Volodymyr Dantes випустив EP "Треба йти", до якого увійшли шість треків. Реліз поєднує історії про кохання, внутрішній розрив і вибір між бажанням та відповідальністю.
В ефірі шоу "Вікенд нової музики" на Радіо Промінь Volodymyr Dantes розповів ведучому Віктору Дяченку, як народився мініальбом "Треба йти", чому не закладає у свої пісні додаткових сенсів і як сталося, що одну з пісень він забув випустити.
Також у розмові — чи женеться Volodymyr Dantes за трендами, що зараз драйвить його як артиста і як змінилися власні орієнтири з початком повномасштабного вторгнення.
Текстову версію підготувала Олена Кірста.
Ти презентував новий мініальбом під назвою "Треба йти". Розкажи, про що він?
Я не з тих артистів, які наповнюють сенсами й намагаються донести свої якісь внутрішні переживання до людей та налаштувати вас, коли ви будете прослуховувати пісню, щоб ви відчули мене.
Ні, насправді я написав пісні в різних емоційних станах, і тепер ви їх слухаєте і самі розумієте для себе, що вони значать. Тому що я не хочу навішувати якісь свої переживання чи проблеми на кожного слухача. Здебільшого ті, хто слухають мою музику, знаходять набагато більше сенсів, ніж я туди вкладаю. І мені це подобається. Потім вони пишуть: "Володимире, тут ви настільки... А оце слово ви так підібрали, воно ж значить те, те, те". Я думаю: "Вау, круто. Так-так, звісно, воно значить саме те, що я і не закладав навіть туди".
Тому "Треба йти", якщо ми кажемо про фокус-трек, який так само називається "Треба йти", — про те, що у мене всередині, як і в будь-якої людини, є періодичні потяги в різні боки, коли ти не знаєш, тобі треба залишатися чи треба йти вперед.
І оце "треба йти" у двох сенсах працює: якщо тобі щось не подобається — йди, переступи цей страх, переступи через себе і йди. Якщо тобі щось подобається, але ти боїшся це зробити й наблизитись — теж треба йти.
Звісно, в пісні геть про інше, але я альбом "Треба йти" назвав саме так, бо треба діяти. Хоча ми зараз на радіо і розмовляємо з вами, слова — це круто, але тільки дія перетворюється на реальність і щось значить, все інше нічого не значить.
Якщо ти вмикаєш собі цей мініальбом, наприклад, в авто — яка твоя основна емоція? Коли ти його прослуховував — уже після релізу чи ще до релізу?
Я, по-перше, не переслухую свої пісні вже після релізу, дуже рідко. Але, наприклад, "Треба йти" мені найбільше подобається саме в машині, бо хочеться трошечки (це небезпечно, будьте просто краще на пасажирському місці) пригазувати, хочеться кудись нестися. Вона так всередині мотивує до чогось, і вона мені подобається саме в цій ситуації. Чи якщо ви займаєтесь спортом або бігаєте, вона так само підійде, бо ти хочеш продовжувати, продовжувати — вона енергійна.
Загалом, якщо брати історію альбому, це були якісь окремі треки, як ти сказав, різні треки в різних емоціях, які ти потім вирішив, що треба об'єднати у мініальбом, чи все ж таки зі старту була думка, що от є якась емоція, хочу об'єднати довкола неї?
Ні, я не вмію так писати, на жаль, із плануванням, що щось буде. Я взагалі не планував цей ЕР. Я думав випускати синглами, але цей ЕР — щоб об'єднати треки, щоб люди побачили, що ось яка робота проведена, знаєте, як екзамен умовний, як дипломна робота. Надалі планується декілька концертів містами України, і щоб було розуміння, з яким новим матеріалом я їду.
Якщо ми кажемо саме про пісні, що всередині, — деякі вийшли окремими синглами, які я додав потім в альбом. Наприклад, "Чому" вийшла в листопаді, "В обіймах" — у лютому.
Одна пісня була, називається "Ти мій звір", я взагалі забув її випустити. Я її грав на концертах, а мій продюсер Ігор Кириленко питає: "А ми випускали пісню «Ти мій звір»?". Я кажу: "Звісно". Як виявилось за рік, ми її не випустили, просто забули. Ми додали до цього ЕР, бо вона класна, і люди після концерту, який був 8 березня в Києві, дуже багато саме її тегали. Ми її додали в цей альбом.
