"Київський ренесанс". Віра Агеєва про мистецьку мапу Києва 1920-х років та "марсіан"

. Колаж: Суспільне Культура

Видання ''Марсіани на Хрещатику'' створене під час повномасштабного російського вторгнення, на тлі найгострішої його фази, однак книжка не зовсім воєнна. Віра Агеєва розповідає, що у 2021 році під час підготовки повного зібрання творів Валер’яна Підмогильного зібрала велику кількість матеріалів про Київ. Інформації було так багато, що заплановане видання Підмогильного просто не могло всього вмістити. Із цих матеріалів і народилася книга ''Марсіани на Хрещатику''. У ній навіть є qr-код, за яким відкривається карта київських місць.

Олена Гусейнова розпитала письменницю про літературний Київ ХХ століття для Радіо Культура. Суспільне Культура публікує текстову версію розмови.

"Повернення урбаністичної пам’яти". Фрагмент із "Марсіани на Хрещатику. Літературний Київ XX століття" Віри Агеєвої

''Так склалося, що ми знаємо більше про літературні місця Парижа або Лондона, ніж про свій Київ. І це те, що ми мусимо зробити після перемоги — маркувати культурний простір. Адже джерел багато, це і спогади, і зашифроване в літературних текстах, і незнищене листування, треба тільки пильно шукати'' — говорить письменниця.

Роман ''Хмари'' як путівник Києвом

Для тих, хто хоче відкрити для себе український літературний Київ, відкрити місто, Віра Агеєва радить звернутися до роману Івана Нечуя-Левицького ''Хмари'' (написаний у 1870–1871 pp. і вперше опублікований у 1874-му році).

''Уявімо Хрещатик кінця 19 століття. Худорлявий літній чоловік з плеканою борідкою щодня, приблизно о 3 по обіді, хвилина в хвилину в той самий час вирушає на прогулянку. Незалежно від погоди, незалежно від обставин. Це Іван Семенович Нечуй-Левицький, його всі знають і шанують. Він іде до Володимирської гірки, сідає біля пам’ятника на лавці і довго дивиться на Київ. Це його час. Це його звичка'', — розповідає письменниця.

''Хмари'' — це роман, з яким можна гуляти Києвом, впізнавати ландшафти, місця і відновлювати літературні маршрути.

Незаслужено мало ми знаємо про Євгена Кротевича, який багато написав про Київ: і романи, і спогади. Також маємо відомий роман Валер’яна Підмогильного ''Місто'', який тісно пов’язаний із ''Хмарами'' Нечуя-Левицького. Про цей зв’язок Віра Агеєва розповідає в одному з розділів ''Марсіан на Хрещатику''.

Досить говорити про Булгакова

В іншому розділі книжки Віри Агеєвої йдеться про Булгакова. Дискусія про місце Булгакова в київській історії триває з 2015 року. Однак науковиця вважає, що настав час нарешті змінити акценти: ''Досить говорити про Булгакова. Моя книжка про те, скільки всього чудового, цікавого, неймовірного відбувалося в Києві саме тоді, коли Турбіни на Андріївському за злополучними кремовими шторами тихесенько співали: ''Боже, царя храни''. У той час, коли багатотисячне петлюрівське ''Слава!'' дзвеніло над містом. Моя книжка саме про це''.

Дерусифікація книговидавництва: досвід київської книгарні "Сяйво книги"

"Без Проні Прокопівни Київ не можна уявити"

Проня Прокопівна є одним із найцікавіших і найзагадковіших київських персонажів. Але і сьогодні нам бракує літературознавчих інтерпретацій цієї героїні. І в романі ''Хмари'' Нечуя-Левицького, і в п’єсі ''За двома зайцями'' Старицького є сюжет, пов’язаний із інститутом благородних дівиць. Однак у творі Старицького з’являється зовсім інакший настрій. Героїню ''Хмар'' у жовтому домі на Інститутській таки зрусифікували, а от із Пронею Прокопівною не вийшло, вона втекла із пансіону. За сюжетом, батьки героїні заплатили грубі гроші в пансіон, аби Проню навчили російської ''панської'' мови. Тобто, зауважує Віра Агеєва, у Києві 70-х років російської мови не було, ця мова не переважала.

