Цьогоріч в Україні вперше вручать премію «Григір» за найкращу коротку прозу. Відзнакою, названою на честь Григора Тютюнника, хочуть підтримати жанр та заохотити авторів і видавців активніше працювати з короткою художньою прозою.
Наразі оприлюднений довгий список премії, а найближчими тижнями стануть відомі фіналісти премії. 5 грудня стане відомий переможець чи переможниця відзнаки «Григір».
Що ж таке оповідання і які в нього можливості? Які українські та іноземні автори й авторки зверталися до цього жанру? Які теми влучно розкриваються в оповіданнях?
Про це читайте в матеріалі на Суспільне Культура від літературознавиці і культурологині, професорки, членкині-кореспондентки НАН України Тамари Гундорової, яка входить до капітули премії «Григір».
Коли і де народжується такий жанр літератури, як оповідання? Хтось скаже, що оповідання існують із прадавніх часів, народжуються з давніх легенд, переказів, казок, з оповідок Шехерезади. Інший скаже, що насправді сучасне оповідання народжується значно пізніше — принаймні в тому вигляді, яким ми його знаємо, оповідання до XIX століття не існувало. Для того, щоб воно виникло, мали з'явитися особливі умови: увага до щоденного життя і психології, виникнення періодичної преси, де можна друкувати оповідання, і читачів, які хочуть їх читати, а також вільного часу, який можна присвятити читанню.
Відомий американський автор і теоретик оповідання Едгар По сформулював у першій половині XIX століття основні принципи жанру оповідання, які не втратили значення по сьогодні. Він наголосив, що це короткий за розміром текст, де розгортається одна дія і беруть участь кілька персонажів, а твір дає одне головне враження. Причому автор має знати кінець від самого початку, а читач може прочитати його одним заходом, не перериваючись і таким чином зберігаючи це основне враження.
Таки-так, оповідання — цілком модерний жанр. Звичайно, панує уявлення, що оповідання існує в тіні роману, хоча для втаємничених воно є королем жанрів. Причому оповідання також мають свою національність і часто народжуються на переломних моментах, іноді разом із країною. Відомо, що Північна Америка дала світові чимало оповідань, які стали золотим стандартом жанру. Марк Твен, Едгар По, Натаніель Готорн, Джек Лондон, О'Генрі та інші стали основоположниками різних типів і видів оповідання. І це не випадковість.
Новий світ, позначений народженням капіталізму, газетним і журнальним бумом, динамізмом і прагматизмом, особливо сприяв народженню оповідання. Старий світ лишався в минулому, а вікторіанські романи та сімейні саги, які домінували у Старому світі, ставали неактуальними й нецікавими. Адже історія, і родинна зокрема, творилася заново. До цього додавався комерційний успіх, який приходить до нового жанру — оповідання. За ними полюють, їх чекають, їх масово читають.
Хоча в Англії оповідання виникає в тіні романів, складається характерний британський тип оповідання, зокрема не без впливу колоніального світу, — з Шерлоком Голмсом, екзотичними оповіданнями Редьярда Кіплінга і Сомерсета Моема, пригодницькими оповіданнями Роберта Луї Стівенсона, збагаченими містикою і готикою, фантастичними оповіданнями Герберта Веллса. У Франції створюється своя оповідальна традиція, і її важко уявити без Гі де Мопассана, Проспера Меріме, не говорячи вже про екзистенціальні оповідання-параболи Сартра і Камю. Оповідання Генріха фон Кляйста, Е. Т. А. Гофмана, Томаса Манна, Артура Шніцлера, Стефана Цвейга — класика німецькомовного оповідання.
Чим же відзначаються українські оповідання і коли вони народжуються? Може здатися, що з казок, з якогось «Солом'яного бичка»? У цьому є певна рація, бо перші українські оповідання, наприклад Григорія Квітки, постають із фольклорних оповідок та анекдотів. Фольклорне джерело живило українське оповідання довго і щедро. Але поява «Малоросійських повістей, розказаних Грицьком Основ'яненком» (1834, 1837) — це вже явище, котре окреслює нашу українську оповідну традицію.
Герой Квітки — селянин. Пантелеймон Куліш сказав би: «хуторянин». Зі своєю ментальністю, сентиментальний, богобоязливий, простодушний, але і самодостатній, такий, що вміє постояти за себе. Він скаже, як маляр у «Салдацькому патреті», про те, що знай своє право і своє місце, не суди того, чого не знаєш. На глибшому культурному і навіть політичному полі це стосувалося російських критиків, котрі всіляко судили та насміхалися над тодішньою «малоросійською» літературою.
