Олег Симороз — учасник російсько-української війни, громадський активіст, юрист. До повномасштабного вторгнення брав участь в акціях проти забудови зелених зон та історичного центру Києва. У лютому 2022 року вступив до лав 112-ї бригади ТРО. Воював на Ірпінському напрямку. Потім підрозділ Симороза перемістили на Донеччину. У жовтні 2022-го він підірвався на протитанковій міні під Кремінною. Втратив ноги, пошкодив руки та обличчя. Нещодавно Олега виписали з лікарні після першого етапу лікування та реабілітації.
Про критику політиків, ухилянтів від військової служби та реалії реабілітації після важкого поранення — в інтерв’ю Олега Симороза для проєкту "Ремовська Інтерв’ю".
Про реабілітацію
З моменту вашого поранення минуло майже 11 місяців. Який у вас зараз головний виклик і мета у плані здоров’я?
У першу чергу, руки — на обох були відкриті переломи. На лівій руці багато заліза, час від часу вона болить від навантаження. Сильно постраждали кисті. Досить обмежує все, що стосується будь-яких пересідань, вставання на протезах. Намітив собі ще операції на зиму. І протезування. Намагаюся зробити так, щоб повністю почати ходити на протезах. Головні болі є після струсу мозку. Але точно краще, ніж у реанімації.
Де ви зможете отримати цю допомогу? Чи маєте за все це платити?
Майже вісім місяців реабілітації я проходив безкоштовно в приватному медзакладі в Києві — клініці "Оберіг". Вони допомагають військовим. Я з ними залишився на контакті, і скоріш за все, операції на руках буду робити там.
Багато, до речі, у нас таких соціально відповідальних бізнесів?
Так. Наприклад, вчора був у стоматолога, ставив зуби. Це моє перше інтерв'ю з зубами. Одна з найкращих клінік в Києві. Я, знов-таки, нічого не платив, це безкоштовно для учасників бойових дій. Таких історій багато. Або роблять суттєві знижки, або на безкоштовній основі. Той самий інклюзивний Uklon, на якому я до вас приїхав — це поки єдиний проєкт таксі, яким можуть користатися люди на колісному кріслі.
Їх ніхто не зобов’язує, у них немає відшкодування від держави. Особливо багато соціально відповідальних проєктів у малого і середнього бізнесу. Чогось подібного хотілося б і від держави вже нарешті побачити.
На рівні з усім цим ви збирали собі на протез. Поясніть, адже Мінсоцполітики каже, протезування і військових, і цивільних в Україні безкоштовне.
Так, це правда, безкоштовне. Ті протези, на котрих я робив перші кроки і якими зараз користуюся, безкоштовні. Вони обійшлися приблизно під 800 тисяч — цю суму покриває держава. Для першого протезування — непоганий варіант. Але щоб повернутися до активного життя, потрібні гідравлічно-електронні колінні модулі. Їх держава не покриває — там ціна вже 2,5 мільйона гривень за один.
Ці гроші, п’ять мільйонів гривень, зібрали друзі коли я ще лежав у реанімації. Я назвав ці протези "народними", бо на них пожертвували десятки тисяч людей. Дуже приємно, що вони це зробили. Безперечно, хотілося б, щоб держава ставила такі протези. Але я розумію, яке навантаження зараз на протезування.
Скільки займе часу стати на такі протези?
В моєму випадку це поки нестабільна історія. Перша спроба стати була напіввдала, бо довелося ще доампутовувати праву кінцівку. Це все збило процес реабілітації, мене відкинуло на декілька місяців. Але далі процес був досить жвавий. За пару місяців ми закрили питання по тренувальних протезах. Це такі — майже палки, на яких ти вчишся балансувати. Як ведмідь косолапий ходиш. Зараз я вже два місяці як стою на колінних модулях — це хороший результат при такій ампутації. На милицях вже можу ходити. Деякі до такого прагнуть роками.
Про вступ до ТРО
До повномасштабної війни Олег Симороз — юрист, громадський діяч, співзасновник партії "Народовладдя", учасник акцій проти забудови Києва. З початком повномасштабного вторгнення ви вступили до лав ТРО, 112-та київська бригада. Як ви для себе ухвалювали це рішення?
Важко, але швидко. Я багато собі ставив запитань, коли ще було АТО, ООС. Думав, що зрештою там багато професійних військових, контрактників. Але коли почалось повномасштабне вторгнення, зрозумів, що ми однією контрактною армією не потягнемо. Друге, що в моєму випадку вплинуло — на мене рівнялись як на громадського активіста і я відчував відповідальність. Не знав, який із мене вийде військовий, але це точно принесло б користь: я покажу приклад, що лишився в Києві та йду захищати рідне місто, країну. Я розумів, що там не відеогра. Що там вбивають, що можна отримати поранення. Там не буде можливості "зберегтися" або "почати заново". Я не романтизував війну.
