"Це космогенез". Як читати Павла Тичину сьогодні

23 січня — день народження Павла Тичини. До 130-річчя з дня народження письменника дослідники його контроверсійної долі, зберігачі інтелектуальної спадщини та інтерпретатори його поезії на Радіо Культура говорять про те, як читати Тичину сьогодні.

Директорка музею Павла Тичини в Києві Євгенія Слизюк

Павло Тичина постає перед сучасним читачем непересічною та складною особистістю. Інколи складається враження, що у світі було два Павла Григоровича.

Один був вічний революціонер, борець української революції, автор поезії "Я молодий, я молодий, повний сили та отваги". Інший – замкнутий, заляканий, який сторонився людей.

Він був різним, і проявився у багатьох жанрах: у всій творчості, якого б вона не була спрямування (революційного чи ліричного), завжди була присутня музична частина, майже ідеальний слух, володіння 6-ма музичними інструментами. І справді, композитори згадували, що творив Тичина дуже легко, його вірші можна було покласти на ноти.

Павло Тичина

За часів першого київського періоду Павло Григорович змінив багато професій: працював помічником диригента в театрі Садовського, був редактором відділу реклами в журналі "Нова рада", певний час працював кур’єром у Національному банку. Тільки в Харкові почала розвиватися його кар’єра: Тичина отримав звання академіка за літературні заслуги, бо роботи він не писав і не захищав. В евакуації Павла Григоровича призначили наркомом освіти УРСР. Потім він працював депутатом УРСР багатьох скликань і обіймав посаду голови Верховної Ради з 1953 по 1959 рік.

Про часи, коли Павло Григорович був радянським урядовцем, є чимало спогадів, але він був не типовим представником влади того часу.

Є спогади, як Павло Григорович, будучи міністром, одного ранку підміняв конс’єржку на вході: вона тільки вийшла на посаду і нікого не знала в лице, тому вона попросила першу людину, яку зустріла: "Чи можете ви побути пів години, поки я відійду і по талонах отримаю продукти?".

Люди, які приходили на роботу, бачили міністра і думали, що це якась урядова перевірка, і пішли до кабінетів. І пізніше, коли ця жінка прийшла, подякувала, Павло Григорович сказав, що йому треба йти на робоче місце. Потім до цієї пані почали підходити і питати: "А що, міністр захотів влаштувати нам перевірку? Це спеціально він сидів із самого ранку і дивився хто, коли приходить на роботу?". А вона перепитала: "А це що, був міністр?". Їй відповіли: "Так, це був міністр Павло Тичина".

Юний і зрілий Павло Тичина

Головний зберігач фондів музею Сергій Прудивус

Є жертва крові, а є жертва духу. Коли Василь Стус завітав до квартири Павла Григоровича, то сказав, що це – "мертва квартира мертвого поета". Не тому, що не знав життєвих перепетій і всіх тих принципів, яких Павло Григорович не зраджував. Насамперед це принцип допомоги одне одному, принцип робити на своєму місці те, що від тебе залежить на благо української культури.

На долю поета випали майже всі катаклізми XX століття за винятком Чорнобильської катастрофи. Наведемо приклад з бюлетеню із меморіальної бібліотеки Тичини. Він обіймав різні державні посади і, відповідно, був змушений вичитувати величезну кількість бюрократичної літератури. І в одній з них критикують культ Сталіна після ХХ з’їзду партії, і там закидають інтелігенції те, що вона підтримувала цей культ.

Синім олівчиком напис: "Хіба ми того хотіли?".

На жаль, спадщина Павла Григоровича не вся збережна, тому деякі грані особистості та події залишаться вічною загадкою. Зокрема – це довоєнний Тичина. І тут не стільки цензура зіграла свою роль, як випадок долі.