А якщо повертатись знову про якісь емоційні мої переживання і чи планував, чи не планував, наприклад, пісні "Просто кохаю" і "Треба йти" — геть різні, але написані в один тиждень. Ти просто так відчуваєш, так і пишеш. Я вважаю, що в цьому і полягає вся творчість — що хочеш, те і робиш.
Ти взагалі багато матеріалу відкидаєш?
Для цього альбому нічого не відкидалося, не додавалося, але бувають такі моменти, коли ти приходиш на студію і думаєш: "Вау! В голові така суперпісня, такий хук". Починаєш писати: зараз ми напишемо вау! Минає дві-три години — ну повна розбіжність із тим, що в тебе було в голові. Трошечки осіло твоє натхнення, назвемо це так, ти слухаєш — і це, ну, геть не те, що треба. Ти повертаєшся знову додому, починаєш щось нове писати. Ось так буває. Але в загашнику насправді багато пісень, які я просто розумію, що вже не випущу вони записані, але вже або поза часом у плані того, що минуло моє ставлення якесь до них, або просто вони не модні.
Не один раз чув від артистів, які презентують альбоми, що якась пісня написана 10–15 років тому, а потім переслухуєш: "Вау, як я міг (могла) так класно написати?". У тебе буває таке, що ти переслухуєш старий матеріал?
Ні, у мене такого не буває, бо я пісні почав писати з початком повномасштабного вторгнення. До цього моменту я взагалі не писав пісні. Ну, в мене була одна написана, була спроба написання. Це була пісня "Саша". Я не вмів, я думав, що це якийсь певний дар і досі так вважаю, що це якесь певне вміння написати музику, написати тексти.
Тобто вірші я можу написати, але написати ще й музику і зробити так, щоб це мало якийсь сенс і щоб це іншим подобалось… А з повномасштабним вторгненням якось все сильно змінилось. Оця, напевно, самотність, розуміння неминучості, ти нікому не потрібен. Ніхто нікому не потрібен. Є тільки ми, всі навколо.
Але ти ось сидиш сам, і весь світ проти тебе. От таке відчуття, я думаю, у багатьох було, і воно починає в тобі народжуватися. Я не зупиняв це, тому в мене суперстарих треків немає, бо як композитора, як автора мій шлях почався теж у 2022 році.
А взагалі для тебе зараз принципово співати саме той матеріал, який ти прожив? Чи ти можеш програти чужу емоцію?
Ні, я можу, якщо є класна пісня, просто знайти якусь класну музику важко. Наприклад, у мене завжди виходить із Jerry Heil — у нас із нею класний симбіоз, і вона мене відчуває супер. Просто я думаю, якісь пісні, які точно стануть хітами, масовими, не всі підійдуть саме для мене, бо я по-іншому, напевно, відчуваю. Мені краще заспівати щось не таке хітове, якщо банальними словами казати, але те, що мене качає, і я бачу результат на концертах. Тобто виступ живий. І те, що на радіо чи в динаміках — це суперрізні штуки. Я бачу, як люди просто вриваються, і цього мені достатньо, щоб зрозуміти, що я написав щось класне.
У тебе є хтось, і хто це, кому ти відправляєш свої демки, і хто тобі щиро може сказати свою думку?
Мені ніхто правду не скаже. Насправді всі: "Вау! Супер". Ігор Кириленко, з яким я роблю багато музики, може сказати: "Вово, я не розумію, як це зробити класно, от мене воно не пре". Ще Антон Кукрі є, з яким я зробив дві пісні теж, він так само каже: "Ну, не знаю, мені здається, то більш для мене хітові".
Але це знову ж таки смаки, музика, як і будь-яке мистецтво — це все суб'єктивна думка. Тому просто тут є тільки я, мій досвід і відчуття — вийшло чи не вийшло.
Ти вже сказав, що "Треба йти" — це як певна заява, але можна розглядати в різних сенсах. Що тобі зараз відгукується — з виходом цього мініальбому ти з чимось прощаєшся чи все ж таки дивишся кудись, куди йдеш?