Ви брали участь в боях під Ірпенем. А на початку осені 2022-го ваш підрозділ відправили в Донецьку область. Ви були готові, що, приєднуючись до київської ТРО, можете опинитися на сході?
Однозначно. Хоч і мало що знав про армію, але ТРО — це окремий рід військ ЗСУ. Відповідно, можуть бути будь-які задачі. Так, головна мотивація була — Київ. Але я все ж ішов воювати за країну. Донбас для мене — така ж Україна. Ми навіть, можна сказати, мріяли, що відстоїмо Київ і будемо визволяти й інші території.
Чим війна на Донбасі відрізнялася від того, що ви побачили на Київщині на початку повномасштабного вторгнення?
Оборона Києва — це все ж таки оборона столиці, і логічно, що тут кинули серйозні сили з нашої сторони. Коли мій підрозділ брав участь в бойових діях під Кремінною, там ситуація була вже інша. Уже була більш тривала війна, трохи вже не ті можливості по снарядах. Фронт розтягнутий, треба було ухвалювати трохи інші тактично-стратегічні рішення. Коли ми приїхали під Кремінну, на Бахмутському напрямку були вже серйозні бої. І ми знали, що туди кинуті більші сили. Нам цих сил не вистачало під Кремінною, але ми розуміли, чому так робиться. Під Кремінною тоді була гірша ситуація в плані підтримки артилерії, танкової підтримки. Це була територія, деокупована в ході харківського контрнаступу. Було складно — багато мін, ворожих ДРГ. Моя бригада ТРО чотири місяці тримала оборону, до ротації. Практично ми бригадою втримали наступальні дії ворога, і це допомогло на інших напрямках.
Про поранення
Саме там, під Кремінною ви отримали поранення. Це був підрив на протитанковій міні. Чи ви повертаєтесь подумки в те, що сталося?
Мінімально. Служба в піхоті — це, часто, лотерея. Було багато випадків ще під Києвом — пішов би іншою стежкою і все закінчилося б іще там. По нас у перший день відпрацював ворожий "Град", це було досить близько і все могло закінчиться ще тоді.
Підрив на протитанковій міні на пікапі. Статистика говорить, що це у більшості випадків — смерть. Тому я для себе вирішив, що моя історія позитивна. Я міг отримати більші поранення — наприклад, втратити зір.
Я переміг смерть. Тож усе "ок", наскільки це можливо.
Підрив на міні — це доволі поширена історія, на жаль, в ході наступальних дій, на щойно деокупованих територіях. Від чого залежить те, чим це закінчиться? Швидкість надання допомоги? Можливість евакуації?
По-перше, дивлячись яке поранення отримав. На жаль, буває, що наїжджаєш на міну, і немає вже чому надавати допомогу. Але якщо є шанс — як у мене було — важливі професійні дії побратимів. Хлопці спрацювали ідеально, як по книжках. Наклали турнікети, коли я ще сидів затиснутий в машині, дістали мене з неї. Далі — прийняли ключове рішення. До стабілізаційного пункту було 20 кілометрів. Ми залишилися без зв’язку, нести мене — це точно була б смерть. Зорієнтувалися, що треба шукати машину. Їхала на евакуацію 81-ша бригада — наші сусіди-десантники, вони мене забрали. Десь хвилин через 30 після підриву я вже був біля стабпункту.
Евакуація до стабілізаційного пункту, лікарня, операція, реабілітація — якщо узагальнити, наскільки цей процес в Україні вже налагоджений?
Я б оцінив його так: досить посередньо, з великим мінусом. З одного боку, медики — високий рівень. Але головним ворогом, як не дивно, в цій історії були Медичні сили. Ми бачили багато диких речей, і досі їх бачимо. Неякісні турнікети, наприклад. Треба про це говорити: ЗСУ регулярно постачаються неякісними турнікетами. У моєму випадку це була б смерть. Не сертифіковані турнікети, наприклад, китайські — їх не буває якісних. Багато підробок, але їх часто видно, особливо коли закуповуєш у великих партіях. Ми говоримо про турнікети, які видають Медичні силиУ серпні 2023-го командувачка Медичних сил ЗСУ Тетяна Остащенко зазначила, що "потрібні критерії та методологія, за якою можна об’єктивно та прозоро для всіх учасників оцінити якість" турнікетів. Вона також розповіла, що у ЗСУ ініціювали створення робочої групи на чолі з заступником міністра охорони здоровʼя України "для розробки методики випробувань і вироблення єдиного стандарту, за яким можна прозоро оцінювати всі засоби індивідуального захисту незалежно від джерела їхнього походження". — тобто куплені за бюджетні кошти. Ти його накладаєш, починаєш затягувати, він рветься. Далі — все, ти стікаєш кров’ю. Коли у тебе ампутовані кінцівки від вибуху, питання артеріальної кровотечі — це питання кількох хвилин. Якщо рветься турнікет, далі вже нема про що говорити.
