Упродовж тисячоліть усі досягнення жінок знецінювали: практично в кожній сфері їм доводилося виборювати право посідати таке ж місце, як чоловіки. І література — не виняток.
Попри усі здобутки фемінізму словосполучення "жіночий роман" досі переважно асоціюється з другосортними любовними історіями для домогосподарок. Подібні ярлики повністю ігнорують величезний внесок, який зробили письменниці у становлення та розвиток художньої прози.
Суспільне Культура розповідає, чому поняття жіночого роману — глибше, ніж здається на перший погляд.
З історії жанру: від "синіх панчіх" до чикліту
Стигматизація жінок у літературі триває не одне столітті. У XVII столітті під впливом епохи Просвітництва в Англії та Франції виник прототип книжкового клубу — салони, які відвідували переважно жінки, охочі обговорювати літературу та науку.
За однією з версій, активним учасником англійського гуртка був письменник і перекладач Бенджамін Стіллінгфліт. Той завжди носив сині вовняні панчохи — всупереч тогочасному етикету, який диктував чоловікам надавати перевагу чорним шовковим. Коли Стіллінгфліт не приходив на засідання, інші учасники жартували, що "без синіх панчіх" розмова не йде — через це гурток почали іронічно називати "Товариством синьої панчохи". Згодом прізвисько "сині панчохи" почало стосуватися жінок, які ставили в пріоритет саморозвиток, а не "підтримання домашнього вогнища".
Зрештою глузливим виразом нарекли "освічених жінок, позбавлених чарівності й цілком поглинених книжковими та науковими інтересами". "Сині панчохи" виходили за рамки суспільного уявлення про жінку — своїм зовнішнім виглядом, манерою поведінки, інтересами, світоглядом тощо. Далі стереотип "розумна жінка — горе в сім'ї" тільки загострився — адже жінки почали масово писати книги.
Умовний розподіл на "жіночу" та "чоловічу" літературу сягає другої половини XVIII століття, коли в мистецтві панувала епоха сентименталізму. "Жіночими" вважалися книги, які залучали читацьку чуттєвість та фантазію, дозволяли втекти від бентежної буденності в легку, зазвичай романтичну, історію зі щасливим фіналом. Це твори, написані жінками, про жінок і для жінок. Найяскравішими представницями жанру вважають Джейн Остін, Жорж Санд, сестер Бронте, Джордж ЕліотСправжнє ім'я — Мері Енн Еванс. та інших.
Уже тоді приставка "жіноча" не була нейтрально забарвленою. Панувала думка, що "високої полиці" можуть сягнути тільки чоловіки — натомість розповіді про побут та романтику патріархальний світ сприймав скептично.
Сприйняття дещо змінилося у ХХ столітті. На тлі світових війн жіночу працю нормалізували, адже треба було підмінити чоловіків, які служили на фронті. Окрім цього, в суспільстві виникла потреба ескапізму — втечі від складних реалій у прості й життєві історії. Зокрема, шалено популярними стали любовні романи, за якими дотепер закріпилася асоціація із "жіночими". А в 1930-х на ринку з'явилося британське видавництво Mills & Boon, яке зробило таку літературу доступною для всіх, публікуючи романи в дешевих паперових обкладинках.
У 1990-х у масовій літературі виникла ніша чикліту. Це історії на перетині класичної казки та сучасного жіночого погляду (female gaze). Тон оповіді в них зазвичай легкий та гумористичний — наче вечірня розмова з подругою за келихом вина. Цільова авдиторія жанру — жінки віком 20–30 років, які будують кар'єру, живуть у великих містах, роздумують про шлюб, сексуальність та роль жінки в суспільстві. Яскраві приклади чикліту: "Щоденник Бріджит Джонс" Гелен Філдінг, "Секс і місто" Кендес Бушнелл, "Шопоголік" Софі Кінселли тощо.
З часом жанр чикліту переживе два важливі зрушення. Спершу ми побачимо, як читання таких романів, попри певну їхню стереотипність, поєднується з феміністичними цінностями — адже право жінок обирати літературу до смаку є складовою свободи, яку пропагує фемінізм. Далі самі сюжети стануть глибшими: авторки на кшталт Ліян Моріарті ("Велика маленька брехня") та Гіліян Флінн ("Гострі предмети") звернуться до серйозних тем — домашнього насильства, алкоголізму, інвалідності та інших соціальних викликів, відмовившись від традиційного гламуру.
