Черкаський клінічний онкологічний центр за підсумками 2025 року посів друге місце в Україні за кількістю проведених трансплантацій кісткового мозку, тут провели 86 трансплантацій. Таку статистику наводить Український центр трансплант-координації.
Кількість операцій з пересадки кісткового мозку щороку зростає, розповів Суспільному завідувач блоку трансплантації кісткового мозку Черкаського клінічного онкологічного центру Богдан Скульський.
Пане Богдане, за підсумками 2025 року Черкаський клінічний центр онкології посів друге місце в Україні із 86 пересадками кісткового мозку. Тоді, як в Україні, їх було 658. Як ви оціните такий результат? Завдяки чому Черкаський центр онкології отримав друге місце в Україні?
Варто сказати, що тут важлива не абсолютна кількість, а те, що з кожним роком у нас зростає кількість проведених родинних і неродинних трансплантацій. І це дуже важливий показник, оскільки можна робити за один рік 100 трансплантацій, наступного — менше, далі — ще менше і галузь просто буде занепадати. Важливо бачити те, що всі центри розвиваються і кількість лише збільшується. Для того, аби забезпечити всіх наших пацієнтів лікуванням за допомогою методу трансплантації кісткового мозку, нам треба продовжувати працювати і розвиватися.
Чому могла кількість трансплантацій бути більшою? Від яких факторів — медичних, можливо, соціальних, організаційних залежить кількість трансплантації у Черкаському клінічному центрі онкології?
У теорії завжди можна зробити більше, можна стрибнути вище голови. Але все має йти своїм шляхом, і поступовий розвиток, як на мене, є більш важливим, ніж якісь спалахи активності. Варто зазначити, що ми мали більш-менш рівний рік за кількістю трансплантацій по місяцях. Вони могли бути різні за наповненням: десь більше аутологічних трансплантацій, тобто пересадок органів або тканин в межах одного організму, десь більше алогенних, тобто пересадка органів, тканин або стовбурових клітин від іншої людини, і для того, щоб зробити наступний крок, варто продовжувати працювати.
Ви тільки-но зазначили про аутологічні і алогенні трансплантації. Розкажіть, в чому різниця?
Аутологічні трансплантації — це ті, при яких пацієнт є сам собі донором. Тобто, пацієнт отримує лікування, на якомусь із етапів цього лікування ми проводимо забір його стовбурових клітин, заморожуємо їх, або не заморожуємо, залежно від того, яке захворюваннях. Після курсу хімієтерапії ми проводимо повернення цих клітин методом інфузії. Я завжди пацієнтам говорю: це, ніби, як натиснути кнопку "перезавантажити". Тому що при цьому ми не змінюємо імунітет пацієнтів, ми не змінюємо їхніх особливостей і при певних захворюваннях цього достатньо.
Коли ми говоримо про алогенну трансплантацію, то це трансплантація, яка проводиться від родинного чи неродинного донора, повністю сумісного чи частково сумісного. І це вже зовсім інакше. Тут ми намагаємося прибрати поламану операційну систему і дати нову, новий імунітет, який буде захищати пацієнта від хвороби, боротися з хворобою і не давати їй повернутися. Алогенні трансплантації є технічно важчими, і супровід пацієнтів значно відрізняється, можливі ускладнення також значно відрізняються. І тому я пишаюся тим, що щороку в нас збільшується кількість алогенних трансплантацій теж.
Яких донорів складніше знайти: родинних чи неродинних? Чи є лист очікування, якщо йде мова про неродинних донорів? Я так розумію, що це люди, які не є близькими родичами пацієнта?
Так. Коли ми говоримо про родинних донорів, то достатньо, щоб це був брат, або сестра у пацієнта, щоб, хоча б, мати шанс на те, що це може бути донор, адже лише 20% братів та сестер підходять одне одному, як генетичні донори. У нас були випадки, коли двійнята не були генетичними близнюками. І був у нас пацієнт, який мав п’ятеро братів та сестер, і лише один із них підійшов, як донор. Тобто, цей шанс досить низький.
