Журналістка, редакторка та авторка телеграм-каналу "Всрата журналістика" Юліана Скібіцька у своїй колонці для Суспільне Культура розповідає, як показала себе українська журналістика в інформаційній війні з Росією впродовж майже 100 днів, підкреслюючи перемоги, помилки та способи виправити останні.
Я не люблю, коли журналістів називають "солдатами інформаційного фронту". Але цей занадто мілітаризований в мирні часи вираз, повністю доречний зараз – коли триває така війна, як наша війна з Росією, вся країна перетворюється на фронт. Якщо про ситуацію на полі бою ми точно знаємо не все, то з інформаційним фронтом простіше – тут усе більш-менш зрозуміло. І на четвертий місяць війни вже можна підбивати підсумки.
Якщо коротко, на початку війни українська журналістика показала себе набагато краще, ніж ми всі могли очікувати. Але зараз проблем стає дедалі більше – й із ними потрібно працювати. У цій колонці я не буду аналізувати "Єдиний марафон" – це тема для окремого матеріалу – а зосереджуся на інтернет ЗМІ.
Спочатку про хороше.
24 лютого українські медіа зустрілися з тим, з чим досі не зустрічалися, – з великою війною. Війна, звісно, триває вісім років, але не в таких масштабах, зосередившися на територіях лише двох областей. Окрім того, в країні вперше запровадили воєнний стан, який передбачає й воєнну цензуру, в умовах якої ЗМІ також ніколи не працювали. Іспит, якого ніхто не хотів, журналісти склали непогано.
Насамперед медіа зайняли консолідовану та проукраїнську позицію. Навіть відверто проросійські ЗМІ, на кшталт "Страни.юа", суттєво прикрутили рівень зради у своїх публікаціях. Звісно, продовжувати проросійський наратив, залишаючися в країні під час війни, – це самогубство, але в межах інформаційної війни саме зараз для України це плюс, а не мінус. Тим паче, трафік сайту суттєво просів із лютого – не в останню чергу через те, що зради на "Страні" стало менше, отже, аудиторії її читати тепер нецікаво.
Різко впала довіра й до різних телеграм каналів на кшталт "Лєгітимного" чи "Рєзідента". Тут теж зрозуміло – коли канал постить щось про "здачу міст", людям достатньо просто визирнути у вікно, щоби спростувати це. Водночас телеграм залишається одним із головних джерел інформації – і тішить, що канали незалежних медіа, як "Бабель", "Суспільне новини", "Hromadske" суттєво зросли.
Але незалежні медіа опинилися, мабуть, в найскладнішій ситуації. Звикнувши працювати чесно та об'єктивно, вони постали перед серйозним питанням – як доносити до людей повну та правдиву інформацію, але водночас нікому не нашкодити? До чогось ми вже підготувалися за вісім років війни з Росією. Зараз неможливо уявити ситуацію, коли журналіст, наприклад, запитує в спікера, чи перевозить "Укрзалізниця" зброю від західних союзників. Тому що ми розуміємо – будь-яка відповідь може призвести до нових ракетних ударів.
Але в умовах війни важко перевіряти інформацію, яка надходить із усіх боків. Я знаю, що в лютому в багатьох редакціях ставили собі запитання – чи можемо ми писати про те, що в якийсь населений пункт зайшли "кадирівці", бо так нам сказали місцеві мешканці, але офіційної інформації не було і перевірити ми це також не можемо? Медіа уклали договір із владою – брати всю інформацію тільки з офіційних ресурсів.
Із одного боку, це максимально виключало можливість потрапляння в український медіапростір російських вкидів, яких було багато. З іншого боку, доходило до курйозів – коли представник Міністерства оборони на брифінгу помилився з назвою звільненого населеного пункту, сказавши, що ЗСУ звільнили Вишгород. Цю інформацію розповсюдили медіа, хоча Вишгород, на щастя, не був окупованим. І перевірити це можна було за хвилину.
Власне, перед журналістами постало і питання самоцензури – явища, яке шкодить професії в мирні часи, але яке має бути під час війни. Я знаю, що деякі журналісти, наприклад, знають реальну цифру втрат українських військових – але не називають її, щоби не поставити уряд в незручну ситуацію та не підігравати ворогу. Це приклад необхідної самоцензури.
Як і не публікувати фото обстрілів та "прильотів". Багато журналістів чітко виконують це правило, на відміну від деяких держслужбовців. Тут медіа опиняються в ситуації, коли вони свідомо жертвують трафіком заради безпеки. Хоча, звісно, прикро, що за правилами грають не всі.
Ну і нарешті ще один важливий аспект наших ЗМІ – це робота на іноземну аудиторію. Тут я навіть можу поставити відмінну оцінку – саме робота українських журналістів стала головною для західних медіа, які не могли чи не хотіли тут працювати. До війни іноземні гіганти полюбляли брати інформацію від російських журналістів, які "спеціалізувалися на українському питанні". Зараз ця практика відходить, і от уже Washington Post відкриває бюро в Києві. Завдяки тому, що на початку саме український погляд на війну був домінантним, це неабияк допомогло нам у формування суспільної думки країн Заходу на нашу користь.
