Як бомбардування нищать простір цивілізованого світу

Ексклюзивно

У проєкті "Ніякого братерства – не було, немає й не буде" Суспільне Культура публікує колонки представників і представниць української креативної й культурної індустрії про те, як Росія впродовж років (а іноді – століть) намагалася знищити українську ідентичність.

Ці тексти ми публікуємо у двох версіях – українськомовній та англомовній. Для українців проблема інформаційної агресії Росії – частина повсякденного дискурсу, який особливо актуалізувався після Майдану 2014 року. Тепер необхідно поширити цей контекст за кордоном, щоби показати, що війна з російським впливом почалася не за тиждень.

Український письменник Роман Малиновський розповідає, як змінилося в українців сприйняття безпечного простору через вторгнення Росії в Україну, та як реальність Ізраїлю стала новою реальністю для цивілізованого світу.

Англійська версія колонки за посиланням.

Минулого року мій товариш працював у проєкті, який передбачав участь фахівців із різних сфер. Команда була великою й зі всього світу – Мілан, Мюнхен, Париж, Роттердам, Порту. Дизайнери, програмісти, логісти. П'ятнадцять людей, десять країн і чотири континенти об’єднані для спільної справи. Кожен виконував свій фрагмент роботи, координуючися на спільних онлайн-зустрічах. Час зустрічі щоразу вимагав ретельного планування через географію: +2 за Гринвічем – Київ, -8 – Лос-Анджелес, +10 – Мельбурн. У своїх зустрічах вони змішували 19 часових смуг. Одні сиділи в ефірі з ранковою кавою, яку пили вдосвіта, інші – закутані в ковдри, бо встали з ліжка посеред ночі. В одних був обід, в інших – вечеря. У когось за спиною гасали діти, бо час був такий, що вони саме вкладалися спати.

До команди входила дівчина із Тель-Авіва – Талія. Був черговий дзвінок, у Києві – восьма вечора. На 15 моніторах, розкиданих усім світом, однакове зображення – п'ятнадцять маленьких прямокутників, у кожному з яких знайомі обличчя. Барселона, Дрезден, Мумбаї. У кожного за спиною затишок домашнього простору: полиці з книжками різними мовами, плазмові телевізори, живописні картини, шпалери з рослинними візерунками. Час від часу на кількох екранах з’являлася чашка з напоєм, який парує: "У мене шоста ранку, без кави я не прокинуся", – пояснює Ендрю з Мельбурна.

На якомусь етапі зустрічі в плинність розмови, яка відбувається за узгодженим планом, вклинюється Талія; вона вмикає мікрофон і всі інші чують звук, який лунає в її будинку – це сирена. Вона гучна і тягуча, пронизлива, нав’язлива, вперта. Цієї миті її виття лунає не лише в Тель-Авіві, але й у будинку кожного, хто вийшов на спільний зв’язок – в Мюнхені, Гельсінкі, Любліні. Поверх цього звуку лягають слова Талії, яка каже, що мусить покинути чат і спуститися в бомбосховище. Жодних запитань, не можна змарнувати ані секунди. Вона вимикає монітор.

Наступного тижня Талія знову на спільній зустрічі. За її спиною – звичний інтер’єр приватного простору: лагідне жовте світло настінної лампи, книжкова полиця на відстані простягнутої руки від столу, на полицях – книжки івритом та кілька англомовних. Перед початком зустрічі модератор запитує в Талії, чи все гаразд. Вона заспокоює словами "Все добре" і каже, що мала б попередити про це завчасно – вона може виходити з таких зустрічей через повітряні тривоги, які сигналізують про ракетний удар. Талія розповідає, що для Тель-Авіва, як і для всього Ізраїлю, такі тривоги – звичні. Інколи все закінчується бомбардуваннями, тому в жодному разі не можна легковажити сиренами: щоразу в сховище.

"Сховище?", – перепитує модератор.

Талія розповідає, що кожен ізраїльський будинок має укриття. Воно – частина обов’язкового планування будинку: кімнати, ванна, кухня і бетонний прихисток. Ця необхідність важливіша за все інше – частина простору, яка рятує життя. Коли архітектор планує будинок для Тель-Авіва, Хайфи, Єрусалима, він резервує простір для сховища. Воно має бути пропорційним до кількості мешканців, на яку розрахований будинок. Санвузол, запаси води та харчів, ковдри. "Якусь частину життя ми проводимо там, – говорить Талія, поки п'ятнадцять колег у всіх куточках планети, у своїх безпечних будинках, слухають її. – Якщо зібрати увесь час, який ми проживаємо в бомбосховищі, назбирається кілька років. Для нас це звично".

"Уяви лише, – казав мій товариш, переповівши цю історію, – повсякчас очікувати ракетних ударів. Жити в передчутті нападу, коли небезпека – це норма. Уяви собі таку дикість".

Цю історію я почув від нього восени 2020-го.

Минуло півтора роки, і сирена, яка попереджує про можливе бомбардування, покрила й наші міста, а шлях у бомбосховище став нащоденним маршрутом. Тепер ця сирена, яка лунала із Тель-Авіва, співає свою тужливу пісню в кожному українському місті, сигналізуючи про ракети. Це інша війна, інший ворог, і ракети інші – але та ж небезпека, та ж агресія, та сама ненависть до "іншого". У наших містах ми спускаємося в бомбосховища, тому що "хтось" вирішив, що українців має не стати. Що ми не заслуговуємо на територію, незалежність, а з ними й на мову, традиції, самобутність, ідентичність. "Хтось" вирішив, що все це треба знищити разом із людьми, щоби напевне.

З початком війни і нашого опору світ більше ніколи не буде для нас тим, яким він був до 24 лютого. Усе буде іншим: наші надії, звички, прагнення. А наші будинки стануть символами цього, вони теж зміняться – в кожному буде бомбосховище. Наші нові приватні простори, де ми будемо облаштовувати затишок, – бо в них тепер нам доведеться жити.

Я часто думаю про цю зміну, злам глибоко всередині нас. Нам більше не буде спокійно, ми завжди пам’ятатимемо, що бомбардування можуть початися щомиті, варто лише "комусь" так вирішити. Про це щодня нагадуватимуть руїни наших міст і траурні стрічки. Списки вбитих – військових і цивільних. А ще – написи на будинках, маркери спеціальних безпечних приміщень: укриття, бомбосховище. Приміщення з бетону, сталі, без вікон. Такою для нас буде безпека. Дні, коли ми відчували її під відкритим небом, уже в минулому.

Ми всі розуміємо, що ця війна не закінчиться ніколи, а мир із росіянами завжди буде тимчасовим – ми бачимо це в жорстокості й ненависті, з якою вони вбивають цивільних, атакують лікарні, школи, вокзали, евакуаційні потяги. Варвари, які прикриваються балетом, Достоєвським і Бродським, щоб видати себе за цивілізацію, руйнують, вбивають, ґвалтують. Вони – антицивілізація.

І вона, ця антицивілізація, гальванізує – вона розтікається, розростається, напирає, поглинаючи території. Щоб її зупинити, сучасний світ має побудувати стіну перед Росією – монолітний великий мур із санкцій, обмежень, стримувань, заборон, виключень. Бо поки цієї стіни нема, інших стін – із бетону та металу, без вікон, під землею – потребуватимемо ми, громадяни цивілізованих держав. Доки існуватиме Росія, нам всім будуть потрібні бомбосховища.

Авторська колонка передбачає висловлення думок автора й може не збігатися з політикою Суспільне Культура.

Читайте також