"Бог проколов ліве вухо, а ще зробив собі ірокез", — написав якось юний студент факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка. "І 25-го і 7-го Вифлеєм обстрілювали і бомбили", — йшлося у його вірші кілька років по тому.
Автор цих поезій — Артур Дронь.
До повномасштабної війни Артур працював івент-менеджером у "Видавництві Старого Лева" та був автором поетичної збірки "Гуртожиток № 6". У березні 2022 року він приєднався до лав ЗСУ: був учасником бойових дій на Донеччині, Харківщині та Запоріжжі. У жовтні 2024-го отримав важке поранення — і внаслідок набутої інвалідності минулого місяця демобілізувався.
Зараз Артур Дронь повертається до цивільного життя після трьох років служби. Ми зустрілися з ним на літературному фестивалі "Фронтера", який проходить у Луцьку з 2018 року. Двадцятичотирирічний Дронь став наймолодшим учасником цьогорічної програми: долучився до поетичних читань та публічної розмови про тексти військових.
Артур Дронь розповів Суспільне Культура про трансформацію своєї творчості крізь ветеранський досвід та подальшу творчість, зокрема збірку короткої прози "Гемінґвей нічого не знає", яка вийде друком вже цього місяця.
Твоя перша поетична збірка "Гуртожиток № 6" вийшла у 2020 році, а наступна, "Тут були ми", у 2023-му — вже після початку повномасштабного вторгнення та твоєї мобілізації. Як війна змінила твою поезію і підхід до творчості?
Війна змінила саму поетичну мову — так, ніби з неї зняли всі нашарування й залишили тільки серцевину. Вірші стали лаконічніші, рубані, часто неримовані. Якщо порівнювати з першою збіркою, у другій значно менше рими.
Очевидно, теми тепер теж інші. У студентські роки хотілося писати про кохання, пошуки себе й усіляке таке — а з повномасштабним вторгненням та набуттям солдатського досвіду на перший план вийшли інші речі: з'явилася потреба писати про біль, втрати, важкість пережитого.
Чи пам'ятаєш свій перший вірш із фронту? За яких обставин ти там вирішив звернутися до поезії?
Мій перший вірш від початку повномасштабної війни називався "Трисвяте", він є у збірці "Тут були ми". Я написав його в березні 2022-го — коли росіяни обстріляли пологовий будинок у Маріуполі.
Після цього нових текстів не було аж до осені. Десь на початку вересня я написав "Ізюмське причастя". Цей вірш був реакцією на щось спільне й болюче для нас — новини зі звільненого Ізюма, де знайшли місця масових поховань.
А як на твою здатність писати вплинули поранення та реабілітація? Чи відкрилися нові теми або інтонації?
Після поранення я писав не багато віршів, натомість хотів посилено працювати над прозовою книжкою. В перші тижні це було занадто складно фізично через щоденні болі й слабкий стан організму.
Після перших місяця-півтора я почувався краще, розпочався період реабілітації. У грудні 2024 року я поселився в реабілітаційному центрі Unbroken у Львові й постановив, що за зиму напишу книжку.
Тому після поранення поетичний досвід був, але його було менше, ніж роботи з прозою. А результатом цієї роботи стала книга короткої прози "Гемінґвей нічого не знає", яку вже можна передзамовити на сайті видавництва й отримати наступного тижня одразу з підписом. А найближчими днями вона з’явиться у відкритому продажі.
Чому ти відійшов від віршованої форми?
Є певні речі, ситуації та досвіди, які я хочу проговорити, і для цього краще підходить прозовий спосіб висловлення.
У поезії я намагаюся писати якомога чіткіше й лаконічніше, а от в есеях вже можу бути багатослівнішим, порушити більше тем, поділитися спогадами. Також форма есею дозволяє лінійну оповідь, більш сюжетну, ніж у віршах.
Зокрема, в новій збірці буде есей, який базується на моєму досвіді поранення та стосунків під час війни. Ці декілька сторінок тексту я б ніяк не вмістив у поетичну форму, а так зміг проаналізувати історію, додати в неї якісь переплетення й нашарування.
Це стосується також згадок духовності та стосунків із Богом під час війни. У моїх віршах такого досить багато, але це більше рефлексії, короткі емоційні висловлення. А в прозі я можу собі дозволити розповісти якісь історії і навколо них побудувати роздуми, побавитися з аргументами, посперечатися з кимось. Це не гірше чи краще, ніж вірші — це просто інший жанр зі своїми особливостями.
Які ще жанри або форми оповіді ти плануєш спробувати? Можливо, нам варто очікувати художній роман, мемуари або п'єсу?
Я б дуже хотів написати художній роман. Скажу більше, у 20 років я почав його. Одного вечора мені писалося дуже добре, я сидів за текстом до пізньої ночі — а наступного дня почалася повномасштабна війна. Так мій студентський роман і залишився в гугл-доках. Можливо, колись я повернусь до нього.
