Ірина Вікирчак — поетка, культурна менеджерка, членкиня PEN Ukraine.
Есей написано у межах фокус-теми PEN Ukraine 2025 "Бути у світі". Проєкт реалізується за інформаційної підтримки Суспільне Культура, видавництва Projector Publishing та артбуків Telegraf.
Розповідати про всю Індію було б нахабством з мого боку, тому розповім вам про Колкату, столицю Західної Бенгалії, що має спільний кордон та спільну історію з Бангладешем. Ту саму Колкату, яку ми знаємо як "Калькутту", як місто святої матері Терези та Рабіндраната Таґора, нобелівського лауреата з літератури, якого знали й шанували у нас за часів Радянського Союзу, коли між двома країнами відбувався активний культурний та економічний обмін, і якого не було у нашій шкільній програмі часів Незалежності.
Калькутта стала Колкатою зовсім недавно, у 2001 році в межах деколонізації цієї назви. Річ у тім, що британці (яких, до речі, називають тут не British, а в контексті колонізації — Britishers) змінили бенгальське звучання на своє, більш англізоване, століттями використовували назву "Калькутта" і звели найвизначнішу архітектурну пам'ятку міста — меморіал королеви Вікторії — на початку століття, аби височів над цим містом і безперервно нагадував, кому ж воно належить. Сама королева Вікторія, Імператриця Індії з 1876 до 1901 року, ніколи не ступала й ногою на бенгальську землю, утім, і досі домінує над міським пейзажем своєю присутністю у вигляді білого мармурового купола, на вершечку якого сидить Ангел Перемоги та беззвучно й невтомно трубить у свою кам'яну дудку.
Щоб написати цей есей, я встаю на світанку, поки дім ще спить. Прочиняю вікно і чую, як у мечеті по сусідству співає муедзин. Трохи пізніше, по обіді, з іншого боку долине специфічний звук із гіндуїстської cвятині — це брахман дмухає у ритуальну мушлю. Її звук глухий, протяжний, мінорний. У нашій дільниці є ще й римо-католицька церква. Три великі релігії і кілька менших вживаються поруч на цих вулицях, переплітаються звуками, ароматами, словами молитов.
Колката стала мені домом за три тижні до повномасштабного вторгнення, тож моє перебування у цьому місті збігається з часом війни в Україні. У той період на кілька місяців у мене, в прямому й переносному сенсі слова, пропав голос. Я охрипла фізично і не могла ані промовляти, ані писати. Але в якийсь момент довелося долучитися до активного культурного й світського життя, навчитися не помічати, як змінюється вираз обличчя співрозмовника після другого загальноприйнятого питання в ланцюжку "як-тебе-звати-ти-звідки", відповідати стримано, не намагаючись передати 400-літню історію російського гноблення мого народу й мови, але якось отак натякнути, що ось, у нас теж була колонізація. "Імперія? Яка ще імперія? Колонізація? Тюрма народів? Про що ти? То у тебе там є хтось, в Україні? А яка там зараз ситуація? Ваша країна ще функціонує, чи вже все поруйновано?"
Картинки, що транслюються вже третій рік поспіль на всіх індійських телеканалах (утім, дедалі рідше), виглядають буквально як комп'ютерна гра: з одного боку екрана портрет Путіна, з іншого — Зеленського. Це все у вогненному обрамленні, всередині якого впізнаються страшні кадри розбомбленого Бахмута чи Салтівки. Зверху вниз по екрану летять анімовані графічні бомби, як у примітивній комп'ютерній грі.
В індійській культурі не заведено проявляти сильні емоції, не заведено перейматися тим, що відбувається десь далеко і не стосується тебе безпосередньо, а світська бульбашка функціонує від однієї вечірки чи фешн-шоу до іншої, від концерту до перформансу, від дегустації до відкриття чергового бару. Періодично я отримую запрошення на ту чи ту культурну подію, як-от відкриття досить цікавої виставки про рукоділля Бенгалії. Розглядаю список інших почесних гостей. Сканую його поглядом, і вуаля — ось він, найпочесніший гість — російський консул. Відмовляюся. "Це виставка про бенгальську культуру, до чого тут політика?" Завершую цю розмову і поринаю в марні міркування про різницю між емоціями та політичною позицією, про те, як допомогти людям у світі ідентифікувати джерело зла й подальшої загрози.
Недавно мені трапилася на очі національна газета, на першій шпальті якої був портрет Путіна та анотація історії про те, як російські солдати пройшли багато кілометрів каналізаційними трубами, щоб застати ворога зненацька. Ми всі знаємо, як ганебно й трагічно закінчилася для них ця "операція". В індійській же газеті ця історія подавалася в стилі Джеймса Бонда про захопливих і винахідливих росіян.
***
У мене є мрія: могти говорити про Україну, не говорячи про Росію. Говорити про Україну, говорячи про Україну, не протиставляючи, не пояснювати відмінностей, не відмірювати географічне розташування нашими сусідами. Але є ще місця російських злочинів, назви яких уже стали глобально впізнаваними, але чомусь недостатньо переконливими. Росія та її "культура" стали такими вагомими частинами мапи світу для індійців, що прийняття гнилого характеру цієї країни посипало би ціле світобачення будь-кого, хто виріс і живе в Індії. І покоління їхніх батьків. І дідів також.