Саме тут нам допомагає український реєстр донорів кісткового мозку. Тому що завдяки йому ми маємо можливість працювати як з українськими донорами, так із донорами з міжнародних реєстрів. В цій ситуації приблизно 60-65 % пацієнтів отримують повністю сумісного родинного донора. Тобто, якщо ми підсумуємо родинних та неродинних повністю сумісних донорів, то це приблизно 80% пацієнтів.
Якими можуть бути шляхи вирішити цю проблему?
Це можуть бути не повністю сумісні родинні донори, якщо таки доступні, або неродинні донори. І у світі зараз є така тенденція, що збільшується кількість неповністю сумісних родинних донорів. Тому що вони є на місці, як правило, і можна підлаштуватися, так би мовити, під результати лікування пацієнта. Але все-таки стандартом є наявність повністю сумісного донора, і ми працюємо саме за ним. Буде це донор з Польщі, Німеччини — немає різниці. Ми можемо спокійно працювати з донорами з європейських країн. Є певні обмеження по роботі з донорами з Азії, Північної Америки, чи Південної, але теоретично навіть з ними можна працювати.
А як кількість донорів корелюється на практиці з тією кількістю пацієнтів, які, скажімо, на сьогодні потребують трансплантації, аби лист очікування був оптимальним і пацієнт вчасно отримав трансплантацію?
Варто розуміти, що для трансплантації кісткового мозку створити лист очікування дуже важко. Пацієнти дуже часто потребують трансплантації за досягненням певної відповіді на лікування. При трансплантації нирки, скажімо, пацієнти тривалий час можуть жити на діалізі. З пацієнтами, які мають гостру лейкемію це так не працює, оскільки пацієнт сьогодні досягнув ремісії, а через місяць він може її втратити. Тому процес лікування є невпинним і, фактично, лікування одразу переходить в трансплантацію.
У нас є перелік пацієнтів, з якими ми працюємо, яким ми шукаємо донорів, готуємо донорів, обстежуємо їх. Чи можна це називати листом очікування? Ні. Тому що двадцятий пацієнт може стати першим через тиждень, бо в нього є родинний донор, або з'явився український донор, з яким можна швидше працювати, ніж з донором з міжнародного реєстру.
Все залежить від центру донації, від самого донора і за кордоном це може розтягнутися на місяці. Важливо розуміти, що чим більше буде потенційних донорів в українському реєстрі, тим більше пацієнтів зможуть отримати лікування методом трансплантації від українського донора.
Чи кожна людина може бути неродинним донором?
Теоретично так. Варто зазначити, що найкращими донорами є молоді люди. В усьому світі за наявності 20-річного донора та 50-річного в пріоритеті буде молодший. В українському реєстрі можна зареєструватися повністю безкоштовно, якщо вам до 35 років. Якщо вам понад 35 років, тоді вам запропонують сплатити вартість аналізу на НLA-типування та вартість створення генетичного паспорта, який завантажать у світову систему. У випадку збігу, коли ви будете підходити комусь як донор, з вами вийдуть на зв’язок. Це може бути, як для українського пацієнта, так і для когось за кордоном. І такі випадки в минулому році вже були.
А чи оплачує послуги з донації Національна служба здоров’я України?
Ні. Це повністю на волонтерських засадах. Варто зазначити, що це є безпечно для донора. Тому що коли з донором контактують з приводу можливої донації стовбурових клітин, то його обстежують, і у випадку виявлення якихось протипоказань його не допустять до донації. Під час самої донації ми проводимо забір лише 4-5, можливо, 6% донорських клітин з усіх наявних в нашому організмі. При цьому за все життя ми хоча б половину стовбурових клітин використали.
А що може бути протипоказанням? Чи мають значення шкідливі звички, хронічні захворювання?
Почнемо із захворювань Якщо захворювання компенсовані і вони не пов'язані із ризиком передачі через біологічні рідини інфекції, то це не є строгим протипоказанням. Строгим протипоказанням є інфекційні хвороби та їх ускладнення, тоді це небезпечно, оскільки інфекція може передатися реципієнту. Коли ми говоримо про шкідливі звички, то слід розуміти, що чим більше у людини шкідливих звичок, тим більше "шансів" на хронічні захворювання і на те, що вони будуть декомпенсовані. Тоді ця людина не зможе бути донором кісткового мозку. Але самі по собі шкідливі звички не є протипоказанням.