За своїми героями й поруч із ними постійно стояв автор-просвітитель, взявши собі за псевдонім ім'я «Грицько Основ'яненко». Він придивлявся до своїх персонажів, ідеалізував їх, іноді глузував. Як, до прикладу, над недолугим сотником Микитою Забрьохою. Квітка вбудував у свої оповідання і шахрайський роман, і бурлеск, і сентиментальну історію, і готику. Прикметно також, що часто героїнями його творів є жінки та дівчата («Маруся», «Сердешна Оксана», «Козир-дівка») — самостійні, жертовні, люблячі, які дійдуть до самого губернатора, аби допомогти чоловікові. Але вони можуть бути й демонічними, як відьма Явдоха Зубиха. Оповідання Квітки етнографічні, дидактичні та розважальні. Їх уявний читач — умовний середній клас, дрібне дворянство, чиновники, грамотні селяни та міщани, котрі свідомо ідентифікують себе з мешканцями Слобідської України.
«Малоросійські оповідання» Квітки — паралель і своєрідна корекція до оповідань Миколи Гоголя, який у «Вечорах на хуторі біля Диканьки» (1831–1832) створив свою уявну романтичну Малоросію як екзотичний і демонічний світ, де відбувається боротьба добра і зла, Божественного і диявольського, де кривавлять рани минулих козацьких воєн і містично переплітаються нитки сучасного і минулого, фантастичного і реального. Екзотизація, демонізація, перетворення України-Малоросії на романтичний кіч стають прикметою оповідань Гоголя і не позбавлені культурної колонізації.
«Народні оповідання» (1857) Марка Вовчка — ще один жанр оповідань на українському ґрунті. Ці оповідання не для співхуторян, вони призначені для соціально іншого, інтелігентного читача, часто не лише в Україні, і розповідають переважно про травми кріпацького життя. Їх можна легко екстраполювати на підневільне життя в рабстві. Вони оповідають про втрату свободи, сексуальне насильство, наругу над материнством. Причому оповідання мають і гендерний розподіл: дещо сентиментального характеру призначені для жінок-читачок, а готичні оповідання — більше для чоловічої аудиторії.
Марія Вілінська багато пише про тяжке життя і долю дівчат і жінок у кріпацтві («Козачка», «Одарка», «Два сини», «Ледащиця»), про те, як травма проникає в інтимне життя, тіло і психіку людини. Її героїні отримують голос і розповідають про насильство, розлуку з дітьми, травму материнства. Материнський зв'язок — найсильніший і найприродніший, однак він часто стає предметом соціальної наруги. Разом зі своїми героїнями Марко Вовчок вимагає права на власне тіло, дитину, любов і голос.
Цілком нова доба для оповідання розпочинається в добу реалізму. Поруч із «Бориславськими оповіданнями» в Івана Франка — визначного автора в жанрі оповідання — народжуються психологічні оповідання, оповідання-притчі та імпресіоністичні оповідання. Натуралістичний опис переходить у психологічний трилер, соціологія — у вівісекцію душі.
Здавалося б, дитяче автобіографічне оповідання «Оловець» стає анатомією насильства, злочину і кари, котрі діють на читача фізіологічно і сугестують правдивий жах. При цьому в реальне проникає ірреальне, а читач стає мало не співучасником злочину малого Мирона. Хто би не спокусився разом із малим шестилітнім хлопчиком підібрати олівець, якого ніколи в житті навіть не тримав у руках? Франко розпочинає так детально говорити про олівець, що ми його бачимо, а може, навіть бажаємо самі його мати. «Прошу нiяким свiтом не думати, що се я розповiдаю видумку, або що напис на заголовку сеї повiстки — яка-небудь метафора. Нi, дiло справдi йде про олiвець, i то не цiлий, а кусник от так, вiзьмiмо, три цалi завдовжки. А втiм, як хто скаже, що пiвчетверта цаля, то також не пiду з ним до вiйта судитися».
Три етапи розвитку оповідання упродовж XX століття зробили його одним з основних жанрів української літератури. На початку століття модернізм приносить блискучі оповідання Михайла Коцюбинського, Василя Стефаника, Ольги Кобилянської, Марка Черемшини. Психологізм та імпресіонізм, екзотика Криму, Молдавії, Італії в оповіданнях Коцюбинського, меланхолія та емансипація, а також гуцульська тематика Кобилянської, експресіоністична, коротка і страшна проза Стефаника нагадують у зародку великі романи та промовляють до найвишуканіших естетів.
