У новому фільмі Валентина Васяновича «За Перемогу!», як і у номінованій на безліч світових кінопремій «Атлантиді», події розгортаються «через рік після завершення війни». Та якщо «Атлантида» запам'яталася глядачам болісним (а може, у чомусь навіть пророчим) прийняттям реальності, то промо-матеріали стрічки «За Перемогу!» обіцяли щось кардинально інше — картину, яка поєднуватиме рефлексії про роль мистецтва в умовах війни з гумором та надією.
Спеціально для Суспільне Культура кінокритикиня Олександра Поворозник розповідає, як нова стрічка Васяновича знаходить світло всередині тунелю, як «За Перемогу!» поєднує документалістику з метамодернізмом у дусі Раду Жуде, і як режисерові вдалося удруге зняти найкращу секс-сцену (гаразд, майже секс-сцену) в історії українського кіно.
У стрічці «За Перемогу!» немає ні вибухів, ні героїчних атак, ні промов про незламність. Є лише тиша, яка настала після перемоги — і вона повільно знебарвлює усе в полі зору. Дія розгортається приблизно через рік після завершення війни. Київ живе. Люди працюють, п'ють каву, намагаються знімати кіно. Але щось незворотно змінене: багато жінок і дітей так і не повернулися з-за кордону, родини розпалися, а саме мистецтво раптом відчуло свою безсилість перед масштабом травми, яку вже не можна «пропрацювати» й відпустити.
Васянович, як завжди, працює з матеріалом, близьким до документального. Головний герой — п'ятдесятирічний режисер Валік (роль виконує сам автор) — намагається віднайти сенс у світі, де його фільми майже нікому не потрібні. Його дружина й донька живуть у Відні й не хочуть повертатися до «зруйнованої війною країни». Поруч із ним — його реальні друзі й колеги: художник-постановник Владлен Одуденко, звукорежисер та актор Сергій Степанський (чудово його знову бачити на екрані після блискучого дебюту у «Вулкані»), оператор Михайло Любарський та продюсер Володимир Яценко. Вони грають самих себе (або принаймні певну версію себе) під власними іменами.
Це не «непрофесійні актори» в звичному розумінні, а люди з кіноіндустрії, які просто не звикли бути перед камерою в ролі персонажів. І саме тому їхня присутність вражає. Тут немає акторської «гри» у класичному сенсі — є втома, сором'язливість, раптові спалахи щирості, побутові сварки й тихі примирення. Коли вони обговорюють сценарій, сваряться через брак грошей чи просто мовчки сидять на даху з пляшкою, виникає відчуття, що ми підглядаємо за справжнім життям, а не дивимося фільм. Та ось Васянович ламає четверту стіну, і ця максимально реалістична сцена виявляється черговим дублем фільму, який знімає «альтернативна» версія Валентина. Але це не псує щирості моментів, лиш підтверджує, що все, що знімає постановник, має коріння в його особистому досвіді.
Найбільша сила стрічки — у тонкому, майже непомітному поєднанні гумору й реалізму. Васянович не боїться смішного. Чоловіки, які намагаються зняти кіно без бюджету, імпровізують, знімають на телефони, святкують невеликі успіхи та збираються на кладовищі, аби віддати шану померлим. Вони п'ють, сваряться, миряться, намагаються зрозуміти, чому їхні сім'ї не хочуть повертатися. І в цих побутових, іноді абсурдних ситуаціях народжується гіркий, але теплий сміх — той самий, який лунав у залах на показах і змушував людей реготати, добре розуміючи, що сміються вони над власним можливим майбутнім.
Це гумор людей, які вже пережили найгірше і тепер намагаються навчитися жити далі, не зраджуючи ні пам'яті, ні собі. І є щось дуже щемке в тому, як головний герой каже, стоячи посеред кладовища, де поховані його родичі, що саме тут, оточений рядами могил, на яких написане його ж власне прізвище. «Саме тут я відчуваю себе частиною чогось більшого», — говорить Васянович, і те саме можна сказати про перегляд стрічки. Так, дивитися кіно про наслідки війни — приблизно так само ж весело як і стояти на кладовищі, але спільність цього досвіду та розуміння того, що кожен з нас проживає це не сам, додає світла посеред цього довгого темного тунелю.
У «За Перемогу!» Васянович найближче підходить до того, що робить румунський режисер Раду Жуде. Як і Жуде, він свідомо розмиває межу між документом і вигадкою, між «кіно» і «життям». Він показує процес створення фільму всередині фільму, знімає «брудні», неідеальні кадри, дозволяє персонажам говорити так, ніби камери немає.
Це метамодерністський жест: режисер іронічно, але з глибокою повагою аналізує обмеження мистецтва. Коли трагедія має масштаб повномасштабної війни, кіно вже не може «врятувати» чи навіть повноцінно «відобразити». Воно може лише бути поруч — як терапія, як ритуал, як спосіб не дати реальності розвалитися остаточно. Васянович не вдає, що мистецтво всемогутнє. Він чесно фіксує його безсилля — і водночас показує, як саме в цій безсилості народжується нова, дуже людська сила.
Порівняння з «Атлантидою» неминуче. Та стрічка пропонувала глядачеві післявоєнну Україну 2025 року — випалену, токсичну, населену людьми, чиї тіла й душі вже не відновити. Васянович дивився на зламане суспільство з жахом і болем, майже без надії. «За Перемогу!» теж показує суспільство, навіки травмоване. Перед ним безліч проблем: економічна криза, руйнування родин, втрата сенсу, відчуття, що мистецтво дедалі більше безсиле. Але тон змінився. Тут немає апокаліптичного жаху. Є іронія, є втома, є гіркота — і є простір для щирої дружби, надії й творчості. Навіть у цьому антиутопічному світі чоловіки продовжують збиратися, сперечатися, знімати, допомагати одне одному.
Васянович знову працює з довгими, спокійними кадрами, з увагою до простору й тиші. Київ у його об'єктиві — не зруйнований і не тріумфальний. Він просто існує: з недобудованими будівлями, з дахами, з яких видно місто, що живе далі. Ця візуальна стриманість підкреслює головну думку: перемога — це не фінал. Це початок довгої, важкої, іноді смішної роботи з тим, що залишилося. І навіть та специфічна версія сцени сексу, яку Васянович тут протиставляє епізоду з «Атлантиди» (аби обійтися без спойлерів, скажу лише що це гумористична сцена, в якій друзі жартома обговорюють те, як би знімали сцену сексу між Васяновичем та Владленом Одуденко) грає не лише комічну роль, а показує нашу людську здатність шукати тепла та взаємопідтримки. Хтось знаходить її у сексі, хтось — у близькій дружбі, але функція виконується одна й та сама: людині потрібна людина.
«За Перемогу!» — це фільм про те, як жити, коли війна вже закінчилася, а життя ще не почалося по-справжньому. Васянович не втішає ілюзіями. Але водночас залишає простір для сміху, для дружби, для спроби творити навіть тоді, коли здається, що творити вже немає сенсу. І саме в цьому балансі між реалізмом і метамодерністською рефлексією народжується тиха, але напрочуд стійка надія.
Рубрика «Рецензії» публікує огляди й критичні тексти на мистецькі твори та інші культурні події.
Матеріали відображають особисту позицію авторів тексту. Думки, висловлені у текстах, не обов'язково збігаються з позицією редакції.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