Чи безпечна процедура забору стовбурових клітин для донора і як відбувається процедура донації, наскільки вона болюча для людини, яка виступає донором?
Якщо зробити історичний екскурс, то забір стовбурових клітин з периферичної крові та забір кісткового мозку у відсотках хвилеподібно змінювалися: колись більше було забору кісткового мозку, потім з'явилися новітні препарати, які дали змогу збирати клітини з периферичної крові. Далі з'явилися рекомендації для певних захворювань все-таки використовувати кістковий мозок. Це два радикально різних шляхи.
Коли ми говоримо про забір кісткового мозку, то це відбувається в операційній, ми проводимо забір досить великого об'єму кісткового мозку, тому пацієнт знеболений, він може бути в наркозі. Цей варіант зараз застосовується набагато рідше, ніж забір стовбурових клітин із периферичної крові.
З клітинами периферичної крові трошки простіше, тому що донору протягом п'яти днів проводять підшкірне введення спеціального фактора: він збільшує кількість стовбурових клітин, які потрапляють в периферичну кров. А далі через звичайні вени за допомогою спеціальної машини проводять забір клітин. Залежно від кількості цих клітин в крові до донації, залежно від антропометричних даних реципієнта, цей об'єм може варіюватися від 150-100 мілілітрів, якщо це, наприклад, для дітей, до 300 мілілітрів.
Якщо порівняти це зі звичайним забором крові?
Це трішки неприємніше, тому що потрібно встановити периферичний катетер, а весь процес забору клітин є безболісним. Кожен з нас може подарувати шанс на одужання чужій людині і тоді ця людина може стати вам рідною. Для цього потрібно стати частиною українського реєстру донорів кісткового мозку.
Коли в Черкаському центрі онкології провели першу пересадку кісткового мозку і якою є динаміка відтоді?
Коли ми говоримо про трансплантацію кісткового мозку, то це розпочалося в грудні 2019 року. Це був дуже ранній етап пілотного проєкту МОЗ, ми виконали першу аутологічну трансплантацію. Весь 2020 рік ми проводили лише аутологічні трансплантації, тому що неможливо просто так підірватися і почати робити такі інноваційні речі.
З аутологічною трошки простіше, до того ж в нас були і ресурси, і умови це виконувати. Того навчання, яке пройшли наші лікарі, було достатньо, щоб якісно надавати цю медичну послугу. Першу алогенну трансплантацію ми виконали у 2021 році. Відтоді динаміка така: в 2021 році було чотири трансплантації, в 2022 — 11 трансплантацій. І от ми дійшли до того, що минулого року було виконано 48 алогенних трансплантацій і ще 38 аутологічних.
Чи настає одужання у пацієнта після такого методу лікування і продовж якого часу після трансплантації, ви, як лікар, можете констатувати, що пацієнт, або в достатньо стабільній ремісії, або він здоровий, якщо можна говорити про досягнення такого стану, як здоровий пацієнт?
У пацієнтів є досить упереджене ставлення до трансплантації, тому що її потрібно виконувати тоді, коли пацієнт досягнув ремісії. Коли ж він гарно себе почуває, то, часом, не розуміє: навіщо йому йти на досить серйозну та ризикову процедуру, якщо все добре зараз? І наша робота — пояснити, які шанси з трансплантацією, які шанси — без неї.
Часом, трапляються такі моменти, що пацієнти приїжджають з інших регіонів на консультацію. Ми проводимо з ними досить тривалий час, аналізуємо їхні медичні документи, їхні показники для того, щоб зрозуміти, чи дійсно цьому пацієнту показане виконання трансплантації. Ми не даємо рекомендацій, що трансплантація буде показана лише у випадку, якщо хвороба повернеться. Це є одним з найчастіших показань: коли ми змогли досягнути ремісії, а через певний час хвороба повернулася. Чи це буде через місяць, рік, два, три п'ять.