Сховатися під чоловічим іменем: чому авторки використовували псевдоніми
Протягом століть твори письменниць сприймали скептично, тож вони часто публікувалися під чоловічим іменем. Цю проблему, зокрема, порушила Шарлотта Бронте в есе, яке використовується як вступ до романів її сестер "Буремний перевал" (Емілі Бронте) та "Агнес Грей" (Енн Бронте):
"Не бажаючи особистої публічності, ми приховали свої імена під псевдонімами Курер, Елліс і Актон Белл... Ми не хотіли заявляти про себе як про жінок, тому що — не підозрюючи на той час, що наш стиль письма і мислення не є тим, що називають «жіночим» — ми мали невиразне враження, що до письменниць ставляться з упередженням".
Письменниці й донині використовують псевдоніми, щоб здаватися більш андрогінними та розширити горизонти для своїх книг. Навіть авторці "Гаррі Поттера" видавці порадили публікуватися як Дж. К. Ролінг — щоб цільова аудиторія (юні хлопці) не уникала її книг, бо ті написані жінкою. А серію детективних романів авторка видає під псевдонімом Роберт Галбрейт.
Трансформація образу жінки в літературі
Деякі авторки навіть свідомо писали тексти, які принижували жінок, аби їхня творчість вписувалася в тогочасні суспільні рамки. Вони створювали героїнь, які відповідали "чоловічому погляду" на жінок: такі персонажки за сюжетом відмовлялися від незалежності та власних прагнень. Багатогранні жіночі образи в літературі тоді майже не були представлені.
Через це випадки, коли жінки вирішили писати комплексних персонажок, набули ще більшого значення. Зрештою в жіночій літературі з'явилися "Маленькі жінки" Луїз Мей Олкотт, де авторка дослідила жіночі амбіції та те, як вони можуть відрізнятися, на прикладі сестер родини Марч. Або ж серія книг "Енн із Зелених Дахів" Люсі Мод Монтгомері, у якій висвітлюються історії становлення багатьох складних персонажок з перспективи впевненої в собі та освіченої Енн.
В українській літературі за трансформацію образу жінки варто віддати належне Ользі Кобилянській. Героїні її творів "Людина" та "Царівна" — самодостатні, спраглі до інтелектуального розвитку, самореалізації та фінансової незалежності. Наприклад, так у "Людині" описується головна героїня Олена Ляуфлер:
"Юрбою окружали її мужчини, і то ще молоді, а вона говорила, розбирала і перечилась, що тільки — боже, змилуйся! Бесіди пекучі, — немов залізо, небезпечні слова, як: соціалізм, натуралізм, дарвінізм, питання жіноче, питання робітницьке…"
Справжня феміністична революція в українській літературі відбулася у 1990–2000 роках. Тоді низка письменниць навели фокус на українські реалії крізь жіночу оптику: Оксана Забужко, Ірена Карпа, Марія Матіос, Люко Дашвар, Софія Андрухович та інші.
Стигматизація жіночої літератури
Якими б глибокими й новаторськими не були герої та сюжети творів письменниць, їх раніше часто маркували як "побутову драму". Бо як жінка, берегиня домашнього затишку, може авторитетно писати про політику чи філософію? Навіть зараз цілі жанри дискредитуються як "другосортна", "несправжня" література — і, випадково чи ні, але йдеться зазвичай саме про ті, в яких переважають авторки.
Зокрема, флером зневажливих стереотипів оповиті любовні романи 18+ — шалено популярні в буктоці, але стигматизовані поціновувачами "високої полиці". Їх поблажливо називають "їблітом" та критикують за надмірний фокус на романтично-сексуальних стосунках між героями, за яким нібито немає пропрацьованого сюжету та сетингу.
В таких огріхах звинувачують, наприклад, серії "Емпіреї" Ребекки Яррос, "Гра в кота і мишку" Гейлі Ді Карлтон (до речі, стать авторки на обкладинці приховано за нейтральним "Г. Д. Карлтон"), "Двір шипів та троянд" Сари Дж. Маас тощо.
У 2018 році Дана Б. Вайнберг та Адам Капельнер провели дослідження, у якому виявили, що зі збільшенням жіночого авторства в певному жанрі на 10 % його середня ціна знижується приблизно на 16,5 % у традиційному видавництві та на 5,5 % самвидаві. На противагу — зі збільшенням чоловічого авторства в певному жанрі на 10 % середня ціна зросла на 14,7 % у традиційному видавництві та на 7,7 % у незалежному видавництві. Окрім цього, книги авторок коштують у середньому майже на $18 менше, ніж книги, написані чоловіками.
