Життя 25-річного черкащанини Владислава Гутника було під загрозою через вроджену серцеву недостатність. Разом з мамою Валентиною він збирав гроші на операцію за кордоном. Пересадку серця йому провели 2018 року в Індії, адже на той час таких операцій в Україні не робили.
Чи вдалося здійснив те, про що мріяв до операції, Владислав розповів Суспільному.
У вас вроджена патологія серця, як ця хвороба позначалася на вашому дитинстві?
Першу операцію зробили, коли мені було вісім місяців, то я не відчував нічого. Далі якийсь час все було звично. Потім ближче до 12-14 років почали синіти губи, з’явилася задишка, було тяжко бігати, якщо багато бігав, та кров, бувало, з носа йшла. Потім вже, як зробили в 14 років другу операцію, ліпше стало. А далі знову погіршало.
Коли ми з вами вперше зустрілися і познайомилися 2017 року, ви тоді розповідали, що захворіли на грип, після чого ваш стан почав різко погіршуватися і роботу серця підтримував кардіостимулятор. Пригадайте, на які медичні послуги могли розраховувати ви в Україні на той час, з урахуванням, що трансплантологія ще не була розвинена?
Коли мені стало погано після грипу, почала набиратися рідина у тілі і ми поїхали до лікарів, то мене терміново поклали в лікарню і сказали, що потрібен кардіостимулятор, який буде допомагати серцю. Держава мене забезпечила цим кардіостимулятором і далі було все добре. Тільки інколи пив пігулки.
Чи впливало це на якість вашого життя, вашу функціональність? Ви ж були дитиною, напевно, хотіли і з підлітками побігати, і брат у вас є молодший, з яким ви хотіли проводити час.
Було тяжко трохи, тому що я не міг повноцінно бігати, щось тяжке піднімати, носити, швидкі рухи не міг робити.
Наскільки ви залежали від лікарні, від лікарів і від терапії різноманітної?
Від лікарні залежав дуже сильно, тому що завжди треба було здавати аналізи, перевірятися, постійно слідкувати за легенями, за серцем, оскільки воно було великих розмірів, за кардіостимулятором, щоб він справно працював. І ми не знали, коли і що може статися. Раз в півтора місяці ми приїжджали в лікарню.
Що вам говорили лікарі, якими були їхні прогнози? Чи відразу вони сказали, що ви все-таки потребуєте трансплантації серця, і це для вас порятунок?
Ні, не зразу. Але з часом сказали, що кардіостимулятор вже не так допомагає, серце збільшується в розмірах і вже великої допомоги від кардіостимулятора не було. А невдовзі нам сказали, що потрібна пересадка серця.
Чи можете ви пригадати свої відчуття, як ви взагалі, як підліток, життя якого тільки починається, прийняли той факт, що ви потребуєте такого оперативного втручання?
Тяжко було все чути, але я така людина, я завжди на позитиві. Я розумів, переживатиму, чи ні — це нічого не поміняє. Я налаштував себе йти до кінця, щоб все було добре.
Хто вас підтримував на той час? Я пригадую, що ваша мама Валентина настільки переймалася, що навіть ви її заспокоювали.
Так, ми вийшли з лікарні, в неї був ступор, вона не знала, що робити, а я підійшов і кажу: "Та мам, скільки ми вже пройшли, скільки всього вже трапилося і все добре. І в подальшому буде теж все добре". Не знаю, чи заспокоїли маму ці мої слова, але страху в очах трішки поменшало.
Скільки часу пройшло від того моменту, як вас поставили перед фактом, що ви потребуєте пересадки серця, до моменту, як ви вже, будучи в клініці, побачили перед собою лікаря, який сказав, що готуйтеся, вам буде проведено цю операцію.
Тут нам сказали, що потрібна пересадка серця. Ми подали документи в Міністерство охорони здоров'я, щоб нам допомогли коштами, оскільки в нас їх не було. Нам допомагали і люди, дуже багато людей допомогло. Після того, як МОЗ виділив кошти, ми зібралися і поїхали в Індію. Чотири місяці чекали операції. Перший раз, як викликали, то я вже готувався до операції, а потім перетелефонували і сказали, що донор не підходить. Знову ми чекаємо, другий раз нам телефонують, знову кажуть: "Готуйтеся до пересадки". Ми знову готуємося, приїжджаємо до лікарні, нам кажуть "Ні, там була інфекція, знову пересадки не буде". Це трішки було страшно, тому що термін вже підходив і треба було робити.