Одного разу, гостюючи в сусідів, що живуть у розкішній білій модерністичній віллі з чудовим садом, я помітила над красивими старовинними дерев’яними сходами, що тихо поскрипували, цікаву картину в гарній рамці. На ній був зображений товариш Ленін у всій красі на фоні якогось просторого кабінету з коричневими меблями та величезним червоним прапором із "серпом та молотом", на першому плані полум'яно про щось дискутує із глядачами, що залишилися "за кадром". Багатство цієї родини — від покійного діда, що активно займався експортом із СССР, а картину йому подарували офіційні представники уряду. За часів Радянського Союзу співпраця Індії з ним у різних галузях сприяла формуванню стійкого позитивного, романтизованого образу всього російського. Совіти залишили по собі стійку ідею романтизованого Союзу, а в комуністичних штатах, таких як Західна Бенгалія, ще й марксистську ідеологію. Комунізм прижився в Індії у 1920-х роках і відіграв досить значну роль у національних рухах, що привели до незалежності Індії 1947 року (хоч і дорогою ціною). Для індійського суспільства більшовицькі ідеї були вітром економічних та соціальних змін, особливо для бідніших та найменш привілейованих каст і робітничих спілок. Сучасний комунізм Західної Бенгалії приніс багато позитивних змін для своїх цільових груп населення протягом тридцяти років правління комуністичної партії в штаті (до 2011 року), і досі люди мають теплі сентименти до комунізму та вдячність більшовикам за цей подарунок їхній країні й виражають ці теплі почуття просто на вулицях прапорами і символікою.
Загалом російська присутність, на щастя, тут, у Колкаті, мало помітна, але помітна достатньо на двох рівнях: офіційному та ментальному. Офіційний зводиться до російського консульства та російського культурного центру, на вітринах якого на одній з головних вулиць міста поряд із портретом Путіна фото з виступів "Русского балета". Недавно, приміром, консульство організувало фестиваль "російської" культури. Він складався з ансамблю козацької пісні з білоруською назвою, дагестанськими танцями та музичним перформансом у стилі crossover. Музичний стиль цей сам собою є уособленням культурної апропріації: здається, цей термін мав бути до болю знайомим індійцям, але закріплений образ "вєлікой культури" непохитно тримає мапу світу й додає престижу, а згадка про Достоєвського (чи будь-якого іншого імені з російським звучанням) у будь-якій розмові додає тобі флеру аристократичності й начитаності.
Але є розмови й приємні. Одного разу в гостях у друзів після італійської вечері, коли всі вже насолоджувалися хто цигарками, хто полуничним десертом на просторій терасі, до мене підійшов бенгальський підприємець, Сурав, і запитав, розпалюючи товсту сигару:
— Слухай, скажи мені одну річ. Ти ж знаєш, я займаюся креветками. Ми відправляємо великі партії в Україну, вже багато років. Зазвичай, до війни, ми відправляли по одному, дуже зрідка по два контейнери. А тепер маємо замовлень на три-чотири. Що там у вас відбувається? Хіба у вас не війна?
Або інша подруга, Ашварія, при кожній зустрічі нагадує про мою обіцянку після війни показати їй красу України: Карпати й Чорне море, степи, ліси і наші міста.
Тим часом українська присутність у Колкаті складається з мене та кількох чудових жінок, які тут знайшли своє кохання. Ми збираємося вчотирьох на регулярні обіди в улюбленому ресторані й називаємо себе жартома "українським гуртком Колкати".
***
За весь цей час я вивела для себе формулу того, як бути українкою в Колкаті — 15-мільйонному місті, що є пустелею українськості, за винятком моїх островів з іменами Анна, Дарія та Віка. Це формула "м'якої присутності". Не кричати на розі вулиць про несправедливість і страшні російські злочини (хоча це також, бо неможливо про це мовчати), а створювати видимість моєї українськості на соціальній канві міста. Бути президенткою Міжнародного жіночого клубу й організувати зі своїм "українським гуртком" передвеликодній воркшоп про традиційну українську писанку для спільноти експатів. Приймати запрошення стати почесною гостею на відкритті чергової виставки і ненароком знайти привід згадати в промові щось про моє українське дитинство. Виступати як українська поетка і серед віршів про любов та біль раптом прочитати гострий вірш про війну. Говорити про переклади Жадана й Целана бенгальською на німецькому стенді під час книжкової ярмарки з космічною кількістю відвідувачів.
І головне — навчитися слухати до кінця, що мені намагаються сказати студенти, які після виступу підходять і починають: "Ми вивчаємо російську історію в університеті… — і тут я напружуюсь, вичікую, — але хотіли б вивчати українську!" І поки я приходжу до тями й картаю себе, що не дослуховувала таких, як вони, раніше, один із них передає мені аркуш із листом, написаним рівним почерком зі словами підтримки для України, а другий тим часом додає: "Коли почалася ваша війна, у нас у студмістечку були антивоєнні протести…"
Як відомо, співчувають тим, чию культуру знають. А знаємо ми одне про одного дуже мало. Що знають про Україну пересічні індійці? Нічого, бо цю нішу заповнила радянська й російська пропаганда. Нам співчувають — на людському рівні, звісно, співчувають, коли чують про бомбардування цивільного населення чи коли у приватних розмовах я розповідаю про загиблу подругу. Але не розуміють, бо не знають. А що знаємо ми про тривоги й болі пересічних індійців? Та також майже нічого. А ця країна зараз займає перше місце за кількістю населення у світі та стрімко розвивається економічно, збільшує свій вплив на світовій політичній арені.
А взагалі, можливо, колись я напишу про це все книжку під робочою назвою "Зрозуміти Індію". Вона про те, що Індію насправді зрозуміти неможливо.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, диіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]