З кожним виходом пісні я укладаю із собою угоду, що якщо ти це вже зробив, якщо витратив на це час і гроші — то будь ласкавий, попрацюй. І треба щось робити для цього, а не просто сидіти й чекати, поки воно саме стане популярним чи самі люди це почують. Тому, напевно, це більше заклик до дії вперед, що треба йти.
Ти починав ще в часи "Фабрики зірок" 18 років тому. Тоді вигляд і образ попартиста був максимально лінійний — гламурний, зрозумілий, красивий. За ці роки цей образ певною мірою трансформувався. Як ти сам відчуваєш, від яких кліше тобі було важко, можливо, відмовитися або які нові риси в собі зараз тобі дуже подобаються?
Мені здається, що з самого початку була така історія у нас, що ми вирізнялися серед інших артистів тоді, коли з'явився гурт "Дантес і Олійник", і ми не були схожі.
Ми тоді, у 2008 році, почали підфарбовувати очі, ми дійсно брали приклад з британської попрок-сцени, і якраз ішли проти оцієї гламурності. Завжди всередині була боротьба з вітряками якимись, що якщо всі такі, ти повинен бути іншим.
Мені здається, що завжди треба змагатися, завжди треба брати участь у змаганні, бо якщо ти зупиняєшся — все, до побачення, ти вже відстаєш від усіх.
І я думаю, що змінилося саме те, що от на прикладі концерту я дозволив собі зробити так, як я хочу, як ми хочемо, не схоже і не в Палаці спорту, а зробити свій майданчик, тобто не рівнятися під правила, які існують, а створювати правила й запрошувати у свою гру інших людей.
Той Володимир Дантес, якого ти бачиш зараз у дзеркалі, уже відбувся як особистість, як музикант? Чи все ж таки це якийсь перехідний етап до Дантеса мрії?
Я не знаю, хто такий Володимир Дантес мрії, я взагалі не розумію.
Я не ставлю себе як співака, не асоціюю себе тільки зі співаком, з ведучим. І я вважаю, що поки я є як артист і цікавий як артист у різних жанрах, і поки я взагалі цікавий собі, значить, я існую.
Я проти всіх цих мрій, бо мрія — це якась кінцева точка, до якої ти точно прийдеш. А я кожен день маленькими кроками просто відгукуюсь на пропозиції свого серця і пропозиції людей, які їх роблять. Я обожнюю казати чомусь дуже андеграундному чи взагалі немейнстримному так, бо це виклик. І Дантеса мрії, я думаю, не існує.
Зараз ти скрізь: музика, мюзикли, ролі у фільмах. Нещодавно актор Артур Логай розповідав, що він почав співати для того, щоб, цитую, "диверсифікувати ризики на випадок, якщо акторство в нього зникне з життя". У тебе це так само — пошук якоїсь альтернативи — чи просто надлишок творчої енергії і її кудись треба діти?
Це не те що я собі шукаю кудись піти. Я — думаю, як і Артур теж — не шукаю собі якісь опори, щоб спертися на випадок чогось. Я завжди знав, що якщо щось трапиться зі мною як з артистом, я буду нецікавий, і я не буду заробляти цим гроші, я розумію, що я зароблю гроші — у мене ніколи не стояло питання піти, умовно, працювати офіціантом, барменом.
Був момент, коли ми впали як артисти й були нікому не потрібні. І я пішов працювати на радіо одразу в ранкове шоу, бо я такий: "Ну, яка різниця? Робота є робота, і ти можеш змінюватися і бути кращим у тому, що ти є". Тому я не вибираю. Люди пропонують...
Мені здається, мені пропонують ті чи інші прояви, бути ведучим чи бути актором, тому що їм подобається та людина, яку вони бачать перед собою. І, напевно, я їм довіряю. Вони бачать у мені якийсь талант, бо в темні часи, коли ти в собі таланту не бачиш, класно, щоб його побачив хтось інший. І тому я погоджуюся, мені це цікаво. Дивись, от як про кіно. Мені просто це цікаво.
Те, що мене засудять і скажуть, що не можна грати без освіти, а я скажу: "Можна". У нас можна і співати без освіти, можна все що завгодно робити без освіти. Будь талановитим і будь найкращим у тому, що ти робиш.
А ще поговорімо про експерименти. Ти насправді звучиш по-різному. Це не схоже на пошуки новачка, де ніби шукаєш себе, бо ти вже сформований артист. А що тебе змушує все ж таки постійно змінювати ці музичні декорації? Чи хто?
Та ніхто. Суспільство і така тенденція музична. Це нормально. І я так само люблю, коли в артиста вийшов трек, який я почув, мені він сильно подобається, і я хочу, щоб наступний його трек звучав так само, як і перший. І я хочу, щоб всі його треки все життя звучали, як мені сподобався перший.
Але я через певну кількість років як слухач кажу: "Ти пишеш одне й те саме, все, змінись". І тільки артист змінюється — я кажу: "Ні, я ненавиджу твої зміни. Поверни мені, будь ласка, те звучання". У мене не було ніколи такого шляху, і я не вмію робити схожі один на одного треки. Так само мені важко слухати схожі пісні інших артистів.
Я думаю, що людина різна і їй може подобатися сьогодні так, завтра — так. Тому я до музики ставлюсь як до музики, а не як до бізнесу. Це велика проблема, вона віддзеркалюється у мене в кишені, звісно, але мені так подобається. Тому я не ставлю ціль бути експериментатором. Я просто пишу музику.
Чи не виникає у тебе страх забрендуватися в якомусь одному стилі чи жанрі?
Ні, я думаю, що якщо ти в чомусь забрендувався і тебе асоціюють із чимось — це вже круто. Значить, ти залишив якийсь слід у цій музиці. Так само як багато артистів, про яких ми можемо сказати, що впізнаємо будь-де. Якщо ти впізнаєш голос артиста в будь-якому стилі, в будь-якому жанрі — це вже круто. Це значить, він щось залишив у тебе всередині.
До великої війни ти був російськомовним артистом, а зараз україномовний. Ти змінився не лише лінгвістично, все ж таки, але й музично. Чи був у тебе момент осмислити ці зміни? Що в тобі конкретно змінилося? Можливо, якось вплинуло на твоє відчуття музики й загалом на відчуття світу навколо?
Я впевнений, що щось змінилося. Я не прослідковую свої зміни саме в цьому розрізі. Знову ж таки, це рішення і про страх, і про все інше. Зараз наші артисти гастролюють Європою і російською співають старі пісні, і українською — це вибір. Я розумію, що це вибір і це страх бути непочутим, що якщо ти перейдеш тільки на українську, ти відріжеш усіх своїх слухачів. Ну, так, я такий зробив вибір. Я просто не розумію, як інакше.
Я вибрав країну, в якій жити. Можливо, якби я вибрав жити в Європі й виїхав якимось чином, я б, напевно, інакше звучав, інакші слова б говорив. Але це про певний вибір. Я поставив, здається, на зеро і чекаю, коли на рулетці просто ця кулька зупиниться саме на зеро, бо мені здається, ми всі тут з вами в цій студії, взагалі в нашій країні, зробили дуже велику круту ставку. І кожен раз у вигляді донатів ми даємо, підкидаємо, і нам круп'є якийсь усередині каже: "Ви хочете підняти? Хочете підняти, поки кулька крутиться?". І ми з вами дуже азартні. Ми з вами — ті, хто обирає щось невідоме і творити в цьому.
Єдине, що змінилося, — це дійсно я всередині, який думав, що все, нікому нічого не потрібно і мистецтво не потрібно, а є розуміння. І я неймовірно щасливий у тому, що під час війни, хай як це жахливо зараз звучить, квітне мистецтво. Це, знаєте, як крізь асфальт пробивається паросток, і це якесь диво. Так ось, ми формуємось.
Тут не про те, що хтось згадає про нас чи не згадає. Тут про те, що я — частина формування нової культури, невідомо, до чого вона прийде, а бути присутнім і бути частиною чогось великого — це вау, це супер. Ну, можливо, це не так, але я себе цим заспокоюю.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