''За двома зайцями'' втілює в собі багато прекрасного, та чи не найкраще у цьому творі — дух київських жінок, подільських перекупок і бублейниць, які мають свою гідність та ідентичність, і ніякі голохвастові тут нічого вдіяти не можуть. Українська стихія перемагає.

Цю переможну стихію твору Старицького можна назвати антитезою до роману ''Хмари'', адже п’єса втілює ренесансний оптимізм, який насправді ніколи не втрачався.

Літературне відродження початку 20 ст.

Письменниця наголошує: ''Ми досі не усвідомили вагу того, що відбулося 1905 року''. Цей рік є надзвичайно важливим для української культури. Щойно в Росії почалася демократична революція, до Петербурга вирушила делегація — Ольга Петрівна Драгоманова-Косач (Олена Пчілка), Володимир Науменко, Микола Дмитрієв, Ілля Шраг, які домоглися скасування Емського указу.

''Коли ми говоримо про відродження 20-х років, ми дуже зосереджені на ''золотих 20-х'', але 17-й рік не був аж так очевидним різким порубіжжям. Варто починати відлік із 1905 року'', — говорить Віра Агеєва. Одразу після скасування Емського указу відбувся культурний вибух — почали масово публікуватися культурні видання, створюватися проєкти, долучилися меценати, виходила газета ''Рада''. Серед періодичних видань Віра Агеєва виокремлює журнал ''Українська хата'': ''Для мене стало відкриттям хатянство. Журнал ''Українська хата'' виходив від 1908 до 1914 року, до початку війни, коли закрили все нелояльне до влади, тобто все українське. Але ''Українська хата'' встигла дуже багато зробити, зосередивши навколо себе культурну спільноту''.

Впродовж 19 століття і до 1917 року всі українські культурні проєкти фінансувалися за кошт меценатів.

Екзистенціалізм, бійка за стілець та інтимна лірика: про життя письменника Валер'яна Підмогильного

Культура в серці Києва

''Усе найважливіше відбувалося в серці Києва, на вулиці Миколаївській (нині Городецького). Якраз там були ''марсіани'' — я їх не вигадала, у Києві справді у 20-ті роки ходили правдиві ''марсіани'' (йдеться про учасників київського літературного об’єднання МАРС — ''Майстерня революційного слова''). Фундуклеївська (нині вулиця Богдана Хмельницького) була опанована авангардистами, там були студії Броніслави Ніжинської, Олександри Екстер, газета ''Більшовик'', де ''окопався'' Михайль Семенко, і де збиралися всі футуристи. А неокласики гуртувалися біля Золотих воріт. Це середмістя Києва було мистецьким середовищем. І ще одна важлива локація — Георгіївський провулок'', розповідає письменниця.

Один із сюжетів книжки ''Марсіани на Хрещатику'' про ''поворотців із чужих столиць'' саме про цих людей, які зробили кар’єру в імперії, в Петербурзі чи Москві, — вони кинулися будувати Українську державу.

Георгій Нарбут / Суспільне Культура

Геогрій Нарбут і теософська дев’ятка

Здається, що без Георгія Нарбута багато чого в Києві не відбулося б. У квартирі Нарбута в Георгіївському провулку задумуються журнали, створюються державницькі проєкти (всю символіку УНР малював Нарбут). Та існує ще один сюжет, вартий більшої уваги —  створена Нарбутом теософська дев’ятка, яка існувала у 1917-1919 роках в тому самому Георгіївському провулку. Майже масонська ложа з перснями та символікою. До цієї групи входили Нарбут, Зеров, Семенко, Тичина, композитор Козицький, Юхим Михайлів, Лесь Курбас. Що об’єднувало їх? Сьогодні дослідники ще шукають відповідь на це запитання. Адже не випадково Нарбут зібрав представників усіх муз, всіх мистецьких напрямів. Це був проєкт українського ренесансу, загадку якого ми ще маємо розгадати.

У цьому середовищі виник найцікавіший і найзнаменитіший київський вигаданий персонаж, містифікація Лупа Грабуздов. Йому вигадали біографію та генеалогію, відповідно до якої усі причетні до теософської дев’ятки були нащадками Лупи Грабуздова. Це літературна пародія, яка характеризує Нарбута як майстра мистецької гри.