Отже, підсумуємо. Багато незалежних медіа змогли швидко переформатуватися на роботу воєнного часу. Вони далі об'єктивно та цілодобово інформували людей, стримували паніку та доносили інформацію про війну на весь світ.
Це було про хороше. А тепер поговоримо про погане.
На четвертий місяць війни люди почали втомлюватися від неї. Як би нам не було болісно це визнавати, але так працює людська психіка, яка не може постійно перебувати в напрузі. Люди почали менше читати новини – хоча на початку вони слідкували за ними майже цілодобово. Відповідно, трафік почав падати, і для того, щоби його повернути, ЗМІ згадали про перевірений метод – клікбейтЗаголовок, який змушує користувача інтернету натиснути на нього, – ред., який зараз може бути небезпечним. Фактично, якщо на початку війни медіа стримували паніку, то зараз вони навпаки підігрівають її гучними та недоречними заголовками.
Перший місяць, коли російські війська наступали з усіх боків, атмосфера була напруженою до максимуму. Коли російські танки намагалися прорватися до Києва, те, що їм це не вдалося, вже було важливою перемогою. Зараз фронт стабілізувався, росіяни змінили тактику й мають успіхи, а локальні контрнаступи ЗСУ, попри їхню важливість, не сприймаються аудиторією як визначна перемога, надто на тлі болючих подій – як-от евакуація в полон з "Азовсталі" чи знищення й поступове захоплення Сєвєродонецька.
Влада не любить докладно розповідати про певні поразки (які будуть у будь-якій війні), що має свій сенс. Але через таку тишу аудиторія дедалі частіше звертається до російських джерел. Звісно, коли про евакуацію з "Азовсталі" майже нічого не говорять, а росіяни тим часом активно коментують цю тему та погрожують смертною карою нашим захисникам, аудиторія слухає їх – бо це страшно, і в це віриться.
Коли російські пропагандисти знову щось кажуть про "захоплення Києва", це мало хто сприймають всерйоз. Але коли вони кажуть про захоплення Донбасу і ми бачимо, що вони дійсно захоплюють нові населені пункти – рівень песимізму зростає, як і рівень довіри до пропагандистських джерел, як би сюрреалістично це не звучало.
Важливо розуміти, що зараз ми, певно, в найскладнішому періоді з 24 лютого. Це війна, ми все ще воюємо з ворогом, який суттєво переважає в силах. Російські ІПСОІнформаційно-психологічні спецоперації працюють, тим паче, пропагандисти також змінили тактику. Гауляйтери в окупованих містах спеціально розкручують новини про приєднання до Росії чи введення російського рубля на захоплених територіях – щоби в нас склалася ілюзія, що ці території назавжди втрачені.
Це все накладається на суперечливі новини із Заходу, який поки не дає нам ту підтримку, яка нам потрібна, – чи ми про це не знаємо. Журналісти теж люди і теж втомлюються. Й інколи створюють умовну зраду там, де її ще немає – як, наприклад, було із заявою Байдена, що США не дадуть Україні далекобійні ракети. Але мова не йшла про те, що нам не дадуть комплекси для цих ракет – а певно, ракети на 300 км нам зараз не дуже потрібні.
Отже, зараз нам об'єктивно важко. І саме зараз важливо вистояти. У мене, звісно, немає універсального рецепту, як кардинально покращити ситуацію. Але декілька кроків варто зробити.
По-перше, повністю відмовитися від клікбейту. По-друге, більше пояснювати аудиторії, що відбувається на фронті. Чому десь відступати – це нормально, яку цінність для подальших бойових дій несуть повернені населені пункти.
Більше розповідати про окуповані території, про настрої – адже там люди здебільшого чекають ЗСУ, й це важливо, бо російська пропаганда показує зовсім іншу картинку. По-третє, є сенс критичніше ставитися до публікацій західних медіа, які побудовані на "інформації від джерел". Адже саме ці джерела стверджували, що Україна не протримається і 72 години.
Ми тримаємося вже майже сто днів. І нам дуже потрібно триматися далі.
Авторська колонка передбачає висловлення думок автора й може не збігатися з політикою Суспільне Культура.
Читайте також
- Чи існує російський ліберал – розбирається Анастасія Бакуліна
- Як пояснити дерусифікацію за кордоном
- Чому треба припинити заглядати до рота російським медіаперсонам
- Як Україну підтримує світова культурна спільнота й чому це важливо
- Як бомбардування нищать простір цивілізованого світу
Читайте нас у Facebook: головні новини культури України та світу
Читайте нас у Telegram: головні новини України та світу
Станьте частиною Суспільного: повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: culturesuspilne@gmail.com. Ваші історії важливі для нас!