Суспільне Культура у партнерстві з Радіо Культура продовжує публікувати есеї українських письменників та письменниць про міста у межах проєкту "Міста сили".
Олександр Михед — письменник, член PEN Ukraine. Лауреат Премії Юрія Шевельова за "Позивний для Йова. Хроніки вторгнення" як найкращу книжку есеїстики.
Коли мене запитують про рідне місто, кажу, що я родом із Ніжина. О, звісно, відповідають, ніжинські огірки! Хто ж їх не знає? Раніше я погоджувався, але додавав, що все ж це місто, в якому дитина Микола Гоголь став підлітком і зробив перші літературні кроки.
Але потім якось втомився пояснювати. Погодьтесь, життя і вторгнення взагалі втомлюють. І згадувати те, що було кілька життів назад, ще більше забирає сил, яких, давайте відверто, і так не багато є.
Коли мені пропонують поговорити про Ніжин, я розводжу руками. Більша частина мого життя прожита не там. У торбі досвідів та історій, яку я тягну з собою, немає Ніжина.
Але, наприклад, я і дотепер знаю, як займати стратегічну позицію на Північній платформі № 2 залізничного вокзалу, звідки час до часу їжджу кільцевою електричкою по Києву. З цієї платформи я купу років їздив електричкою Київ — Ніжин. Що ж таке "стратегічна позиція"? Це вміння за ритмом бетонних вертикальних перегородок вирахувати місце на платформі, яке сприятиме вдалому проникненню у вагон і займанню місця. Знання, що нині здається безглуздям і непотребом. Та я скажу, що радше це щось із того набору навичок "підвищеного вміння виживання", які прописані у людей Радянського Союзу і дітей 90-х. І це здається непотрібним до першого збою в роботі польської, італійської чи німецької залізниці, коли всі їдуть зліплені одне до одного, наче химерні фігури після виверження вулкана в Помпеях. Ну, або ж до першого евакуаційного потяга.
Вже не пам'ятаю, чи то було зі мною, чи я був просто свідком історії про те, як передавали малюка у тонкий проміжок відкритого вікна електрички, аби люди зсередини тілом цієї дитини зайняли місце.
Ніжин навчив мене, що таке українські дев'яності. Вони ніби у нас усіх були різні, але однаково травматичні. Та ще, певно, відрізнялася робота наших батьків. А відповідно — і пайки, які підкидала держава. Або те, чим розраховувалися підприємства. Незабутні поїздки країною, коли на одній станції місцеві намагаються продавати подорожнім м'які іграшки, а на наступній якісь нісенітниці з порцеляни. Бо таким натуральним обміном розраховувалися заводи в цих містах. Що мали, те і міняли.
Моїм батькам не платили по пів року. Двоє університетських викладачів, реалізованих у житті, обом уже добре за 40 років. Та і робота така, що нічим із тобою "підприємство" не розрахується. У той час чимало їхніх колег-викладачів продавали свої брошурки методичних рекомендацій, без яких залік не скласти. Ну, або ж колеги знаходили ще якусь відвертішу форму хабаря. Інші вчені й викладачі намагалися втілювати різні бізнес-прожекти. Не проекти, не проєкти, а саме — прожекти.
Батьки лишилися собою. Батьки завжди лишаються собою.
У пошуках шансу на виживання вони їхали вранішніми електричками до Чернігова, де мали викладацький підробіток — курси підвищення кваліфікації викладачів. В аудиторії на них чекали десятки їхніх колишніх студентів, які стали вчителями, а тепер вони зустрічалися уже за таких обставин. Для того, аби втрапити на першу електричку, треба було в повній темряві — жоден ліхтар не працює — продиратися нічним зимовим Ніжином до залізничного вокзалу. Уявляю ті сцени схожими на нічну великодню виправу до церкви святити уламки тіла Христового: з мікрорайонів на центральні вулиці стікалися вервечки людей, котрі прямували до вокзалу з надією отримати хоча б якийсь шматочок віри у те, що й цю глибоку депресію можна пережити. Ще хоча б тиждень. Ну, добре. Принаймні день.
Бо ж століттями в цій країні ніхто нічого не може планувати довше, ніж на день.
