П'ятого жовтня стартував третій сезон аудіоподкасту «Повітряна стихія. Міста сили» на Радіо Культура.
Це цикл із 15 есеїв сучасних авторів і авторок про міста, які стали частиною їхнього життя. Вони виходитимуть по буднях о 19:00 на Радіо Культура, а також на подкаст-платформах і на сайті Радіо Культура.
Суспільне Культура ексклюзивно публікує текстові версії есеїв.
…Я підлітаю до Нього літаком зі сторони Середземного моря, і мені до останньої миті здається, що пілот зарано почав зниження і що ми зараз плюхнемося у воду. А коли колеса літака всупереч страхам таки торкаються твéрді, зітхаю з полегкістю. Але це полегшення — лише на одну мить, ну, нехай на дві, бо в аеропорту я знову напружуюся, потрапивши у такий милий серцю східний хаос. І мене відразу проймає чи то тривога, чи то збудження, словом, тіло охоплює той же стан тривожного збудження, що й коня, який, перебуваючи на стартовій лінії перегонів, роздуває свої мокрі чорні ніздрі й фиркає.
Я — в Бейруті! Я — в місті, що за сім років нашого співжиття навчило мене знаходити логіку в хаосі, зализувати рани, заподіяні війною, мліти від нещадного сонця, запаху цвіту апельсинових дерев і арабських парфумів, а також вважати найважливішим словом у житті — «хабібі». Бейрут через десятиліття воєн і катаклізмів утратив багато своїх східних декоративних ознак, проте лишився містом східної мудрості.
Спочатку ти пірнаєш у стихію дорожнього руху, де немає правил, де пасажиру-неофіту хочеться затулити обличчя руками, щоб у разі нещасного випадку воно лишилося неушкодженим. Але терпиш, бо ж не можеш образити водія, який так щиро хоче тобі вгодити, щоб ти відчула кайф від їзди без обмежень, де поворотники на машинах існують для краси, а ремінь безпеки — для слабаків і аб'юзерів водія, де вікно — щоб недбало виставити назовні ліву руку (аж до ліктя!) і правою недбало крутити кермо, де без бібікання нудно, так само, як і без верткого скутера з усіма «упакованими на ньому» членами бідної сирійської родини.
Бейрут, про який я можу годинами розповідати — це не місто туристки, не місто корінної мешканки, це місто експатки. Він у моїй голові складається з кількох менших «Бейрутиків»: Бейрут Першої Лінії; Бейрут «Золотої доби»; Бейрут Балконних Шторок і — мій улюблений — Бейрут Агатангела Кримського.
Бейрут Першої Лінії – це місто напоказ, що простяглося вздовж Середземного моря. Воно молоде й амбітне. Але так було не завжди. Бейрут із фінікійських часів є морським портом, сюди прибували тонни вантажів і мільйони паломників на Святу землю. Як і в інших старих портових містах, прибережна зона століттями мала вигляд мішанини доків, складів, майстерень, кораблів, човнів, причалів, рибних снастей, сміття – і людського Вавилона. У ХХ столітті концепція прибережної лінії портових міст змінилася. Тепер ідеться про амбітність, хизування, відпочинок, престиж і модерну архітектуру. У Бейруті можна побачити сучасні архітектурні перлини – інопланетно-футуристичний Beirut North Souks (Бейрутський північний ринок) за проєктом самої Захи Хадід (Zaha Hadid) та Кам'яну вежу (Stone Garden) архітекторки ліванського походження Ліни Ґотме (Lina Ghotmeh).
Бейрутська багатокілометрова набережна складається з двох частин. Перша тягнеться на схід, аж до сучасного порту, друга – у протилежному напрямку, на захід, а потім ще й загинається на південь. Перша набережна переважно призначена для адептів здорового способу життя на західний кшталт: для бігунів і велосипедистів у шортах і майках. А от на другій, яку в народі для зручності називають «мусульманською», в шортах і майках – не годиться: тут жінки переважно в хіджабах і довгих сукнях, та й чоловіки з численними кальянами якось не дуже асоціюються із західними стандартами здорового способу життя.
А от між цими двома набережними розташована Зайтуна Бей (Zaitunay Bay), що з арабської перекладається як «Затока оливкового дерева». Це буферна зона, компроміс, альянс між тими, хто в шортах, і хто в хіджабах із кальянами. Це зона ресторанів і кав'ярень із виглядом на гавань із дорогими яхтами. Їжа й видовище об'єднують усіх. У щоденній дипломатії, знову ж таки, полягає бейрутська мудрість.