Частіше за все, пацієнту буде показана трансплантація. Залежно від хвороби, це буде або аутологічна, або алогенна трансплантація. У світі зараз є більш новітні методи лікування, коли у пацієнта беруть його ж лімфоцити, в лабораторії їх модифікують, додають химерний антиген і повертають клітини в організм, де ці вони починають боротися проти хвороб, це називається CAR-T-терапія. Вона зараз недоступна в Україні, в країнах Європи та Америки вона доступна теж не у всіх.
Для нас найбільш радикальним і новітнім методом лікування є алогенна трансплантація кісткового мозку. Тому що є певні захворювання, при яких ризик повернення хвороби близький до 100 % і лише трансплантація може дати певний шанс на одужання. Іноді цей шанс 25%, іноді 50%, іноді 70%.
Все залежить від того, яка це хвороба, на якому етапі лікування пацієнт. Якщо говорити про те, що для пацієнта є одужанням, то пацієнти, які досягнули ремісії до трансплантації і не мають рецидиву після неї — вони далі живуть в ремісії.
Коли це можна називати повним одужанням?
В трансплантації є досить чітка грація. Ми вимірюємо успішність проведеного лікування виживаністю пацієнтів або загальною, або без рецидиву протягом року, двох, трьох.
Коли ми говоримо про виживаність пацієнтів на перший рік після трансплантації, то вона наближається до 80%. Це є досить високим показником навіть у порівнянні із закордонними центрами. Але варто зазначити, що перелік пацієнтів, яким ми виконуємо лікування методом трансплантації, все-таки ще й досі є вужчим, ніж той перелік, який є закордоном. Тому що у нас є обмеження за віком, за статусом хвороби пацієнтів. Через те й виживаність у нас краще.
Можна сказати, що ми беремо пацієнтів, розуміючи, що ми можемо їм допомогти. За кордоном ситуація дещо краща. У них є більший ресурс медичних препаратів, тобто, вони мають препарати, які в Україні не зареєстровані. Відповідно, є пацієнти, яким потенційно можна було виконувати трансплантацію, але через відсутність цих препаратів вони не можуть отримати шанс на ремісію. Без ремісії виконання трансплантації є малоефективним.
Коли ми говоримо про дворічну виживаність, то вона близька до 70%. Рахувати трирічну, чотирирічну виживаність зараз ще зарано, тому що когорта пацієнтів не така велика. Я думаю, цей аналіз краще буде робити через кілька років, коли кількість пацієнтів буде більшою і ми зможемо адекватно оцінити результат.
Коли ми говоримо про необхідність трансплантації кісткового мозку, то при яких хворобах вона показана?
Ми говоримо про онкогематологічні захворювання, гостру лейкемію, лімфоми, лімфопроліферативні захворювання. Тобто, це дуже великий перелік станів і хвороб, при яких можна виконувати трансплантацію, і вона буде ефективною.
Якщо ми говоримо про пацієнтів, у яких трапився рецидив, то це майже 100 % показ до трансплантації. Є пацієнти, які лише розпочинають лікування, ми їх дообстежуємо, але вони вже належать до групи високого ризику. І проведення трансплантації — це єдиний шанс на те, що пацієнт одужає.
На жаль, ми не можемо говорити про стовідсоткові результати, тому що їх просто не існує. Пацієнту потрібно рекомендувати трансплантацію не тоді, коли все погано, а коли, навпаки, досягнули ремісії і є показ до цього методу лікування.
Варто зазначити, що ми працюємо не лише з пацієнтами з Черкас, чи Черкаської області, ми працюємо з пацієнтами з усієї України. Їх або скеровують їхні лікарі, або вони заходять на наш сайт, знаходять контакти, телефонують, домовляються. про консультацію. Важливо відзначити, що коли минулого року я презентував роботу нашого відділення, то на карті України не було жодної області, де б не стояла позначка, де є наш пацієнт, якому ми виконали трансплантацію.