Зимова електричка не опалювалась. Лавки для сидіння — голі, бо рудий дерматин вже зрізаний і хтось собі з нього вже пошив портфель. Мені ще чомусь уявляється випускна сукня з цього матеріалу, чесно добута і вирвана, чи то пак — вирізана, у держави у нерівному бою. Кажуть, особливі відчайдухи зривали ті лавки повністю і ставили собі на вози як кабіни. Кінь, що тягне бричку з тримісною рудою кабіною — погодьтесь, хороша метафора вершників пострадянського апокаліпсису.
Так от. Електричка не опалювалась і всі пасажири, які мали б бути розмазані по окремих вагонах, тулилися всі в одному — першому вагоні, бо то була надія хоча б якось зігрітися, відчути неможливу дрібку тепла. Таке розповідав тато.
Іншим разом із ранковим промінням прийшов жах. Перші сірі проблиски сонця вагона потягу Прилуки — Ніжин — Чернігів підсвітили картину, яку боюсь уявляти й дотепер. І те, що у свідомості сюрреаліста здається маренням, українська дійсність вповні втілює в життя. Здавалося, що шкіряні куртки пасажирів киплять хітиновим покривом. І у світлі сонця, що продиралося крізь брудні вікна, стало зрозуміло — то десятки рудих тарганів, які діловито сновигають верхнім одягом пасажирів. Так розповідала мама.
Я ж кажу: коли мене просять розповісти історію з дитинства, я витримую паузу і перепитую вголос: "Вам воно точно треба?" Історії, які я пам'ятаю, радше травма, ніж світло. Бо біль і жах лишають рубці, які жодними теплими спогадами не розрівняти.
Завдяки ніжинським друзям я знаю, що таке справжній дитячий страх: бути замкненим у темній кімнаті, яку неможливо відкрити зсередини. Вимикач світла, який якщо і найдеш, то все одно не дотягнешся. Після того вечора до другого класу я затинався.
Перший жах смерті — це теж Ніжин. Мого 8-річного друга застрелив сусід-підліток, який грався з батьковим пістолетом. Навів на малого зброю і вистрелив у голову. Той похорон я пам'ятаю дотепер.
Була ще вчителька, керівничка паралельного класу. Красива і приваблива у своїх спідничках настільки, що навіть п'ятикласникам було складно відірвати від неї погляд. Її вбили. Не знаю, чи когось посадили.
Був ще офтальмолог, який багатьом із нас робив наші перші окуляри. Дорослі казали про нього: "Такий інтелігентний". Йому проломили голову. Навіщо? Певно, просто так. Не знаю, чи винних знайшли.
Серед цих смертей ще була одна, яку спробуй забудь. Ніжинські 90-ті мого дитинства нічим не відрізнялись від інших. Скажімо, криміналітетом і його глибинним проникненням у підліткове життя.
Ті єдині кілька разів, коли я відповідав на питання "Ти хто по жизні?", траплялися в рідному місті мого дитинства. Особлива романтика — здобути артефакти з зони (типу викидного ножа, зробленого руками ув'язнених) теж із тих часів. І зараз, певно, "зона" для більшості значила б згадку про сталкерів, які дістали якусь штуковину із Чорнобильської зони, але тоді то було очевидно: знання людей, які знають когось, хто сидить, створює додатковий ореол загадковості й прошареності в житті. І думаю, то моє щастя, що мені було замало років, аби стикнутися з цим на якомусь глибшому рівні.
У Ніжині стріляли. Тих, кого поважно називали "авторитетами". Друг батька розповідав, що після чергового відстрілу одного з бандитів знайшли з повними штанами лайна. "Уявляєш? Обісрався перед смертю! Це ж який страх він пережив!" — казав друг тата. Відтоді будь-яку новину про відстріл злочинців, а згодом і колаборантів російських окупаційних військ я сприймав із думкою: "Сподіваюсь, він відчув той страх і загинув, наклавши в штани".
Той батьків друг сколотив капітал у 90-х, заснував першу в Ніжині приватну телекомпанію з характерною для тих часів назвою "Фобос", яку в ніжинській манері частина моїх учителів із прикметною вимовою називали "Хвобос".
