Дванадцятий Львівський медіафорум (LMF) триватиме з 14 до 16 травня. Цьогорічна фокусна тема — "Реальність під ударом: завмерти, тікати чи боротися?"
Як алгоритми конструюють реальність та що із цим робити журналістам — ці питання порушувала керівниця громадської організації "Львівський медіафорум" Ольга Мирович у своїй промові з відкриття форуму.
Суспільне Культура ексклюзивно публікує текст промови.
Вітаю всіх вас, які сьогодні доєдналися до нас на 12-й конференції LMF. В особливий спосіб хочу згадати сьогодні тих, кого серед присутніх немає. Сотні й тисячі українських журналістів і комунікаційників залишили свої команди та редакції, аби захистити свободу й демократію, — цього разу не стилосом, а стилетом. Дякуємо їм за їхній щоденний подвиг. Сто тридцять вісім українських та іноземних журналістів загинули від рук росіян. Щонайменше 29 наших колег Росія незаконно утримує в полоні. Зусиллями інституцій і правозахисників 8 журналістів вдалося звільнити. Одного з них — Максима Буткевича — ми маємо за честь сьогодні вітати серед нас і почути з цієї сцени за кілька хвилин. Вікторію Рощину врятувати не вдалося. Вона була закатована у російській в'язниці.
Прошу вас хвилиною мовчання вшанувати всіх тих, хто власним життям заплатили за наше право вільно збиратися і вільно говорити.
Дякую.
Моя стрічка в соціальних мережах вже давно не моя. Алгоритми настирливо пропонують мені історії людей, з якими мене ніколи не зводило життя. Часом я міркую про це як про один із нечисленних способів вийти з бульбашки. Буквально минулого вікенду моє око зачепилося за селфі пари у сорочках із довгим рукавом, опубліковане в незнайомій мені досі групі ентузіастів фотошопу. "Це наше єдине фото в день одруження. Можна зробити мене в білій сукні з фатою, а чоловіка в костюмі?"
Під постом — десятки варіантів згенерованих штучним інтелектом світлин пари у весільному вбранні, запропонованих небайдужими. Тепер вони матимуть спогади про день, який з ними ніколи не стався.
"Тут фото моєї паралізованої доньки. Я хочу світлину, на якій вона ходить".
"Мій син загинув, а у нас не залишилось спільного фото. Будь ласка, зведіть два наші портрети в один".
Часом реальність буває настільки нестерпною, що людина навчилася придумувати їй заміну. Кілька рухів комп'ютерною мишкою, старанно прописаний запит для агента штучного інтелекту — і нова дійсність готова. Цій дійсності не потрібна ані подія, ані свідки. Вистачить вправного цифрового користувача і вдячної публіки. А що коли все це — не рецептурний препарат для лікування одного зраненого серця, а фабрика, що виробляє альтернативну реальність у промислових масштабах?
Тоді авторитарна пропаганда, ботоферми й синтетичні відео стають невидимою лінією фронту з конкретними іменами агресорів, бюджетами та жертвами. Тут російська мережа Pravda генерує мільйони штучних статей про Україну — не для читачів, а щоб навчити штучний інтелект російських наративів і щоб той відтворював їх як власні думки. У Тайвані сотні тисяч акаунтів виявилися китайською ботофермою, запущеною, аби заглушити голос демократії. Іноді цей фронт не має лінії розмежування, бо її проводить модератор онлайн-контенту. В Ефіопії наклепницький пост у соцмережі коштував професорові життя. Родина просила платформу його зняти, але отримала відмову: з дев'яноста мов цієї країни вона опанувала три.
Перед обличчям екзистенційної загрози людський мозок пропонує обмежений набір відповідей. Те, що для тіла є інстинктом, для журналіста та інтелектуала стає вибором — далеко не лише особистим й ніколи не безкоштовним. Крок за кроком — і множина безневинних, не пов'язаних між собою компромісів створює реальність, якої ніхто не хотів. Шістдесят років тому Альфред Кан назвав це тиранією малих рішень.
Ми можемо невпинно шукати баланс, даючи ефір і тому, хто атакує, і тому, хто чинить спротив. Поступово переставати писати про складне, бо аудиторії втомилися і, згідно зі статистикою, четверо з десяти людей уникають новин. Чи здатні тоді медіа перекласти реальність на мову, якою з нами говорить майбутнє? Задля нашого "завтра", в якому вчителі зможуть навчати, історики — досліджувати, прокурори — розслідувати, письменники — писати, а режисери — знімати фільми, спираючись на правду, ми маємо за неї боротись. Битва за правду — наша з вами вирішальна битва.
Виграти її можна лише тоді, коли на сконструйовану алгоритмом реальність — нехай і звабливу — ми знайдемо в собі мужність сказати, що ця історія не сталася. Що щастя закоханої пари в день одруження, як і любов матері до сина — справжня, а світлина — ні.
Пригадайте, чого ви найбільше боялись в дитинстві. Темряви в кімнаті? Чудовиська під власним ліжком? Чи, може, моменту, коли рука дорослого відпускала вашу в натовпі міського ринку і в цю мить ви почувалися беззахисними й покинутими? Однак дитячий страх має безумовну перевагу — він обов'язково закінчується. Приходить дорослий, вмикає світло, обіймає, бере нашу руку і веде за собою. Що ж робити зараз — в момент, коли загроза є, а інших дорослих немає?
Стати дорослим — це усвідомити, що настав мій час простягнути руку беззахисному. Що чудовиська під ліжком не зникнуть, поки я не розплющу очі й не наважусь зустрітися з ними поглядом. Що темрява в кімнаті не закінчиться, допоки я не запалю світло.
У 1799 році Франциско Гоя видав серію гравюр під назвою "Капричос". Сорок третя гравюра у серії спочатку мала називатися "Загальна мова". Натомість вона побачила світ під назвою "Сон розуму породжує чудовиськ". Не чудовиська приходять до сплячого розуму. Розум, який заснув, сам їх породжує.
Ворогом демократій є не лише прізвища диктаторів. Ним є інертні, позбавлені ціннісних орієнтирів громадяни — і їхні суспільства, як квінтесенція політичного безвілля. Люди, які дозволили заснути розуму — індивідуальному й колективному, — щоб уникнути правди.
Ілюзія безпеки заколисує. Та не дозволяймо собі засинати. Час ввімкнути світло.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