Другий на черзі – Бейрут «Золотої доби». Тут я трохи схитрила. Насправді в сучасному ліванському суспільстві «Золотою добою» (без уживання цієї назви) вважаються 1960-ті роки, а точніше, період до війни. Люди різних поколінь і віросповідань із захопленням (навіть якщо йдеться не про пам'ять, а про постпам'ять) розповідають про те, який заможний був Ліван у ті часи, яким прекрасним був Бейрут – а-ля Східний Париж (з огляду на французьку архітектуру), а-ля Арабська Швейцарія (з огляду на те, скільки іноземних банків там було)!
На жаль, період mid-century не лишив стільки ж яскравих слідів у зовнішньому вигляді Бейрута, як у його усній історії. Зате епоха французького мандату, яка прийшла на зміну Османській імперії після Першої світової війни, кардинально змінила його обличчя. Змінила цивілізаційно — набудувавши школи, лікарні, залізницю — й естетично, витворивши шикарний орієнтальний ар-нуво, від якого плакати хочеться. «Орієнтальний ар-нуво» — це такий собі розмовний термін, що побутує серед місцевих та експатських інтелектуалів на позначення суміші османської, левантійської, французької та ар-нуво архітектурних та декоративних традицій.
А ще офіційно в історії ліванської культури існує окремий усталений термін: «ліванський будинок» (бейт бейруті). Бейт бейруті — це коли на фасаді три високі вузькі вікна, увінчані арками, ковані балкончики під ними (можна й без них), дерев'яні різьблені двері, камінь кольору слонової кістки, вставки з кольорового скла…
Тож буквально один-два квартали від берегової лінії, прямісінько за згаданими вище Stone Garden та Beirut North Souks, починаються райончики Ашрафіє та Жімайзі, які вас закохають у себе… Тут можна здибати кількаповерхові будинки у стилі орієнтального ар-нуво, які зводилися на кшталт наших «прибуткових», і численні бейт бейруті — закинуті вілли за високими кам'яними парканами, через які перевисають гілки зі стиглими гранатами чи фігами, а вузькі тридцятисантиметрові тротуарчики під ними рясно вкриті килимом із бугенвілії і текоми.
Це старі християнські райони: кав'ярні, ресторанчики з мальовничими двориками, паби, галереї сучасного мистецтва, книгарні з відпочинковим простором, вінтажні крамнички. Тут звучить жива музика і поезія молодих, тусується мистецько-літературна богема, вирує нічне життя з вечірками (для цього в Лівані існує термін хафлі), поширюються аромати кави, нарґілі (кальяну), смачної їжі. Подекуди можна натрапити на старі крамнички, де продають уживані килими ручної роботи, філігранні ювелірні вироби, різьблені меблі з Дамаску, інкрустовані перламутром…
О, ці маленькі ліванські бізнеси! Взагалі Ліван — це країна маленьких сімейних бізнесів, країна великих династій маленьких сімейних бізнесів. Заходиш, скажімо, у парфумерну крамничку, де власник тут-таки міксує для покупця з власних інгредієнтів «Chanel № 5»! У паузах поміж інтенсивним ручним збовтуванням ти з'ясовуєш, що на цьому ж місці торгував ароматами прапрапрадід збовтувача. Звісно, «Chanel № 5» — це нововведення, маркетинговий хід, прапрапрадід таким не бавився. Тут протягом століть торгували важкими східними ароматами на базі уду, дамаської троянди, амбри, мускусу з додаванням шафрану, кардамону і кориці.
Гуляти вуличками Ашрафіє і Жімайзі — це одна з моїх улюблених бейрутських забав, оскільки на прогулянці око навмисне «не помічає» не лише нові будівлі поміж милим серцю орієнтальним ар-нуво та бейт бейруті, а й обов'язковий атрибут східного міста — сміття. Наскільки все ідеально чисто всередині східного житла, настільки брудно назовні! Про це писані книги, блоги, чати… Але помітити сміття на вулиці й дурний зможе. А от у його непомічанні полягає ще одна східна мудрість — визнаю, специфічна.
Обидва Бейрути — «Першої Лінії» і «Золотої доби» — це осередки нічного життя. Як і в кожному південному місті, час, витрачений на сієсту, надолужується вночі. Ми з чоловіком були шоковані, коли нас уперше запросили в достойний ліванський дім на вечерю на… 9 годину вечора. Причому за стіл ми сіли об одинадцятій!