І потім вже як на третій раз перетелефонували і сказали, що готуйтеся до пересадки, це вже буде сто відсотків, то я був у хорошому настрої, навіть радий.
Зазвичай, приїжджала швидка забирати на операцію. А я в той час вже їздив на мотоциклі, катався по Індії і кажу їм: "Я приїду на мотоциклі, потім заберете його". Так і зробив. Поки мене готували до операції, прийшла мама, люди, які також чекали пересадки серця, легень. Вони мене підтримали, ми пообіймалися, і я кажу: "Все, чекайте мене, я виходжу і будемо далі ганяти".
Які були відчуття після того, як ви прокинулися?
Після того, як прокинувся, я не відчував нічого, бо був під наркозом. Потім пройшов час, за мною через відеокамери спостерігали лікарі, я також спілкувався з мамою. Перші два дні було тяжко. На третій день мені стало легше. Я відразу рукою перевірив, чи зроблена операція: відчув, що на грудях наклеєний бинт і розумів, що операція зроблена, пройшло все добре. І, в принципі, починається нове життя.
Я пропоную повернутися трішки назад і пригадати, якою була процедура збору коштів з урахуванням, що закон про трансплантологію був ухвалений в Україні тільки в грудні 2021 року. А це були 2017-2018 роки.
Так, тоді не було в нас трансплантології, і коли нам це повідомили, ми не знали, що робити і куди йти. Лікарі порадили звернутися в Міністерство охорони здоров'я.
Там нам сказали, що потрібно подати документи і стати у чергу. Черга була невелика тоді. Ми зробили запит у МОЗ, водночас, самі також почали збирати кошти. І завдяки нашому народу ми назбирали немало коштів. Я дуже дякую нашим людям за те, що це все так пройшло. Потім МОЗ виділив кошти — 100, чи 120 тисяч доларів. Після чого нам купили квитки і сказали, що скоро виїжджаєте. Ми зібрали сумки і були готові. На ті кошти, що зібрали люди, ми закупили ліки, і їх нам вистачило на рік. І ціни на ці ліки були доволі високі.
Скільки тривала ваша реабілітація після операції?
Реабілітація в Індії тривала чотири місяці. Після чого сказали, що можна їхати додому, бо я не витримував вже. Я потроху займався спортом — піднімав пляшки: руки тренував, ноги. Всі завдання, які мені давали реабілітологи, я виконував. Мені говорили, що можна один раз, можна двічі. Я по три-чотири рази робив вправи, щоб якнайшвидше поїхати додому. Через чотири місяці ми приїхали додому. Я далі продовжував виконувати фізичні вправи.
А десь через рік, коли почав помаленьку бігати, то зрозумів, що набагато легше стало. І це тільки рік пройшов. Ти розумієш, що можеш швидше рухатися, легше дихати і все добре.
А як змінилося ваше життя після операції чи вплинула вона на ваше особисте життя?
Дівчина в мене була ще і на той момент, коли я був в Індії. Вона мене постійно підтримувала. І з того моменту ми досі разом. Я рік був дома, а потім поїхав за кордон працювати.
Я пам'ятаю, що ви тоді переймалися тим, що ви не можете в рухливі ігри з братом грати, бігати. Як ви зараз проводите з ним час?
Так, він виріс і на теперішній час ми проводимо разом дуже багато часу, коли я вдома — їздимо на стадіон, тренуємося, граємо у футбол. Ми можемо і по дві години бігати на стадіоні, грати у футбол.
Фактично, після того, як вам пересадили серце, ви вперше почали грати в футбол?
Раніше я намагався грати у футбол, але не виходило. Я не міг нормально бігати, тільки м'ячик легенько буцав. Зараз я можу повноцінно грати в футбол.
Я знаю, що 2019 року ви взяли участь в турнір із міні-футболу серед людей, які мають трансплантовані органи. Цікаві ваші враження від цього турніру.
Цей турнір проходив у Києві, ми грали проти двох команд, Було нелегко, але все пройшло добре — тренування, матчі. Я часто забивав голи.
Ваша робота була пов'язана із фізичними навантаженнями?
Так, мені доводиться працювати фізично, так я можу нормально заробляти для себе. Перша моя робота була в порту — я працював стропальникомСтропальник — робітник що виконує стропування (обв'язку) вантажів або спеціальних допоміжних пристосувань для проведення вантажно-розвантажувальних робіт разом з вантажопідйомним механізмом.. На той момент три роки пройшло після оперції. Ми розвантажували вагони з вугіллям — те, що не добрав ковш з вагона, ми відкидали лопатами.