Миколаївська вулиця як мистецький осередок

На вулиці Миколаївській, одній з ключових мистецьких локацій Києва, розташовувався готель ''Континенталь'', із яким було пов'язане київське літературне життя аж до початку Другої світової війни. Віра Агеєва підкреслює: "Саме там у підвалі утворилося знамените кафе "Х.Л.А.М.", де засідало багато емігрантів з Росії, які за часів Скоропадського заполонили Київ''. Туди ходили і українські поети. З часом поруч знайшли підвальчик, де відкрився ''Льох мистецтв'', де Тичина читав свої вірші". Важливим літературним місцем було й кафе "Кривий Джиммі", яке розташувалося в готелі "Театральний" навпроти опери. Саме там збиралися київські символісти.

Віра Агеєва розповідає знамениту історію про те, як було обрано назву театру ''Березіль'': "Курбас приніс пляшку дорогого довоєнного вина і виставив її на аукціон — так шукали найкращу назву для театру, який він створив. Павло Тичина запропонував назву ''Сад''. Йому йшлося про Сковороду і ''Сад божественних пісень'', однак Курбас зреагував швидко. Він повернувся до Ігнатовича, який сидів поруч, і сказав: ''Уявляєш, як про нас будуть писати? Актори-садисти!''. Після цього від саду відмовились і врешті ухвалили назву, запропоновану самим Курбасом — ''Березіль''. А пляшку випили разом''.

Літературне життя того часу нуртує і змінюється. Тоді не існувало ще такого чіткого розмежування літературних угруповань. ''На 1918 рік тут все було разом: символісти, які видають альманах ''Музагет'', Семенко з газетою "Катафалк мистецтв" і дорогим німецьким роялем, який потім відкупив Максим Рильський, ''Фламінго'', ''Комункульт'', "Комкосмос"".

''Київ 20-х років цікаво дослідити, і ми тільки торкнулися цієї теми'', — говорить Віра Агеєва. ''Це час салонної культури. Публічні простори дедалі більше опановували більшовики, а неокласики гуртуються, як у неокласичному марші: ''ми виникаємо стихійно, щороку сходячись на чай''. Такими культурними осередками стають і салон Людмили Старицької-Черняхівської, де збираються і Тичина, і Підмогильний, і Єфремов; а також салон Наталі Романович-Ткаченко.

"Ланка". Фото: Wikipedia

Голод у Києві та ''Аспис''

У 1921-1922 роках у Києві — страшний штучно створений голод. Київ вимирав, місто спорожніло. Це дуже добре описано в ''Болотяній Лукрозі'' Домонтовича, про це писала Наталя Полонська-Василенко. А в 1923 році, коли воєнний комунізм довів Київ до повного голоду, проголошено нову економічну політику. Віра Агеєва розповідає: ''Це був Київ НЕПу і красивих вітрин, які спостерігав Степан Радченко''. Голод відступив, місто почало оживати, усі з'їжджаються до Києва. Неокласики формують ''гроно п’ятірне''. Водночас виникає ''Аспис'' — Асоціація письменників, ''аморфна організація, де збираються всі''. Вони збиралися в тому самому місці, де був клуб ''Родина'' і де було створено Центральну Раду. Однак організація не змогла проіснувати довго.

Марсіани на Хрещатику

В "Континенталі" був клуб письменників, а навпроти розташовувалася редакція журналу "Життя і Революція". "Це й була штаб квартира ''марсіан'': там стояли космічні кораблі, антени''. 1925 року Підмогильний  випустив анонс про створення групи "Ланка". Учасників теж було 5: Підмогильний, Євген Плужник, Тодось Осьмачка, Григорій Косинка, Борис Антоненко-Давидович. Однак більшовицький режим починає цькували діячів. Щоб цього уникнути, ''Ланка'' (як символічна ланка між Європою і Україною, між традицією і сьогоденням) перейменовується на МАРС — ''Майстерню революційного слова''.  Їх називали ''марсіанами''.

''Марсіани'' зробили дуже багато. Зокрема, Підмогильний, який був блискучим письменником і фантастичним менеджером водночас. ''Його арештували у 34 роки, і це не вкладається в голові, скільки всього він встиг зробити за такий короткий час. Саме з марсіанами пов'язані найкращі романи про Київ'', — розповідає письменниця.