О, цей бейт бейруті зсередини! Високі стелі, прохолода, відчинені навстіж вікна й балконні двері, на терасі – горщики з квітами, кущами й навіть деревами, на яких гойдаються клітки з птахами. О, цей бейт бейруті з перськими килимами і пишнотою! О, цей бейт бейруті з гостинним ліванським столом! Узагалі є своя специфіка життя в Бейруті, в одній із гастрономічних столиць світу, в одному з п'ятірки міст із найвищою щільністю ресторанів. І полягає вона в тому, що їжа тут — не лише для насичення (як, власне, всюди), їжа тут не лише соціальна подія (як у багатьох інших гастрономічних культурах), їжа тут — джерело неосяжного оптимізму, що є національною рисою ліванців.
От сидять бейрутці у своїх вібруючих од вибухів бейт бейруті, тремтять під обстрілами, а пізно ввечері, коли атаки вщухають, — гайда до ресторану насолоджуватися життям! Коли мені розповіли про це, я подумала: що за народ такий неправильний! Війна ж! А вони, замість посипати голову попелом, радіють іще одному прожитому дню. Ліванці просто навчилися уживатися з війною. І в цьому полягає ще одна східна мудрість, якої вчить Бейрут.
І ще трохи про культуру харчування, тепер уже в наступному епізоді про місто сили Бейрут — про Бейрут Балконних Шторок. Мова йтиме про спальні райони міста з багатоповерхівками. Тут так тісно, що нема де яблуку… — стоп, не яблуку! — нема де оливці впасти! Урбанізація без продиху! Бетонні джунглі.
У них так само, як і в наших багатоповерхівках, є тераси. Але якщо наші балкони – це скляні акваріуми різної форми, стилю й конфігурації, то тут, у південному місті, тераса ізольована від вулиці запиленими шторками світло-бежевих кольорів із поздовжніми темними смугами.
В одному з таких районів я бувала мало не щодня. Це Дахія – шиїтський район, колишнє передмістя, яке сьогодні є частиною Великого Бейрута. Тут не так, як в Ашрафіє. Тут живуть люди, які вночі сплять, а не йдуть на «хафлі». Бо їм треба рано вставати, відкривати крамнички, вести свої маленькі бізнеси, заради яких, власне, я сюди і їздила: до сімейних фруктово-овочевих крамничок, пекарень і м'ясарень.
Але відкрила я їх для себе не відразу. Спочатку, як і всі експати, я скуповувалася в супермаркетах, куди шлях овочів, м'яса, випічки до покупця вдвічі, а то й утричі довший, ніж у тих маленьких крамничках, де все – прямісінько з землі (якщо йдеться про овочі, фрукти й зелень), з вогню (якщо йдеться про пекарню), з-під ножа різника з мезбахи (тобто різницького закладу для халяльного м'яса). Оскільки в Бейруті немає класичного східного базару, як у Сайді чи Триполі (він був зруйнований під час війни), ці маленькі крамнички є порятунком для людей, які звикли до базарної культури – тієї, що без складів, без овочевих баз, без заморожування.
Неможливо собі уявити, щоб хтось у бейрутській м'ясній крамничці поставив запитання: «Чи сьогоднішнє м'ясо?». Натомість тут питають: «О котрій годині зарізали барана?», на що отримують відповідь: «Ще о шостій ранку він бігав по долині Бекаа».
Моя переорієнтація із супермаркетів на ці маленькі крамнички кардинально змінила якість нашого з чоловіком харчування в Бейруті. Тут свіжість продукту визначається не написом «вжити до», а вимірюється максимум кількома годинами. І це ще одна бейрутська мудрість.
Й останній Бейрут, про який я обіцяла розказати — це Бейрут Агатангела Кримського. Український сходознавець жив тут у 1896–1898 роках, тобто до французького мандату, до Золотої доби, в часи, коли Ліван перебував у складі Османської імперії.
Я мріяла створити мапу перебування Агатангела Кримського в Лівані. Але, як це завжди буває, до останнього відкладала своє топографічне кримськознавче розслідування, поки не досиділася до сумнозвісного вибуху в бейрутському порту 4 серпня 2020 року, який нещадно зруйнував і без того пошкоджений часом Бейрут Агатангела Кримського.
