву розмову з дітознавицею Галиною Кирпою, яка переклала дуже багато скандинавських книжок для України. Ми з нею залишилися на риторичному питанні: як писати про тих дітей, яких немає? Чи писати про них? І от Лариса Денисенко торкнулася цієї розмови з Танею Стус. Вважаю, що нам всім просто важливо це послухати і ще подумати про це, не давати швидких відповідей.
Що ви могли би порадити взяти, якусь одну чи дві книжки в цій бібліотеці, щоби почати розмову з дитиною про війну?
У бібліотеці можуть бути книжки видавництва "Старого Лева" – моя власна "З води у воду". Часто діти мені надсилають відгуки про неї. Ця книжка про 2014-2015 рік, про мрію дівчинки і про події, які відбуваються в АТО. Я, власне, сама втратила свого троюрідного брата у 2015 році. Тому я про це писала.
Це може бути хороша книжка для середньої шкільної групи, тому що там про норматив життя і про непрості реалії. Ця книжка в моєму серці, я її перекладала англійською і вважаю, що ця книжка — хороший стартер для розмови. Здається, що вона вже є в бібліотеках, тому що вона вийшла в Україні доволі давно.
Більше про життя дітей в умовах війни
- Діти з Бучі знімуть фільм разом з українськими режисерами
- Дракони, герої та магічні артефакти. 6 книжок, які допоможуть розповісти дітям про репресії
- "Ви не знаєте, що таке війна". Британське видавництво опублікує щоденник 12-річної українки
- 13 тисяч малюнків українських дітей стануть найбільшим у світі маніфест-колажем про війну
Читайте нас у Facebook або Telegram
Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!