До речі, як ваші лікарі, які пересадили вам серце, ставляться до таких навантажень? Чи підтримуєте ви, взагалі, з ними зв'язок?
Так, на той момент ми підтримували зв'язок. Коли я їм сказав, що я в порту працюю, лопатами кидаю вугілля, то вони були вражені, спитали: "А як?".
Чи не робили вам лікарі зауваження, щодо фізичної роботи?
Ні, вони не сварили. Вони від самого початку говорили так: "Якщо відчуваєш по собі, що все добре, і ти можеш це робити, то роби. Якщо тяжко, то краще не робити цього". Але оскільки я завжди дружив зі спортом, підтримував себе, мені було не складно. Я спокійно працював.
Владе, поговоримо про те, як ви підтримуєте своє здоров'я зараз. Чи проходите ви обстеження?
Так, раз на рік потрібно проходити біопсію і коронографію. Це треба для того, щоб визначитися, скільки потрібно пити препаратів, оскільки я їх п'ю щоденно. Якщо все добре зі здоров’ям, то можна раз на два-три роки. Оскільки у мене стан був добрий, то аж на п'ятий рік мені сказали, що для себе можна перевіритися. Мені зробили біопсію, коронографію і сказали, що все добре.
А чи потрібно вам приймати підтримуючу терапію?
Так, я приймаю певні препарати. Їх дозування призначає лікар, залежно від результатів аналізів.
А ви за власні кошти купуєте ці препарати, чи щось відшкодовує держава? Скільки ви витрачаєте на підтримку свого здоров'я тепер?
На теперішній момент допомагає держава. Був такий період, що в інших областях вже давали ліки, а в Черкаській області — ще ні. Але вже два роки, як допомагає держава — все повністю оплачує. Раніше ми витрачали сім-вісім тисяч гривень, бувало десять
Чи є такі випадки, що ви повідомляєте комусь зі своїх нових знайомих, що у вас пересаджене серце? І яка в них реакція?
Я не відрізняюсь від інших людей. Роблю все, що хочу. Коли я був за кордоном, окрім праці, також ходив у спортзал з друзями. І от пройшов десь місяць, ми прийшли в роздягальню і друг питає: "А що в тебе за шрам? Завжди хотів спитати і не міг". Говорю йому: "Це після пересадки серця". Я дивлюся, а в нього такі очі здивовані, він такий: "А чого ти раніше не говорив? А як ти оце все?! Ти ж робиш те, що я". Кажу: "Просто ти підтримуєш тіло, проходиш профілактичні огляди і живеш"
В Україні від січня 2022 року діє закон про трансплантацію органів. Можливо, щось ви хочете сказати людям, які потребують такого лікування на сьогоднішній день?
Якщо людина потребує пересадки органу, то після пересадки вона однозначно житиме краще. Моя думка така — як людина себе налаштує, так воно і буде. Якщо захоче жити, відпочивати, займатися улюбленими справами, то пройде після операції рік-два, і вона вже забуде за цю операцію. Тому моя думка — нема чого боятися. Головне — позитивно налаштувати себе.
Я вас ще про донорство хочу запитати. Зараз в Україні діє програма, згідно з якою кожна людина може звернутися до медичної клініки і укласти угоду на посмертне донорство. Як ви до цього ставитеся?
До цього ставлюсь добре, оскільки в мене була така ситуація. І дуже тяжко, коли ти не знаєш, що і як буде. Я думаю, що люди, які даватимуть дозвіл на донорство, ставлять себе на місце тих, хто має проблеми зі здоров’ям. От просто подумати, що твоя дитина захворіла і її врятує пересадка органу, то ти зробиш все, щоб допомогти. Якщо більше людей будуть це розуміти і підписувати ці документи, то в Україні буде більше збережених життів.
Ви мене цікаву історію розповідали про те, як до цього ставляться в Індії. Можете пригадати?
Ось як було у моєму випадку. Хлопець загинув у ДТП, і його серце пересадили мені. Батьки цієї дитини сказали, що їхній син живе далі в цій людині, тобто в мені. Тобто, не помирає, а живе далі.
Ви з ними не знайомились?
Ні, це прихована інформація. Не давали ніяких даних нам. Випадково дізналися у лікаря. Все, що я знаю — хлопцеві було 26 років, він загинув у ДТП.
Про що ви зараз мрієте?
Я мрію про те, щоб закінчилась війна в Україні, це те, що зараз найважливіше в нашому житті. Щоб було більше добрих сердець у людях, і щоб люди один одного підтримували. Тому що народ — це є сила. Якщо люди будуть один за одного, то в нас усіх буде все добре.