Ще одне питання — переливання крові (йдеться про дозвіл для бойових медиків на переливання крові на догоспітальному етапі. У вересні уряд дозволив це робити — ред). Опонентами там були Медичні сили, які казали, що не треба це бойовим медикам. Лийте, мовляв, фізрозчин. Мені після поранення — за два тижні — влили шість літрів крові. Тобто майже стільки, скільки є в людині. І так зухвало, тупо, необґрунтовано говорити про це!
Ну і решта — ситуація в госпіталях, історія з ВЛК. Абсолютний бардак, профанство. Я давно поставив хрест на командувачці Медичних сил. Ця людина не просто нефахова — вона є ворог. Неякісні турнікети — це питання життя. Я думаю, що під цим інтерв’ю люди скажуть теж своє слово, особливо військові.
Що стосується лікування і реабілітації. Взяти Центральний військовий госпіталь. З одного боку, багато фахових лікарів. Що стосується оснащення, на якому вони працюють — його нема, це факт. Нема бази, це факт. Десь неякісні палати, видно, що багато чого закривають волонтери. Було б неправильно сказати, що я був там кинутий напризволяще. Але вся впевненість закінчилася на моменті, коли мені почали знімати шви. Я питаю в лікаря: що далі? А він: я не знаю, куди тебе відправити на реабілітацію. Нема такого місця. Пуща Водиця? Циблі? Для чого? Щоб ти там лежав?
В Центральному військовому госпіталі лікарі не дають поради, куди йти на державну реабілітацію. Тому що немає людей, немає реабілітологів.
Мені боляче згадувати цю історію, але в палаті я подружився з хлопцем Євгеном, з харківської ТРО. Він підірвався на міні. У нього такий самий випадок як у мене — висока парна ампутація. Ми з ним лежали й плюс-мінус виписувалися в один час. Мене забрала приватна клініка. Приїхали, подивилися, сказали: багато роботи, але візьмемось. А він поїхав у державну "Пущу-Водицю" на кілька місяців. І от я приїхав у протезний центр хвалитися здобутками. Кажу: дивись, я уже сам сиджу, займаємося. Але я виглядав, як дурень. Тому що вся його "реабілітація" полягала в тому, що до нього раз на день заходила санітарка. Слава Богу, він зараз поїхав за кордон, має можливість закрити це питання якісно.
Про відсутність інклюзивного простору
Ви в соцмережах писали, що шукаєте квартиру. Знайшли?
Так. У мене був запит на безбар’єрний простір у ванній і щоб я міг туди потрапити на спеціальному пластмасовому візку. Навіть у Києві я був трошки неприємно здивований — навіть у нових будинках багато вузьких дверей в ванну кімнату.
У результаті я зняв маленьку квартиру — квадратів на 30. Мабуть, щоб від палати не сильно відрізнялася. У ванну заїхати на пластмасовому візку можу тільки боком. Плюс, вона не безбар’єрна. Батько змайстрував пандус, я з розгону на нього заїжджаю, назад теж — це меганебезпечно. Але що є.
Навіть вдома вихід із зони комфорту.
Так, але пам'ятаю, як дуже хотів бути самостійним, коли лежав у реанімації. І зараз навіть з такими пересаджуваннями краще, ніж лежати там. Тому роблю, що необхідно, і ні на що не звертаю увагу.
Про "містобудівний закон"
Ваш перший пост в соцмережах після поранення був з критикою ухваленого парламентом закону 5655 про реформування сфери містобудівної діяльності.
Я отримую задоволення, коли справедливість перемагає. Коли думку більшості поважають, а не перемагає "бабло". І критично реагую, якщо відбувається навпаки. Цю історію треба починати з Олени Шуляк — голови правлячої партії "Слуга народу" і з цим випадком в госпіталі, про який, думаю, багато хто чув.
Нагадаю. У грудні парламент ухвалив законопроєкт 5655. Ви у відповідь написали пост із критикою цього голосування. Після цього до вас у лікарню без попередження прийшла депутатка і голова партії “Слуга народу” Олена Шуляк, одна з ініціаторів законопроєкту. Це викликало у вас обурення.