А в 2013 році американська письменниця Аманда Філіпаччі опублікувала статтю в New York Times, де звернула увагу, що редактори вікіпедії почали вилучати жінок із загального списку "американські романісти" та переносити їх до окремої категорії "американські жінки-романістки". У підсумку основний список все більше заповнювали лише чоловіки. Після розголосу ситуації жінок почали повертати до загального переліку, а також створили категорію "американські чоловіки-романісти".
Попри це, подібне розділення за ознакою статі залишається поширеним: у багатьох сферах, як-от спорт, "чоловічі" версії подаються як стандартні — наприклад, National Basketball Association — тоді як жіночі маркуються окремо — Women’s National Basketball Association. Це створює враження, що чоловіче — "нормальне", а жіноче — "альтернативне" або менш важливе.
Про це розмірковує й американська письменниця Франсін Проуз у своєму есе "Запах жіночого чорнила" (Scent of a Woman’s Ink):
"Хороший текст має так само мало спільного зі статтю, як і з національністю чи часовими обмеженнями… Не існує чоловічої чи жіночої мови — є лише правдива або фальшива, точна або розмита, натхненна або пересічна".
Чому жіноча література — не легке чтиво
Письменниця Гаррієт Еванс у своїй статті "Не знецінюйте популярну жіночу прозу" (Don't Patronise Popular Fiction by Women) для The Guardian написала:
"Мене дратує, що книжки про молодих жінок вважаються дурнуватими й легковажними, тоді як твори про молодих чоловіків, які порушують ті самі теми, — рецензують, обговорюють, сприймають як гідні внески в сучасний культурний дискурс".
Вона зауважує, що часто ці книги чоловіків набагато епатажніші, ніж авторства їхніх колег-жінок: про те, зі скількома жінками спали головні герої, скільки наркотиків вони вживали, яке божевільне нігілістичне життя вони ведуть у Лондоні чи Нью-Йорку. Проте чомусь вони не сприймаються так поблажливо, як жіночі романи.
"Правда така: жінки спокійно читають книжки (і дивляться фільми й серіали), орієнтовані на чоловіків. Бо жінки купують більше і читають більше — крапка. Вони читають трилери, тревел-літературу, біографії — хоча більшість таких книжок орієнтовані на чоловічу аудиторію. Жінки знають, що їм це може сподобатися, і просто беруть і читають. Вони спокійно куплять еротику з пластиковою секс-лялькою на обкладинці. Але чоловіки рідко читають жіночу прозу, бо з дитинства привчені вважати, що книжку з рожевою обкладинкою не можна брати до рук", — наголошує Гаррієт Еванс.
Авторка статті зазначає, що шкода бачити, як багато хороших книжок про жіночий (і не тільки) досвід залишаються без належної оцінки. Адже є чимало авторок, які пишуть цікаво, емоційно, точно й тонко — наприклад, Ліза Джуелл, Емілі Барр чи Маріан Кіз, яку вона називає "верховною жрицею" жіночої комерційної прози.
Гаррієт Еванс згадує і твори, які, на її думку, заслуговують значно більшого визнання — як-от "Диявол носить Prada" Лорен Вайсбергер, який настільки динамічно змальовує кар'єрний розвиток головної героїні, що нагадує трилер.
Особливо захоплюється романами Дженніфер Вайнер — на її думку, вони одночасно глибокі, смішні й щемкі. Водночас авторка зауважує, що такі книжки майже не хвалять у "поважних" виданнях — їхню цінність помічають хіба що в глянцевих журналах, які ставляться до жанрової літератури без упереджень.
Вона також звертає увагу на низку авторок ХХ століття, які, на її думку, залишаються несправедливо недооціненими — Дороті Віппл, Елізабет Тейлор, Барбару Пім, Джоанну Тролоуп. Зокрема, Пім часто порівнюють із Джейн Остін — лише тому, що обидві писали про самотніх жінок, хоча їхня проза дуже різна. Такі порівняння, зауважує Еванс, зазвичай звучать поблажливо. Натомість коли молодих чоловіків-авторів порівнюють із визнаними класиками, це сприймається як визнання, внесення до літературного канону.
У сучасній літературі жінки фігурують у різних жанрах та архетипах. Вони відстоюють національні інтереси в історичних романах; досліджують свою сексуальність у любовних історіях; шукають власне місце у світі, проходячи крізь рядки інтелектуальної чи філософської прози; літають на драконах у фентезійних світах. Незважаючи на стать героїнь, авторок та читачок, належність твору до "високої полиці" не є гендерно зумовленою — її визначає лише якість і смислове навантаження тексту.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