Двадцяті роки й період червоного ренесансу — оповідання Миколи Хвильового, Григорія Косинки, Валер'яна Підмогильного, Юрія Яновського, Майка Йогансена, Андрія Головка — фіксують тривожну пору революції та війни, зводячи революційний трибунал і богошукання, фіксуючи розщеплення індивідуальности та проявляючи темні закамарки людської психіки. Водночас фантазування, відчуття запаху слова, смак літературної гри й літературного ярмарку проявляють нечувану раніше енергетичну та вітальну силу літератури.
У 1960-х роках приходить новий час для оповідання. Валерій Шевчук, Григір Тютюнник, Євген Гуцало. Володимир Дрозд, Віктор Близнець — всі вони вийшли з покоління, травмованого війною і репресіями батьків. Як жанр короткий і місткий, їхні оповідання фіксують травми безбатьківського дитинства, раннє змужніння, увагу до людського болю, винародовлення традиційного українського світу і корозію моральних цінностей. У багатьох домінантною темою творчости стає тема дитинства, часто сирітства. Криза маскулінності, демонізація жінки, різного роду ініціації стають об'єктом їхніх творів.
У творах знакового для покоління шістдесятників письменника Григора Тютюнника однією з домінантних стає підліткова тема. В оповіданнях і повістях «Облога», «Климко», «Вогник далеко в степу» письменник прописує характери 12–14-літніх підлітків, які залишаються сиротами або ж живуть то з дядьком, то з бабою. Вони переймають на себе чоловічі функції, але водночас займаються жіночими справами: готують їсти, турбуються про близьких людей, маленьких дітей. Рано пробуджена свідомість відповідати ролі чоловіка-захисника і батька, однак, не позбавлена інфантильности — вони навіть виглядають «не мужиком, а довгошиїм підлітком». Однак за відсутности дорослих чоловіків підліткам доводиться виконувати їхні ролі не лише соціально, а й сексуально: на них задивляються дорослі дівчата і самотні жінки.
***
Природа оповідання в тому, що автор дивиться на світ під певним кутом — збоку, впівока, під певним фокусом. Він не претендує охопити весь світ і показати різні грані життя. Він ніби підглядає, проходячи, кинувши на щось одним оком. А між тим, у побаченому, як у краплі, відбивається все життя чи вся доля.
Здавалося б, оповідання народжується із живого досвіду, з безпосереднього зіткнення людини зі світом. Однак насправді воно виростає і визріває вже після досвіду — у спокої, коли пережите влягається, коли гострота враження і безпосередність емоції стишуються, відкриваючи можливість побачити в окремій події її прихований сенс. Оповідання потребує певної дистанції: не для того, щоб віддалитися від пережитого, а щоб нарешті його побачити.
Війна, здавалося б, не час для оповідання. Вона сама є надлишком подій, смертей, втрат, випадковостей, страху й очікування. У війні людина живе не стільки в оповіді, скільки всередині події. Досвід ще не став пам'яттю, а пам'ять — формою. Тому під час війни народжуються передусім свідчення: щоденники, листи, нотатки, репортажі, мемуари, нариси. Їхня сила — у близькості до події, у фіксації того, що ще не встигло відстоятися і набути завершеної форми.
Але саме з цього матеріалу поступово може народитися оповідання. Воно з'являється тоді, коли пережите перестає бути лише фактом і починає перетворюватися на досвід. Оповідання ніби повертається до події, але вже не для того, щоб її задокументувати, а щоб побачити в ній те, чого не можна було побачити в момент її переживання.
Тому між війною й оповіданням існує особлива часова напруга. Можливо, саме тому коротка проза воєнного часу часто балансує між документом і художнім текстом: вона ще не може цілком відійти від свідчення, але вже прагне вийти за його межі. І тоді народжується оповідання.
Матеріал підготовлено культурною аґенцією «Терени» у співпраці з генеральним інформаційним партнером літературної премії «Григір» — Суспільним Мовленням.
Премія «Григір» — щорічна премія за найкращу збірку української короткої художньої прози, започаткована у 2026 році культурною аґенцією «Терени». Премія покликана відзначати найкращі книжки короткої художньої прози, написані українською мовою, підсвічувати яскраві голоси в цьому жанрі, сприяти перекладу й міжнародній промоції сучасної української короткої прози. У межах премії «Григір» вручатиметься спеціальна відзнака від Радіо Культура — за художню майстерність і силу авторського голосу.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media