Я не так багато зробив у літературі, але мені багато всього цікаво — і я точно не зарікатимусь, що чогось ніколи не напишу. Я відкритий і готовий вхопитися за будь-яку ідею — а за що вхоплюсь, побачимо!
Воєнна поезія в умовах російсько-української війни розвивається набагато швидше за воєнну прозу. Чому людям більше резонують саме вірші про війну?
Жанри літератури по-різному реагують на визначальні події, історичні катаклізми. Найшвидше реагує поезія — це короткі, швидкі рефлексії, які ти можеш написати в перервах між обстрілами, умовно кажучи. Вони не потребують особливих умов, багато часу.
Саме тому у 2022–2023 роках у нашій літературі був сплеск поезії. Згодом першість взяла коротка проза, есеїстика. Тут уже більше слів, але все одно коротка дистанція. А художні жанри, як-от романи чи оповідання, реагують останніми: вони вимагають більше часу на осмислення. Багато важливих художніх творів про війну виходили роками, ледь не десятиліттями, після описаних подій. Це не означає, що з українською літературою буде так само, але щось у цьому є.
Важливо також пам'ятати, що багато людей, які колись напишуть хороші, великі романи про війну, зараз на фронті або в окупації. Дай боже нам дожити й зберегти живими наших письменників, то будуть з'являтися й довші прозові твори про ці події.
Яку роль зараз відіграє воєнна поезія? Це насамперед терапевтичне письмо, яке допомагає автору відрефлексувати цю війну, або ж це документування історичних подій? Чи і те, й інше?
Колись я дуже скептично ставився до цієї "терапевтичності" письма, та згодом зрозумів, що це дійсно великою мірою терапія для автора. А от навіщо читачу поезія у час війни? Я схиляюся до того, що людина знаходить у ній те, що й сама відчуває, але не може сформулювати.
Я роздумую про це у книжці "Тут були ми", а саме в післямові "Навіщо нам вірші?". Одна з найпереконливіших відповідей для мене — щоб ми не почувалися такими самотніми. Аби бачити, що є люди зі схожим досвідом — або із геть відмінним, але про який теж важливо дізнатися.
На твою думку, згадувати війну у своїй творчості — обов'язок митця в теперішніх обставинах? Чи "на часі" зараз творчість без фокуса на війні — про любов, філософію, буденні події?
Абсолютно. Я не вважаю, що письменник має писати тільки про війну. Добре, що в нас з'являються книжки й на інші теми — читачі потребують цього. Ми деколи забуваємо, що є читання для розваги. Очевидно, література дає багато важливих речей, та часом потрібно й зануритися в якусь детективну чи фентезійну історію і просто гарно провести час.
Усі українці, зокрема й письменники, зараз повинні мати притомну громадянську позицію та робити свій внесок — але у творчості митці не є зобов'язаними. Багато авторів зараз пишуть про інше або не пишуть взагалі. Немає якогось чіткого алгоритму — і за наявності свідомої позиції це все повністю нормально.
Твої вірші перекладені багатьма мовамиАнглійською, польською, італійською, литовською, естонською, іспанською та французькою.. Чому важливо доносити до закордонних читачів вірші про російсько-українську війну?
Це надзвичайно важливо. Коли пересічний європеєць дізнається про наші реалії з новин, на четвертий рік він утомлюється й починає сприймати окуповані міста, кількість загиблих та полонених як сухі статистичні дані. Власне, як і багато українців.
А от художній текст, зокрема поезія когось, хто пише зсередини ситуації, дає більше розуміння. Закордонний читач дізнається свідчення таких же людей, як і він, яким просто менше пощастило, на яких несправедливо напали й намагаються вбити. Ці короткі рядки діють сильніше, ніж години перед телевізором.
Перший переклад моїх творів вийшов шведською — навіть на два тижні швидше, ніж їх опублікували в Україні. Мій тамтешній перекладач Мікаель Нюдаль каже, що ці вірші допомагають звичайним шведам асоціювати себе з нами. Деякі європейці думають, що українська армія — така, як у них, де є суто професійні військові. Натомість український солдат — це ж переважно український будь-хто: офісний працівник, фермер, юрист, студент, які вимушені були стати на захист своєї країни в цій війні. Часто іноземці не розуміють цього зі ЗМІ, а от поезія самих військових краще втримує їхнє залучення в тему.
Насамкінець спитаю про твої творчі прагнення у цивільному житті. Наприклад, тут, у Луцьку, невдовзі планують створити мистецьку резиденцію "Дім Пако" у відновленому будинку родини Покальчуків. Ти б хотів взяти участь у такому проєкті?
Як людина, яка щойно знову стала цивільним після трьох років в армії, я хотів би все! Мене цікавлять найрізноманітніші творчі можливості, зокрема й такі резиденції, де можна буде попрацювати в спокої, познайомитися з новим містом. Можливо, колись пощастить отримати такий досвід саме в Луцьку — а поки радіємо бути об'єднаними в цьому місті "Фронтерою" та любов'ю до книжок.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