Перший ряд (зліва направо): Володимир Сосюра, Павло Тичина, Микола Хвильовий. Другий ряд (зліва направо): невстановлена особа, Іван Дніпровський. 1925 р.

''Золотий гомін'' як державна маніфестація

Одним із таких найкращих творів є поема ''Золотий гомін'' Павла Тичини, яку письменниця називає маніфестацією державного Києва. Під час війни багато текстів читаються інакше, і "Золотий гомін" це чітко демонструє. Віра Агеєва описує цей сюжет: ''Скресли підземні джерела, човни пливуть з глибини віків, предки йдуть, Андрій Первозванний над Києвом благословляє, усе склалося — момент торжества. Та на золотий Київ нападають чорні круки — йдуть денікінці. І от ти притуляєш вухо до землі і чуєш, як із усіх усюд ідуть люди захищати Київ. Український народ йде захищати свою столицю. І це наш сюжет і 2014 року, і 2022 року''.

УНР програла збройно, почасти втратила політичний суверенітет. Але станом на 1991 рік ми мали ті кордони, ту символіку і все те, що здобула і створила УНР. У той час культурні діячі встигли зробити неймовірно багато: написали чудові романи, відкрили музеї, створили Академію наук, все те, чим ми досі користуємося. Марсіанам і неокласикам ми завдячуємо найбільше".

Те, що зараз виявилося, що українська еліта і суспільство існують, є народ, який себе захищає, це теж їхня заслуга. Дух ''марсіан'' нас захищає.

Віра Агеєва підкреслює: ''Моя книжка оптимістична. Вона про київський ренесанс, про те, як ми відбулися і як ми є. І це книжка про те, що є український Київ,  про місто, яке не потребує імперської позолоти''.

"Це космогенез". Як читати Павла Тичину сьогодні

Малий культурний ренесанс

"Я писала біографії Домонтовича, Бажана і Рильського — біографії трьох митців, які витримали в 30-ті роки'', — говорить науковиця. ''Сьогодні ми позбуваємося комплексу страждальців, ми перестали жаліти себе. Гідність нації зростає. Можливо, вона не здобувається без зброї, бо дуже дорогою ціною.

А в той час Рильський і Бажан, Домонтович опинилися в ситуації, коли збройно УНР програла, і митці мали співіснувати з переможцями. Попри те, що вони писали вірші про Сталіна, вони зробили неймовірно багато для того, щоби український Київ та українська культура збереглися. В 1930-х роках можна було лише виживати. Але з 1941-го, в роки Другої світової війни, українська культура пережила малий ренесанс. На окупованих територіях діяли театри, продавалися книжки, багато чого відбувалося. Тоді народився вірш Бажана ''Клятва'':

В нас клятва єдина і воля єдина.

Єдиний в нас клич і порив:

Ніколи, ніколи не буде Вкраїна

Рабою фашистських катів!

Тут нема що додавати, цей вірш можна цитувати і зараз ''.

Сучасні твори про Київ

І сьогодні є багато цікавих і цінних творів про Київ. Серед них Віра Агеєва називає книги ''Музей покинутих секретів'' Оксани Забужко, ''Зелена Маргарита'' Світлани Пиркало, серію українських детективів Івченка та образ Підіпригори, роман Олеся Ільченка з його історією Городецького (''Місто з химерами'').

''Нам Київ ще відкривати і відкривати, і цей процес триває'', — стверджує Віра Агеєва. Київський ландшафт змінюється на краще, принаймні з нього вже зник Ватутін, отож, когнітивних дисонансів стало менше. Наостанок письменниця ділиться: ''Я ніколи раніше не відчувала, з якою силою я люблю це місто, як під час війни. Мабуть, так воно і є''.

Віра Агеєва — професорка Національного університету "Києво-Могилянська академія". Лауреатка Шевченківської премії.

Авторка книжок "За лаштунками імперії", "Жіночий простір: Феміністичний дискурс українського модернізму", "Поетика парадокса: інтелектуальна проза Віктора Петрова-Домонтовича", "Апологія модерну: обрис ХХ віку", "Дороги й середохрестя", "Візерунок на камені. Микола Бажан: життєпис (не)радянського поета" та ін.

Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube

Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: culture@suspilne.media. Ваші історії важливі для нас!