До війни Павло Григорович проживав у будинку Роліт ("Кооператив „Робітник літератури"") на вулиці Богдана Хмельницького в Києві. І коли він як директор інституту і літератури був евакуйований до Уфи з початком воєнних дій, то квартира залишилася під захистом одного дверного замка. Зламати його було справою неважкою, тому в квартиру поселили німецьких солдат, які викинули архіви Павла Григоровича на смітник. Благо, що в Києві на той час жив приятель Тичини – Анатолій Павлюк, який, ризикуючи власним життям, частинку архіву зберіг. Він ходив на смітник, збирав ці речі і пересилав Тичині в Уфу або ховав десь у себе.

Павло Тичина

Павло Григорович був аскет – це видно з його меморіальної квартири, в якій речі не є предметами великої розкоші. Коли кажемо, що Павло Григорович був пристосуванець, то варто направити таких людей до Центрального державного архіву вищих органів влади, опрацювати документи, пов’язані з діяльністю Павла Тичини як міністра освіти. У них ми побачимо, що Тичина далеко не прислужник партій.

Він намагався впровадити українську абетку таку, якою вона повинна бути, і вважає, що літера "ґ" є невід’ємним від української абетки явищем, та виступав проти двомовності в школах.

Якщо подивитися документи про його працю в редакції "Червоного шляху", то побачимо, що ця людина постійно намагалась підтримати молодих і не тільки авторів. Це людина, яка проживає в поганих житлових умовах і яка надсилає гроші в Київ Лідії Папарук, до Чернігова, до рідного села. Людина, яка просто намагається знайти зайву копійку – і та збірка "Партія веде" була спробою заробити додатковий гонорар, який влада використала.

Літературознавиця, професорка кафедри теорії і літератури Львівського університету ім. Франка Олена Галета

Добре відомо, як читали Тичину радянські критики, зокрема Леонід Новиченко. Культовим став текст Василя Стуса про Павла Тичину "Феномен доби (сходження на Голгофу слави)". Знані також інтерпретації поезії Тичини – Григорія Грабовича та Володимира Моренця.

Першим, хто відгукнувся на публікацію збірки, був його ровесник, літературний критик Юрій Меженко. 1919 року він починає вести щоденник, де знаходимо перші згадки про Тичину – і роздуми Меженка про необхідність створення літературних видань і літературного середовища.

В 1919 році виходить перший мистецький часопис "Музагет", і там Меженко пише велику публікацію, в якій розглядає "Сонячні кларнети" Тичини. Про неї поет пам’ятав десятиліття, і в одному зі своїх пізніших листів до Меженка писав: "Ніколи не забуваю того, що ви відгукнулися розлогою рецензією на мою першу поетичну збірку".

Меженко наголошує на трьох основних рисах поетики раннього Тичини: по-перше, цілісність збірки.

Тичина – поет, який змінює поетичне мовлення.

Для літературознавця прямим попередником Тичини є Шевченко, а перед Шевченком – Сковорода. Образи виконували якусь орнаментальну функцію, а Тичина живе образом.

Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух, —

Лиш Сонячні Кларнети.

У танці я, ритмічний рух,

В безсмертнім — всі планети.

Я був — не Я. Лиш мрія, сон.

Навколо — дзвонні згуки,

І пітьми творчої хітон,

І благовісні руки.

Друга річ – це космогенез. Те, що виростає з принципу цілісності. Меженко називає поезію Тичини "симфонічним пантеїзмом". У ранній поезії Тичини не можна розділити матеріальне і духовне. Це світ, в якому немає окремого суб’єкта і окремого об’єкта. Людина як суб’єкт тільки-тільки має народитися.

І, нарешті, музичність. Меженко вважає, що Тичину треба оцінювати, зіставляючи із французьким символізмом. Тому що для поета ритм, музичність фрази – це сама природа мовлення. Звучати – означає існувати. Всесвіт – це звук, а звук – це світ.