Обурення це викликало у багатьох людей. Від крайньої операції тоді пройшло кілька тижнів. У мене почали трохи рухатися руки. Ліва ще не працювала, але я хоч якось пробував повертатися до життя. Почав цікавитись у товаришів, що відбувається.
Історію про закон 5655 я знав добре — ми готували аналітику, коли законопроєкт ухвалили ще в першому читанні, до повномасштабного вторгнення. І я був шоці. Тому що, по суті, коли я брав участь у бойових діях, Олена Шуляк зі "Слугами народу" займалася не тим, щоб ОПЗЖ, наприклад, вигнати з парламенту. Виявляється, вони займаються тим, що вони разом з ними законопроєкти ухвалюють!
Я хотів, щоб перший допис був іншим. Планував написати про родину, про реабілітацію, подякувати всім, хто був зі мною. Але я — громадський активіст, котрий боровся з незаконними забудовами. І тут мені говорять, що хтось з ОПЗЖ вирішив, що в мене більше немає прав, що забудовникам розв’язують руки. Я написав допис. Він найшов підтримку в суспільстві. Це не сподобалося Олені Шуляк. І вона без попередження прийшла в госпіталь. Тоді, з огляду на мій стан, навіть мої найкращі друзі питали дозволу в моїх батьків. А вона підняла на вуха керівництво госпіталю, попросила вийти людину, котра лежала зі мною в палаті — а це був майор ЗСУ. Зайшла і влаштувала "розборки"Олена Шуляк називає законопроєкт 5655 таким, що допоможе цифровізувати процеси, знизить корупційні ризики та посилить відповідальність за злочини в будівельній галузі. Щодо критики у співпраці з ОПЗЖ, в інтерв'ю виданню "Бабель" у січні 2023 року Шуляк зазначила: "Не відслідковую, за що вони голосують, тому що не комунікую з ними". Щодо візиту в лікарню до Олега Симороза в цьому ж інтерв'ю депутатка заявила: "Я попросила вибачення, бо це нормальна здорова реакція. Мені не соромно за мій вчинок".. Мене дурним намагалися виставити.
Позиція пані Олени щодо цього закону ламається швидко. Хто ключові партнери нашої країни й про кого любить писати сама пані Олена? Це європейська спільнота. Зокрема, Європарламент. Нам вдалося сконтактувати з деякими його депутатами. Результат був справедливий. В резолюції Європарламенту щодо вступу України в ЄС і НАТО є 17-й пункт. У ньому європарламентарі звертаються до президента України Зеленського з проханням не підписувати законопроєкт 5655, тому що він несе корупційні ризики. Ця історія і моя позиція привели до того, що законопроєкт досі не підписали.
Також ви вже двічі брали участь в мітингах під КМДА.
Я багато писав про неадекватні закупівлі, неадекватні перекладання бруківки, розв'язки за 1 мільярд гривень, які падають ще на стадії реконструкції. На жаль, влада Кличка не чує людей. Зрештою ми були вимушені виходити на акції протесту.
Ключова позиція — перестаньте дерибанити бюджет. Не потрібні зараз ремонти в парках. Нам потрібно підтримувати Збройні сили. Я пишаюся тим, що в Києві є дві бригади тероборони — 112-та, моя рідна, і 241-ша. Є ще й інші підрозділи в столиці. Треба їм допомагати. У них велика нестача безпілотників, якісних турнікетів, пікапів. Паралельно з цим КМДА намагалися купити 17 нових Toyota Camry у свій автопарк. Це нормально? Ні.
Тому ми вийшли на акцію. У нас три вимоги. Берете ці кошти й перенаправляєте їх на армію. Ви це можете робити, у бюджеті міста є профільні програми. Друге — інклюзивність. Людей, яким це потрібно, більшає. Я хочу, щоб у мене теж було право виходити з будинку. Третя вимога — укриття. У нас їх немає. Багато об'єктів — це просто підвали. У мене товариш живе на Лук'янівці, біля кінотеатру "Київська Русь". У нього дитина не ходить у садочок, бо немає укриття. Кажуть: буде укриття, тоді будете ходити. А коли воно буде? Не знаємо. Що я бачу натомість? Штучні острови на Оболонській набережній. На питання "нахіба?" — "розвиток туризму в Києві".
У КМДА відреагували на зауваження мітингувальників під час першого протесту 23 вересня. По-перше, сказали, що цього року Київ закумулював на підтримку військових приблизно п’ять мільярдів гривень. Але паралельно з цим позиція КМДА така, що має розвиватися й інфраструктура.