Це титанічна робота, яку ми виконували роками. Важливо, щоб наша команда лише поповнювалася. Це дасть змогу робити наступний крок, вводити новітні методи лікування, підвищувати рівень їх доступності.
Скільки коштує ця процедура? Чи можна говорити про якусь загальну суму, чи це для кожного пацієнта індивідуально? Власне, хто оплачує трансплантацію і подальшу реабілітацію наразі в Україні?
Це безплатно. Тому що це оплачує Національна служба здоров'я України. І для різних видів трансплантації є свій тариф. Чи достатнього його, чи мало — це досить дискусійна тема, тому що це, значною мірою, обмежує доступ пацієнтів до новітніх методів лікування, нові препарати можуть коштувати дуже дорого. І їхнє 100-відсоткове використання є або неможливим, або обмеженим.
Але варто продовжувати рухатися в цьому напрямку, оскільки ще пʼять-шість років тому пацієнти тривалий час змушені були перебувати в листі очікування для трансплантації за кордоном. Зараз вони можуть отримати це лікування тут, в Україні, і це покращує їхні шанси на одужання. Адже хтось уже через місяць почуває себе добре і каже, що повертається до повноцінного життя.
Є пацієнти, які потребують і трьох, і чотирьох місяців для відновлення. Це залежить від діагнозу пацієнта, від віку. До речі, з кожним роком кількість пацієнтів, яким близько 60 років зростає, адже трансплантація не має якогось вікового обмеження, можуть бути пацієнти, яким і в 70 років можна запропонувати трансплантацію, а є пацієнти, яким досить важко запропонувати трансплантацію і в 50 років. Доводиться їх готувати протягом тривалого часу за допомогою суміжних спеціалістів для того, щоб дійти до задовільних показників і запропонувати такий метод лікування, як трансплантація.
Переважна більшість пацієнтів повертаються до звичного життя і, можливо, навіть через пів року або через рік задумуються про повернення до роботи. Все залежить від того, ким і де працював пацієнт. Немає кращого, ніж почути від пацієнта, що він повернувся до роботи і до повноцінного життя.
Чи запам'ятався вам, можливо, якийсь пацієнт, чи випадок окремий? І взагалі, що вас надихає в цій роботі?
Пацієнтів ми пам'ятаємо всіх. По-перше, їх ще не так і багато, запам'ятати двісті, чи триста людей теоретично можливо. Особисто в мене є кілька таких пацієнтів, які пройшли досить важкий шлях, в когось рік, в когось два він тривав. Зараз вони себе зараз чудово почувають, живуть в ремісії. Це надихає та мотивує рухатися далі.
Важкі випадки теж є. На жаль, деякі пацієнти гинуть від ускладнень, або хвороба повертається після трансплантації. Це дуже важко, оскільки ми протягом тривалого проміжку часу працюємо з цими пацієнтами.
Є випадки, коли ми вже знаємо, як звати дітей, онуків наших пацієнтів, хто пішов в школу, хто закінчив школу. Буде неправдою, якщо я скажу, що ми стаємо частиною сім'ї, але ми стаємо досить гарними товаришами. Це дуже мило і це мотивує.
Яку ви бачите перспективу розвитку трансплантології з урахуванням теперішніх українських реалій? Що ви, як фахівець хотіли б?
Я дуже розраховую, що через 50 років не потрібно буде виконувати трансплантації кісткового мозку. Що з'являться методи лікування, які будуть простіші та ефективні. Або з'являться методи ранньої діагностики та профілактики онкологічних захворювань, при яких виконання трансплантації буде просто непотрібним.
Звичайно, є, особливо в педіатричній практиці, діагнози, при яких дитина народжується без імунітету і там лише трансплантація може подарувати шанс на життя. Але я вірю, що і таким пацієнтам теж знайдуть опцію лікування. Тому я буду дуже великим оптимістом і скажу, що через 50 років я б хотів, щоб трансплантація не була потрібна пацієнтам, щоб їх можна було лікувати простішими шляхами.
У вас не буде роботи, але ви до цього готові?
Я думаю, що через 50 років буду щасливим, якщо мені не потрібно буде працювати.