Можливо, саме той телеканал зіграв ключову роль у моєму ніжинському дитинстві. Він починав роботу о 18:00, до того — різнокольорові смужки та впізнавана нескінченна джазова мелодія. Кілька разів у житті я чув у барах різних країн світу цю мелодію і негайно перемикався в режим восьмилітки, котрий чекає на шосту годину, коли починалися мультики: блок "Том і Джеррі", "Рожева пантера"… Це прищеплювало певний смак. На відміну від інших дітей, у яких були кабельні канали та мультики типу "Кіт-Пес", "Арнольд" та інші, в мене цього не було — був лише півгодинний слот із "Рожевою пантерою".
Після нього розпочиналася програма привітань з характерними начосами, інтонаціями й вокабуляром. Цю програму в моєму дитинстві дивилися всі. З нею синхронізували домашні святкові застілля. Якось привітання замовили навіть мені на день народження.
Також із "Фобосом" пов'язана важлива роль у сексуальній освіті мешканців Ніжина мого покоління. Там був особливий ролик, який називався "Німецький відеокліп". Його також можна було замовляти в програмі привітань. У цьому ролику була еротична нарізка, я вже не пригадаю, чи були там моделі повністю топлес, але це було точно щось за межею "Satisfaction" Бенні Бенассі. Уявіть восьмилітку, якому в 1996 році показують це по телеку, що не має пульта дистанційного керування, тож відео грає, допоки хтось із дорослих не добіжить до телевізора, аби перемкнути канал.
На "Фобосі" виходила ще й телевізійна програма мого батька. Щонеділі він робив аналіз української та регіональної преси. Ця штука писалася одним дублем, без монтажних склеювань, де батько годину давав аналітику того, про що писала ніжинська і чернігівська преса, столичні "Дзеркало тижня" та інші видання.
Короткий період часу тато разом із моїм дядьком навіть видавали свою газету. Пам'ятаю, що дядько, кандидат географічних наук, особливо любив складати гороскоп на тиждень. Очевидно, беручи найправдивіші дані зі стелі. І відтоді, побачивши гороскоп або почувши розмову про астрологічні знаки, не можу не уявляти, що то теж дядькова робота.
Щодня наша поштова скринька ломилася від свіжих газет. Час від часу газети зникали — адже загальна конструкція поштових скриньок легко відхилялася і голодна до інформації рука злодія тягнулася до друкованого слова. Як протиугінну систему тато підклав дровеняку — здається, то був викривлений шматок плінтуса, який під певним кутом міг загнати злодію добрячу скалку під ніготь.
Тато був локальною зіркою: його впізнавали, підходили, дякували за аналітику поточної хаотичної та невизначеної ситуації. Завдяки тій передачі 2002 року ми навіть отримали перший комп'ютер. "Отримали" ключове слово, адже у місцевій економіці нічого не змінилося: батькові не платили зарплати за ті ефіри, тому розрахувалися технікою.
Татів друг-бізнесмен, батько "Фобоса", виникав ще кілька разів в якісь важливі сімейні моменти. Ми разом дивилися трансляцію інаугурації Віктора Ющенка після перемоги Помаранчевої революції. Він сидів на нашому сімейному дивані, дивився телетрансляцію і плакав. Ті сльози дорослої людини, котра пережила 1990-ті й далі бабралася за виживання, сльози, що проливалися надією. І дотепер згадую ту мить як історію українства, котре вкотре думало, що ось тепер-то ми заживемо.
Дорослі до нас переживали такі надії та розчарування купу разів. І думаю, що таке в дорослому житті нам усім треба пережити, аби усвідомити — легше не буде. Ти маєш обламатися певну кількість разів, аби зрозуміти, що це і є твій шлях.
До Революції Гідності той татів друг-підприємець не дожив.
У Ніжині я дізнався, що таке локальна маленька диктатура на прикладі місцевого університету, якому мої батьки віддали по 25 років свого життя. На початку 2000-х місцевий ректор, друг "Партії регіонів", людина — диплом для прокурорів, ментів і податківців, як викривлений відбиток процесів усієї країни, хотів окупувати владу у своїх пещених руках і більше нікому й ніколи не віддавати своє ректорське крісло. Очевидно, почалося полювання на відьом. Точніше, на потенційних суперників. А ще точніше — на тих, хто незгодні мовчати. Тож батьку почали шити справу. Викликали на допити. Ставили пастки. Мовляв, із колекції бібліотеки зникла книжка, важливий стародрук, а ви ще так вдало надумали їхати на стажування до Гарвардського університету. Чого раптом аж у Штати?