Знаєте, скільки військові, що платять ПДФО в Києві, заплатили в міський бюджет столиці? Станом на зараз — вісім мільярдів гривень. Яка сума буде в кінці року? Орієнтовно 10 мільярдів грн. Бюджет столиці був 65 мільярдів. 10 мільярдів наповнили військові. Скільки зрештою дають військовим? П’ять мільярдів. Тобто ви ще п’ять хочете витратити за наш кошт на бруківку. Шикарно. Інше питання — навіть ті п’ять, про які ми згадали, не пробюджетовані. Вони не були виділені. Мій підрозділ продовжує купувати та заправляти автівки за свій кошт.
Щодо того, що ви сказали про інфраструктуру. Для мене інфраструктура зараз — це про безпеку. Київ обстрілюють, в Києві війна. Невідомо, яка буде далі ситуація. Безпека — це, мабуть, про укриття, а не про парки. До речі, зараз немає жодного укриття, куди б і я міг спуститися. Міська влада вирішила, що таких людей, як ми, не існує.
Про ухилянтів та повістки як покарання
Як би ви описали період, в якому ми зараз?
Складний період, мабуть, вирішальний. Можемо повернути не туди, можемо відкотитися до АТО — це стосується і тилових міст, і сприйняття людей, і загалом ситуації на фронті. Позиція в мене і в побратимів проста: ми багато віддали за те, щоб бути зараз на такій стадії. Іти назад, поступатися ми не готові.
Ви ж бачите, на скільки ми залежні від міжнародної підтримки. Я не буду коментувати історію, що у нас на 10-му році війни досі нема патронного заводу. Це абсурд, але зараз не про це. Міжнародні партнери, і зокрема головний наш партнер — США, говорять: у вас серйозні проблеми з корупцією. З нею треба щось робити, швидко, бо це може відобразитись на підтримці. Якщо вона зменшиться, погіршиться ситуація на фронті. Буду сподіватись, що всі ми — і цивільні, і військові, і ветерани — зробимо так, щоб ми повернули туди, куди треба.
Держава намагається боротися з людьми, що ухиляються від військової служби. Є обшуки в ТЦК, в медичних закладах, які видають довідки для ухилення. Чи це допоможе? Чи ми все-таки говоримо про суспільне явище, коли велика частина суспільства не готова захищати країну, але готова зробити все, щоб їй нічого не загрожувало?
Обшуки, боротьба з ухилянтами, з корупціонерами в військкоматах — це правильна історія. Але чому це не має ефекту, якого хотілось б? Має бути відчуття невідворотності покарання. Поки що це вибіркові історії. Корупціонер досі відчуває, що його може пронести. Не щастить одиницям. Тому інші йдуть на ризик займатися далі корупцією.
Я дедалі частіше в соцмережах натрапляю на відео чоловіків, які розказують, як і чому вони виїхали. І чому вважають, що це правильно. Чомусь розказувати про це стало не соромно.
Правильно. А яка відповідальність? У нас що, хтось її поніс? Може, хтось із тих, хто “відкосив”? Чи воєнкоми? Чи прикордонники, які взяли за це кошти? Тотальна більшість не понесе відповідальності, хоч ці злочини й на поверхні. Зараз маємо результат: вони хизуються цим. Це вже плювок в бік країни. З нас уже, військових, потихеньку починають стібатися ті, що "не народжені для війни". Це, виявляється, вибір: хтось хоче — воює, хтось хоче — не воює. Хтось на "економічному фронті" воює.
Повістки як покарання — як ви до цього ставитесь?
Засуджую, абсолютно негативно. Дуже нехороші люди, хто таке вигадав. Ви ж розумієте, що повістки як покарання вручають не найбільш, скажемо так, соціально надійним людям. І нам пропонують воювати разом. Тобто там, де важливо плече побратима. Побратими мені врятували життя. Якби там були соціально не надійні люди, мені б життя не врятували.
Там воювати треба. Ми, військові, робимо все, щоб шеврон і прапор носили з гордістю. І щоб поважали. У мене пропозиція для тих, хто таке вигадує: собі на роботу їх беріть. Помічниками топ-посадовців, у Кабмін, Верховну Раду. Я подивлюся, як ви будете задоволені їхньою роботою.
Попри важкість поранення, попри критику, яку ви озвучили в інтерв'ю, в мене склалося враження, що ви — оптиміст. Що дає вам підстави для оптимізму?
Попри все, що ми з вами проговорили, я впевнений, все у нас буде добре. Українці — світлі люди. Я пригадую перші дні повномасштабної війни. