Ingret (стилізовано як INGRET) завжди була артисткою, яка інтригувала мене своїм голосом та дещо езотеричним і містичним, але водночас надзвичайно світлим образом. Я слідкую за її кар'єрою з часів "X-фактора", "Голосу країни" та іконічного виконання "Менуетів" Юрка Юрченка разом із зірковим тренером, якого зараз звикли іронічно згадувати хіба в контексті "мадридського ТРО" й Slavic Balagan (та сьогодні не про Потапа).
Потім було дві спроби на нацвідборі на "Євробачення", які теж давали артистці спалахи слави, але швидко стихали з тієї ж причини, що й у інших — несистемність релізів.
Однак Ingret завжди здавалась мені вище за конкурси — важко знайти артистку, яка здається більше відданою собі, своєму стану, своїй музиці. Можливо, це відчуття "відірваності" від шоубізнесу і шкодило артистці увесь цей час, заважаючи пробитись на поп-Олімп і захопити більшу аудиторію. Та я поставила собі питання — може, їй це і не було треба?
Ingret 16 жовтня випустила свій новий акустичний альбом "Могутня фігура". За словами співачки, це "про сміливість бути вразливою, про відкритість без страху наслідків".
Робота тонка, щемка і мінімалістична та майже змусила мене розплакатись. А потім я ще годину відходила від прослуховування. Головне, що для розуміння цієї музики вам необов'язково читати тонни інформації, яку подають у пресрелізах та постах — ви і самі все відчуєте.
Утім, якщо вам все ж хочеться почитати більше про нову роботу Ingret і закладені в ній емоції та сенси — "Artилерія" та Суспільне Культура поставило артистці кілька питань у свіжому інтерв'ю. Й Інгрет Костенко дала на них дуже відверті відповіді.
Альбом "Могутня Фігура" зроблений мінімалістично — фортепіано і вокал. Ти говориш, що це свідомий вибір. Та в чому для тебе основна мета цього прийому — чого ти прагнула досягнути?
Це був абсолютно свідомий вибір — я хотіла випустити саме альбом, а не окрему пісню. Мені хотілося дати слухачам більше себе: більше проявів, більше переживань. Хотілося, щоб вони змогли відчути мене глибше — не через кілька треків, а через цілісне музичне полотно, яке сприймається як окремий маленький світ.
Зазвичай я створюю пісні в їхній початковій, "оголеній" формі — це я і фортепіано. Після цього звертаюся до аранжувальника, і ми разом вигадуємо додаткові партії. Або ж працюю, наприклад, із барабанщиком — створюємо партію, яка згодом звучить наживо на концертах.
Але саме акустичний формат мені особливо близький. Це найщиріший варіант звучання, у якому пісня постає такою, якою я її відчула вперше. Вона справжня, без прикрас.
Коли до процесу долучаються інші музиканти, особливо аранжувальники, — поєднуються вже кілька світів. Це цікаво, але іноді хочеться залишити тільки свій — інтимний, первинний. Саме цю щирість я прагнула донести в альбомі.
Я маю освіту піаністки — навчалася в музичній школі, а згодом вступила до школи імені Леонтовича у Вінниці вже як вокалістка. Фортепіано для мене — це щось рідне, з дитинства. Перші пісні я писала саме за ним, і тому мені захотілося проявитись у цьому форматі.
Бо для цього справді потрібна сміливість — відкрити свою вразливість. У цьому альбомі я максимально вразлива та відверта. Така, яка є.
Мені хотілося поділитися цим станом зі слухачем і торкнутися його душі. Адже в альбомі я порушую глибокі, рефлексивні теми і вірю, що він потрапить у плейлісти саме тих людей, яким зараз потрібна така підтримка. Яких він торкнеться по-справжньому.
Розкажи історію своїх стосунків із фортепіано. Які стадії ти з ним прожила?
Я і фортепіано — це як стосунки, в яких є буквально все: і пристрасть, і ніжність, і любов, і ненависть, і обурення. Ми з фортепіано пройшли всі ці стадії.
Я сама себе записала до музичної школи. До нас у садочок прийшла викладачка й запропонувала вступити. Я, навіть не порадившись із мамою, сказала: "Записуйте мене, я хочу!".
Тоді я не до кінця розуміла, що роблю, але, мабуть, мене вело покликання. Саме з цього моменту й почалася моя музична кар'єра як піаністки. Це було важко. І, чесно кажучи, дуже нудно.
Одна річ — коли ти вже вмієш грати й можеш обирати твори до душі. Але на початку — це гами, технічні вправи, етюди, класика. І я відверто страждала від цього. Мені хотілося гуляти — і я гуляла. Я намагалася поєднувати свої гульки з уроками фортепіано.
Мені дуже пощастило з викладачкою. Вона бачила мій хист, помічала, що я стрімко розвиваюсь, і що це справді моє. Наприклад, я не завжди могла грати чітко в ритм — додавала свою емоцію: то прискорення, то затримки. Всі бачили, що у мене є своє бачення, яке хоче проявитись у музиці. Викладачка навіть влітку займалась зі мною — я приходила до неї додому.
Та є й одна неприємна історія. Я тричі навмисно ламала собі руку, щоби не здавати екзамени в музичній школі. Від мене були певні очікування — я висіла на дошці пошани, усі чекали від мене виступу, і я просто не могла собі дозволити здати щось не ідеально. Але я не завжди цього хотіла. Хотіла трохи схитрувати, відпочити, побути дитиною. Тому так — я ламала руку, ходила в гіпсі, іспити переносили, академконцерт відкладався. І зізнаюся: мені досі іноді сниться, що я не здала академконцерт із фортепіано.
Але попри все я безмежно вдячна своїй викладачці. І мамі. Вона пережила всі мої істерики, дитячі бунти, злети й падіння. Вони з викладачкою пройшли зі мною цей шлях до кінця. Все, що ви бачите зараз — це багато в чому їхня наполегливість і любов. Я їм низько вклоняюся. І радію, що вони не здалися — навіть тоді, коли я сама хотіла зійти з дистанції.
Альбом дуже багато говорить про прийняття своїх емоцій, чутливості, прихід до любові цього свого боку. А як у житті ти приймала свою цю стереотипно "слабку" сторону? Чи стала вона твоєю силою?
Я щодня вчуся краще розуміти себе, яка я є насправді: наодинці з собою, у взаємодії з людьми. Я йду вперед, і разом з рухом змінюються мої погляди — на себе, на інших, на світ, на психологію людства. Мені дуже цікаво занурюватися в ці теми. З моїми внутрішніми змінами трансформується й уявлення про себе.
Іноді я ловлю себе на тому, що "сварю" свої слабкі сторони. Але вже пройшла довгий шлях самопізнання і навчилася в такі моменти знаходити в собі сили зупинитись і підтримати себе. Обійняти. Це насправді величезна праця.
Бо знецінення себе — це виснажливо, воно забирає багато внутрішньої енергії. Тому я щодня вчуся любити себе більше. І не лише себе — бо з любові до себе починається і любов до світу.
Пам'ятаю, як у 17 років, на інтерв'ю на "X-Факторі", мене запитали: "Інгрет, чи є у тебе комплекси?" І я тоді щиро відповіла: "У мене їх немає. Я абсолютно відкрита, драйвова — мені класно!". На той момент це було правдою. Але життя йде далі. З досвідом приходять і злами, і сумніви.
Зараз я — у процесі зцілення самої себе. І можу себе за це похвалити.
Я навчилася бачити у своїх слабких сторонах силу. Бо там, де здається, що щось ламається чи працює проти тебе — насправді часто прихована величезна енергія. Її просто потрібно навчитися трансформувати. Ми справді можемо це робити самостійно — якщо знаємо як або хоча б починаємо шукати цей шлях.
Альбом названий фокусним речитативним прозовим треком "Могутня фігура". Я зчитала пісню як необхідність спиратись на себе в житті й на свої переконання. Кому чи якому стану ти присвятила трек? Можеш сказати, що ти для себе є могутньою фігурою?
Коли я писала цей трек, я тільки закохалася у свого чоловіка. Це був другий місяць війни. Ми почали листуватися 24 лютого 2022 року — і, власне, про наші стосунки є окрема, дуже цікава історія.
Після нашого листування у мене почала народжуватися перша проза. Вона була схожа на зізнання в коханні — глибокій любові, чистій, трохи недосяжній. Я одразу відчула, що він — моя могутня фігура, що він буде моїм великим учителем у житті, моєю рідною, спорідненою душею. Людиною, з якою ми маємо пройти багато життєвих уроків та глибинних трансформацій.
Цю пісню я писала, думаючи саме про нього. Але… в кінці я все одно прийшла до себе. Я писала про нього, з думкою про нього — і повернулась до себе. Бо я глибоко переконана: окрім нас самих у цьому світі нікого немає.
Тому так — я точно можу сказати: я є могутньою фігурою для себе. Якщо я сама для себе не буду нею — усе просто почне розсипатися. Але це не означає, що тільки я маю бути для себе опорою. Навпаки — мене оточують сильні, глибокі люди. Люди-дзеркала, завдяки яким я отримую нові досвіди, пізнаю себе ще глибше, вчуся і зростаю.
Чи віриш ти у те, що Земля — це щось уособлене, що має власну свідомість / душу? (Спираючись на трек "3000 років")
Я насправді ніколи не думала, що планета Земля має окрему душу. Мені так не відчувається. Але я точно відчуваю, що в неї є свій енергетичний, інформаційний код.
Земля — унікальна. Вона має власну вібраційну площину, в якій ми всі існуємо. Я думаю, що це надзвичайно складна система. Але водночас дуже цікава. І це мене надихає на все життя. Мені хочеться дізнаватися більше, пізнавати, розкривати нові глибини — і саме це внутрішнє бажання веде мене вперед.
Пісня "3000 років" народилася абсолютно інтуїтивно. Мої руки просто лягли на фортепіано, а слова самі полилися. Це не була якась конкретна тема чи натхнення від чогось зовнішнього. Просто момент, у якому все сталося.
Думаю, багато артистів знають це відчуття, коли текст і музика буквально проходять крізь тебе, і ти навіть не встигаєш записувати. У мене це буває досить часто — і саме так з'явилася ця пісня.
Яке твоє ставлення до смертності та смерті? Особливо враховуючи, що ми живемо в умовах, де смерть піджидає нас щоночі? Чому ти звертаєшся до цієї теми? (Наприклад, у треку "Віє вітер")
Це достатньо об'ємне питання. Коли я брала участь у "Голосі країни", я не сказала про це в інтерв'ю, але саме в той період мій тато пішов на війну, а мама захворіла на рак. І тема смерті тоді стала дуже присутньою в нашій родині. Я пам'ятаю, як мама посадила мене поруч і сказала: "Інгрета, я можу померти будь-якої миті — і це нормально".
Я дуже люблю книгу Майкла Ньютона "Подорож душі" — вона докорінно змінила моє сприйняття смерті. Я раджу її всім, хто цікавиться чимось глибоким, позажиттєвим, магічним.
Вперше пісню про смерть я написала ще в 11 років — тоді помер друг моєї старшої сестри. А трохи згодом — і мій друг, про це я теж написала пісню.
Тема смерті ніколи не лякала мене. Навпаки — вона завжди була зі мною поруч. Я не вірю, що смерть приходить "раптово" або "просто так". Я вірю в реінкарнації. У досвід душ. У глибоку закономірність усіх переходів. Так складно відповісти на це питання коротко… Але однозначно: смерть — це не щось, що обходить мене стороною.
Якщо говорити про пісню "Віє вітер", то вона — не стільки про смерть, скільки про циклічність. Про те, як усе народжується, помирає, змінюється. І це все відбувається дуже стрімко.
Для мене це рефлексія про дуальність: радість і трагедія, життя і смерть, початок і кінець. Все існує одночасно. І це настільки величне, настільки глибоке, що єдине, що залишається — віддатися цьому життю повністю. Просто бути. Робити те, що робиш.
Так, ця циклічність може засмоктати. Вона здатна ввести у деструктивні стани. Але прийняття — це єдиний вихід. Усвідомлення того, що ми не всесильні. Ми не стоїмо над природою. І саме це усвідомлення дає свободу. Мені дуже близькі ці теми, я завжди до них повертаюся і, думаю, можу говорити про них вічно.
В альбомі є трек на вірш Тетяни Железняк. Вона про втрату близької людини, коханого. Чому тобі відгукнувся цей текст і чи перегукується він із твоїм власним досвідом? Якою була перша реакція Тетяни, коли ти показала їй трек?
Насправді я більше відчуваю не текстом чи мелодією, а саме вібраційно, енергетично. Коли я читала цей текст — не можу сказати, що одразу захопилася ним настільки, щоб подумати: "О, хочу написати пісню". Ні. Я просто схопила енергію, яка була в ньому закладена.
Можливо, це та сама енергія, з якою Таня створювала цей вірш — вона вкладала в нього дуже потужні стани. І я це відчула. А коли почала вчитуватись у слова, подумала: "Це ж про наше життя".
Пісня народилася дуже швидко. Я прочитала текст — і вже десь за 10 хвилин відправила Тані аудіо: "Привіт! Дивись, у мене народилася ось така мелодія, я створила пісню з твого тексту. Як тобі?" Вона відповіла: "Вау, круто", і буквально за кілька днів ми вже записували її в студії. Це було стрімко, чесно й дуже органічно. Відбулася творча синергія її тексту й моєї музики, яка просто хотіла вирватися назовні.
Я вже виконувала цю пісню на концертах, вмикала друзям і знайомим — і помітила, що саме вона має особливий відгук у людях.
Ти вже дуже довго в українській інді-музиці і в мене досі є очікування того, що в якийсь момент ти вистрілиш на широку аудиторію. Чи є в тебе прагнення вийти в попсегмент? І якщо так, то як гадаєш — коли це трапиться?
Я думаю, що й в інді-музиці можна вистрілити. Вірю, що в якийсь момент моя музика стане ширшою — і більше людей зможуть її почути.
Але, чесно кажучи, іноді мене це дуже ранить. Це відчуття: ніби ти вже багато років на сцені — а "нічого" не відбувається. Це іноді вводить мене в депресивні стани.
І водночас я не можу просто взяти й закинути музику. Я багато разів хотіла піти з музичної сфери, але життя дивним чином постійно повертало мене назад. Бо я не можу жити без музики. Все, що я відчуваю всередині, обов'язково трансформую в творчість: у пісню, прозу, текст.
Найголовніше, що я зрозуміла: не треба нічого очікувати. Не варто очікувати масштабів, визнання, вибухових цифр. Потрібно просто проявляти себе через музику. Не ховати її в собі. Не боятися бути собою. Я просто показую світові — яка я є, як я відчуваю це життя. І бачу, що це відгукується. Що люди це відчувають.
Так, я дуже хочу, щоб мою музику почуло більше людей — і я в це щиро вірю. Але я роблю її не заради шаленої популярності. Я роблю її, бо не можу не робити.
У якій ідеальній атмосфері треба слухати альбом "Могутня фігура"?
Варіантів є багато. Це може бути усамітнення й рефлексія — вдома, під пледом із чаєм. А може, вечір біля каміна з келихом вина. Можна слухати в машині або в навушниках, просто йдучи вулицею. А можна розділити цей досвід із близькою людиною — помовчати поруч і просто послухати.
Дуже точно енергія передається саме на концертах. Я дуже сподіваюсь, що їх буде багато — і ви зможете відчути цей альбом наживо. Багато людей мені кажуть: "Наживо тебе слухати зовсім інше відчуття, ніж у навушниках". Бо концерт — це простір, де можна віддати волю всім своїм емоціям: плакати, сміятися, сумувати, радіти, танцювати — все, що захочеться.
Тому якщо коротко — альбом "Могутня фігура" можна проживати як завгодно. Просто пам'ятайте: це глибокий та рефлексувальний альбом. Ця музика веде вглиб себе. А вже в якій атмосфері ви захочете це відчути — вдома, на вулиці, у ванній чи в залі на концерті — вирішуйте самі. Робіть це по-своєму, як вам ближче.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