Оговтавшись від шоку, я беру собі в провідники кримськознавця, письменника й перекладача Імадеддіна Раефа, і ми пробираємося поміж завалами будинків, де активно працює техніка, стоять намети громадських організацій і волонтерів, що розбирають завали, надають інформаційну, медичну та психологічну допомогу мешканцям, роздають одяг, воду, їжу. Кругом — руїни, пил, гамір, шум техніки, крики людей…
Імадеддін починає екскурсію Бейрутом Агатангела Кримського з православної церкви Святого Юрія / Георгія (не плутати з православним кафедральним собором святого Юрія / Георгія на головній площі столиці). Молодий український дослідник і поет, як свідчать його «Бейрутські оповідання», не був взірцевим парафіянином, але ця церква — одна з небагатьох споруд, які лишилися з тих часів. Тому наносимо її на нашу мапу.
Якщо стати на порозі церкви, то перед тобою, як колись писалося в казках, відкривається три дороги. Підеш праворуч — потрапиш в Ашрафіє, який у часи Кримського населяли багаті торговці, підеш ліворуч — потрапиш у Рмейль, де жили бідні бейрутці, підеш прямо — опинишся в кварталі Сюрсок, де розкошувала бейрутська еліта. Сюрсок — це одна з найбагатших та найвпливовіших родин Леванту ХІХ — початку ХХ століття, родина землевласників і меценатів православного віросповідання.
Бейрутський період життя Агатангела Кримського пов'язаний з цими трьома локаціями. Районом Ашрафіє він любив гуляти, йдучи на базар (якого, як згадувалося вище, також не існує, тому ми не можемо його нанести на мапу).
У Рмейлі Агатангел Кримський винаймав житло, яким був не дуже задоволений, але з делікатності (це був дім родини його друга, яка з його орендної платні могла більш-менш виживати) не переїжджав. Дім не дожив до нинішніх часів, тому це ще одна біла пляма на мапі Бейрута Агатангела Кримського.
Будинок не опалювався, тож узимку від холоду й сирості у Кримського нили кістки. Але головний недолік помешкання — жодної приватності! Це була вітальня, яка, по суті, виконувала соціальні функції осередку гостинності навіть тоді, коли там зі своїми книгами й рукописами оселився дивний іноземець. У романі «Ажнабія на червоній машині» я писала: вийти заміж за ліванця — це бути заміжньою за всією його родиною. І в цьому полягає ще одна східна мудрість. Винаймати кімнатку в бейрутському домі для Агатангела Кримського означало стати членом великої ліванської сім'ї.
У кварталі Сюрсок членами однойменної родини була заснована православна школа для дівчаток із французькою мовою викладання. Там працювала вчителька із Санкт-Петербурга, в яку молодий Агатангел закохався. Але… він невдало освідчився їй, а вона невдало йому відмовила, і це лишило в серці письменника рану, яка дуже важко гоїлася.
Незважаючи на те, що Агатангел Кримський назагал не симпатизував цій установі, ми також наносимо її на нашу мапу, оскільки будівля збереглася. Вона розташована за високим, майже фортечним муром разом із православною церквою Святої Катерини і погруддям засновниці школи, з якою дослідник знався.
А місцину біля нинішнього порту, що носить традиційну для портових міст назву «Карантин», де гірська річка (зараз вона взята в бетон) впадає в Середземне море, український письменник уподобав для прогулянок. Колись у тих місцях зеленіли персикові бустани, оливкові гаї, розкішні луги, там росли горді пальми, шовковиці, винні ягоди, мигдаль, перцеве дерево, евкаліпти, хіна і, звісно, кедри й терпентинне дерево. Як би хотілося нанести цю місцину на мапу місць Агатангела Кримського в Бейруті! Але, знову ж таки, місія нездійсненна. Зараз тут дуже непривабливо: нудна, запилюжена, значною мірою закинута індустріальна зона, хоча подекуди ще стримлять «вискубаними чубчиками» залишки старих садів та гаїв…
Отака ситуація з Бейрутом Агатангела Кримського. Білих плям на його мапі більше, ніж точних позначок. Чи зажурився б із цього приводу український сходознавець? Думаю, ні, у нього і без того є багато причин для шкодувань. Поки що засмутилась тільки я.
До речі, щодо смутку. Бейрут, усупереч стереотипам, також уміє журитися, щоправда, зазвичай це триває недовго.
«Не журись!» — кидає Він мені на прощання знайому фразу, коли глупої ночі літак нахиляє крило, щоб я змогла востаннє помилуватися килимом нічних бейрутських вогнів, що завзято деруться вгору, до гірських вершин. Недаремно кажуть, що Бейрут — місто, яке ніколи не спить.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