Один маленький терор однієї достойної людини, що коштував десятків недоспаних ночей, консультацій із друзями, продумувань ліній оборони свого імені. За схожим сценарієм у той час довели до серцевого нападу і внаслідок цього смерті викладача в Чернігові. Батько звільнився і поїхав до Києва. Згодом і мама.
Та, певно, було ж і щось хороше. Три схилені верби з густим віттям, які ми називали Джунглями.
Було абрикосове цвітіння, що дурманило і будь-який паскудний день ладне було перетворити на хороший.
Було величезне дерево, що дотягувалося вершечком до моєї кімнати на п'ятому поверсі й через нього я дивився на світ.
Металеві гойдалки, які тоді ще не рипіли, і кожному з нас хоча б раз та й прилітали гострими кутами по головах. Дуже люблю свій шрам із тих часів. Зараз би за таке нагадування про дитинство дорого б заплатили — прошу, зробіть мені шрамування на голові, у формі стіжка, наче мене вдарило гострим кутом гойдалки, розвалило голову, кров залила очі, а я вдаю, що все гаразд, аби не розчарувати батьків.
У парку Шевченка ще був ставок, повний тритонів, яких ми ловили у трилітрові банки і щоразу сподівалися, що вони проживуть довше, ну, ніж ті, що були перед ними. Коли взагалі бачили тритонів востаннє?
Нескінченне літо після дев'ятого класу, в якому жодне взуття не витримувало баскетболу на асфальті. Відчуття від перемоги у міському шкільному чемпіонаті в 11 класі — вершинне моє досягнення, щоразу всміхаюсь, згадуючи ті дні.
Я й дотепер реагую на звук гупання м'яча. Тепліший і рідніший звук — це стукотіння баскетбольного м'яча по асфальту. Глухіший і рідкісніший — гупання футбольного м'яча між під'їздами п'ятиповерхівок, що припинялося лише силовими методами, коли котрогось із нас батьки тягнули додому вечеряти й нарешті відмити пилюку з мармизи. Майданчик, витоптаний футболом і грою в квадрат, ніколи не заростав травою. Коли був у дворі мого дитинства у літо ковіду, не бачив жодних слідів гри у м'яч: на наших квадратах, 20 років по тому, ряди машин і поросла трава.
Було ще кладовище, на якому збудували наш шкільний стадіон і церкву, та незмінні байки про те, що коли приходять весняні дощі, то в потоках брудних вод точно знайдеш чийсь череп. І кладовище те я згадую радше як світлий бік дитинства, бо жахи, які могли з нами там статися, були лише химерами уяви. А те, що ставалося з нами наяву, було страшніше за всі жахастики, які ми могли побачити на відеокасетах наших друзів — ну, або у нічному ефірі телеканалу "Фобос".
На початку повномасштабного вторгнення мої однокласники зробили чат, проговорили, хто як і де, але на цьому все розсипалося. Я тоді подумав про свого воєнрука зі школи. В нас із ним абсолютно не склалися стосунки. Він — етнічний русскій до мозку кісток, і цікаво, як склалася його доля після вторгнення. Тепер я іншими очима дивлюся на того вчителя. Я більше розумію про армію і військо, мені цікаво дізнатися, у якому він званні, який мав досвід — чи був в Афганістані, чи мав досвід бойових дій, як став воєнруком у Ніжинській школі-гімназії. Якою була його мотивація спілкуватися з нами саме так, як він спілкувався: чи то особливості вдачі, а чи бажання підготувати нас до чогось, що не надто нас у ті часи цікавило?
Думати про Ніжин сьогодні — це наче згадувати серіал, який я дивився в дитинстві. Така собі мішанина "Беверлі-Гіллз", "Баффі" і "Ксени: принцеси-воїна", де не пам'ятаєш, про що йшлося, але пригадуєш якісь окремі спалахи.
Я і дотепер мрію, що колись відшукається написаний Гоголем-підлітком його перший сатиричний твір "Дещо про Ніжин, або Дурням закон не писаний".
Я і дотепер легко перемикаюсь на ніжинську говірку. Моя вимова слова "електричка" — ще той шиболет, який легко маркує мене як вирощеного Сіверщиною огірка.
Я і дотепер з гордістю називаю Ніжин "маленькою батьківщиною".
У мішку моїх історій немає ніжинських історій, хоча ось був ще випадок…
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
