Shmiska — індіпоп-проєкт Ренати Товстенко з Чернігова. Нещодавно артистка презентувала новий трек "Килим", у якому розповідає про болісний розрив перших стосунків, згадує дитячу та підліткову закоханість і віру в те, що ці почуття можна пережити знову.
В ефірі шоу "Вікенд нової музики" на Радіо Промінь Shmiska розповіла ведучому Віктору Дяченку про те, як народжуються її пісні з назвами речей і чому саме предмети стають носіями сенсів. Також у розмові — про її особисту мову любові, місце сили в Парижі, ставлення до нагород і музику як потребу, без якої неможливо жити.
Текстову версію підготувала Олена Кірста.
Сьогодні ти презентуєш трек під назвою "Килим". Розкажи, про що ця історія особисто для тебе. Це якісь сенси, які ти туди вплітала, чи просто килим?
Ну, звичайно, вплітала. Я, коли писала цю пісню, думала про першу таку закоханість, найпершу, коли ти ще сам не знаєш, що буде далі, чому ти взагалі закохався в людину.
Взагалі з самим килимом мене пов'язує те, що, коли я була маленька, я дуже часто залишалася у своєї прабабусі вдома, і у неї на стіні висів великий килим. Я була закохана в одного хлопця, сиділа і дуже сумувала через те, що ми не могли бути разом, бо він їхав навчатись у Київ. І я сиділа біля цього килима, отак от пальцями малювала малюнки й думала: любить, не любить, любить, не любить?
Назва насправді підказує, що багато історій пов'язані з цим килимом, і одну з них ти розповіла. А скажи, в тебе взагалі багато в житті таких речей, в які зашиваєш якісь історії? Ти сильно прив'язуєшся до речей?
А ви ніколи не помічали, що кожна моя пісня називається речами? У мене є пісня "Мереживо", яка описує річ — мереживо, є пісня "Запальничка", у мене є "DVD".
Моя мова любові — це зашивати сенси в речі. І через це концептуальність мого проєкту фактично полягає в тому, що майже всі пісні називаються речами.
А мова твоєї любові — це подарунки, щось теж матеріальне?
Ні, слова, сенси. Мова моєї любові — це якийсь сенс, вкладання сенсів у щось, наприклад, якісь комунікації, але саме словесно, не фізично.
А зараз у тебе з'явилося якесь сакральне місце сили, де ти, розумієш, що можеш заховатися від світу, навіть коли всі хочуть тебе почути, а ти така: "Так, я хочу помовчати"?
Так, моя кімната в гуртожитку в Парижі. Замість того щоб вішати на стіну килим, я завісила її мільйонами маленьких вирізок із журналів, плакатів і так далі. Воно створює такий певний килим із паперу. Для мене це місце сили насправді.
А це якась стіна візуалізації чогось, чи просто картина?
Ні, це просто стіна. Я ходила вулицями, бачила якісь журнали, які валялися на підлозі, або журнали, які стояли десь, і я їх просто набирала додому, вирізала і клеїла на стіну. І тепер там їх так багато, що це створює ніби килим.
Цього року ти стала найкращим новим ім'ям за версією премії "Музвар". Скажи, чи змінилося твоє відчуття себе в українській музиці? Ти тепер якось, можливо, почуваєш себе впевненіше чи відповідальніше щодо слухачів?
Я роблю музику, тому що я дуже люблю робити музику. Якщо вона робить когось щасливим, я дуже щаслива. І те, що мені дали премію, просто показує те, що люди стають щасливими від неї. Це щось значить.
Я не скажу, що в мене якось змінилось моє саме відчуття мене після цієї премії, але мені дуже приємно. Я дуже щаслива і вдячна, ще я дуже рада, що вони не супервеликих артистів нагороджують, а таких от, як я, які не так давно почали. Я думаю, це дуже круто.
А для тебе завжди так було, що нагороди не є надто важливими, тобто як атрибут? Є люди, які зберігають кубки, грамоти, медалі й несуть це впродовж всього життя. Це не твоя історія, чи щось змінилося з часом?
У мене було дуже багато кубків, медалей тощо. Жодна не збереглася, крім Jäger Music Awards і от цієї "Музвар" — я їх збережу, тому що для мене це важливо. Але для мене найголовніше — це просто створювати. Але все-таки ці статуетки, як "Музвар" або Jäger Music Awards, для мене мають багато сенсу, хоча до цього я ніколи не зберігала, це правда. Ні, бейджики з концертів зберігала.
А загалом твоє ставлення: якщо артист пише музику, але вона не вистрілює, не слухають, але артистові від цього кайфово — ти розділяєш цю філософію, що треба писати й далі? Чи, може, просто варто завершувати, бо це ніхто не хоче масово слухати?
Так ми ж пишемо музику не для того, щоб її масово слухали, а тому, що ми приречені на те, щоб її писати. Ми не можемо жити без того, щоб її писати. Коли довго не пишу музику, у мене починається ломка. Мені дуже треба це писати. А те, що мене ще й визнають, — це дуже великий і приємний бонус. Тобто я можу нести щось важливе для суспільства, окрім того, до чого ще я приречена. Я просто не можу без цього жити. Ось і все.
Після зими все і всі оживають. Чого чекати твоїм слухачам у 2026 році? Чи готуєш якісь нові релізи?
Друзі, вам дуже багато чого очікувати. Я готую ЕР-шку. Це не повноформатний альбом, але це ЕР про розбите серце. Це буде дуже цікаве звучання. Я думаю, вам дуже сподобається. Він вийде приблизно восени, на початку осені, і після цього одразу, можливо, я анонсую концерт. Але я ще не буду казати, бо поки ранувато.
Я буду виступати на Atlas Festival цього літа і на Faine Misto, де ви можете мене побачити, послухати, потусуватись разом, пофоткатись із задоволенням. Дуже багато релізів очікуйте, красивий кліп. Дуже багато матеріалу від мене чекайте.
Ти кажеш, що будуть концерти вже в Україні. Це якісь такі поступальні рухи до фізичного повернення в Україну і частіше з'являтися на фізичних майданчиках, чи просто така от спланована історія?
Це просто спланована історія, але, звичайно, більше з'являтися в Україні фізично входить у мій план. Я абсолютно із задоволенням буду це робити.
Що б ти хотіла сказати тим, хто вперше почує твою нову пісню "Килим"? Або з якою емоцією вони мають піти з цієї пісні?
Любов варта всього. Навіть якщо дуже боляче і страшно. Це одне з найважливішого, що ви можете відчути й пережити у своєму житті.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