Павло Тичина

Наступна публікація з’явилася у часописі "Гроно", 1920 рік. Меженко відгукується рецензією "Критичні і ліричні замітки на полях сторінок двох останніх книжок Павла Тичини". Мова йде про "Плуг" і "Замість сонетів і октав". Тичина другої і третьої збірки – вже зовсім інший автор для Меженка. Усі поезії розламуються – і це трагічний злам між словом і світом, який уже не перебуває в гармонії з цим словом.

Орел, Тризубець, Серп і Молот… І кожне виступає як своє.

Своє ж рушниця в нас убила.

Своє на дні душі лежить.

Меженко бачить мотиви трагізму, але також бачить, що поезія втрачає гармонійність. В нього формується складне ставлення до Тичини, оскільки поет багато для нього означав. Але в кінці 20-х років у своїх щоденникових записах Меженко, коли тиск на літераторів почав наростати, ставить перед собою питання: "Невже Тичина вже вмер? Надзвичайна втрата".

Він ще залишає знак питання в кінці речення, але розуміє, що з поезією сталося щось незворотнє.

Чому Тичина важливий для нас

Тичина дає нам розуміння, чим є українська модерна культура. Як в ній перекликаються найдавніші традиції та найсучасніші тенденції. Це народження індивідуального голосу, відкритого до світових процесів. Коли намагаються відповісти на питання "що ж сталося з Тичиною", то часто наводять цитату поета Євгена Маланюка.

Він у 1924 році написав вірш, в якому говорить, що від золотого кларнета залишилась лише пофарбована дудка, в яку невміло далі дудить поет, обслуговуючи режим.

Як сьогодні ставитися до цієї частини творчості Тичини, написаної вже в 30-х роках або наприкінці 20-х, – питання важливе. За ним стоїть ширше питання: як ми сьогодні розуміємо нашу радянську спадщину? Чи ми впізнаємо себе сьогоднішних у цієї спадщині соцреалізму?

З одного боку, Тичина – старший син української революції, що став символом модерної літератури. Водночас він став символом соцреалізму в літературі.

Одна частина дослідників категорично розділяє ці два періоди. Подібно до Маланюка, говорять про смерть генія, що геній перетворився на блазня, який обслуговував режим. Що Тичина психологічно зламався і настільки боявся, що намагався просто вижити, тому писав ці бездарні віршики.

З другого боку, така відповідь здається дуже простою. Але якщо уважніше вчитатися в ці тексти, починаючи від збірки "Чернігів" 1934 року, і що в них відбувається, то можемо побачити, власне, процес формування тоталітарної, соцреалістичної літератури.

Тичина як геніальний і обдарований автор творить її у свій спосіб. У цих текстах з’являються нове розуміння історії, переосмислення минулого. Зокрема такий цикл, як "Сотворіння світу" в збірці 1924 року "Плуг", де він змінює ставлення до наслідків революції. Говорить, що це та ціна, яку ми маємо заплатити заради нового життя. Пізніше він ідею розвиває, по суті формує філософію цього нового життя.

Водночас у цих дуже оптимістичних, енергійних віршах зникає важлива річ – індивідуальний голос окремої особистості. Тичина все більше говорить від імені "ми", а не "я" – і це колективне "ми" втрачає якісь моральні орієнтири.

Дуже важливим симптомом соцреалістичної літератури є образ ворога, який з’являється в Тичини вже в збірці "Плуг". Це абстрактний ворог, який в збірці "Партія веде" перетворюється в загально-відоме: "Всіх панів до ‘дної ями, буржуїв за буржуями – будем бить, будем бить!". У такий спосіб соцреалістичний спадок Тичини мав би виконувати функцію щеплення. Відчуття того, коли ми переходимо певні червоні лінії – і втрачаємо орієнтири.

Тому я думаю, що Тичина сьогодні для нас мав би бути цікавим у всій своїй повноті. Як ранній поет-модерніст, якого часто порівнювали зі свіжістю погляду дитини і розумом філософа. Який відкривав і для нас, і для себе світ. З іншого боку – це поет, який сам себе вбудував в соцреалістичний канон і залишався таким до кінця життя.

Читайте також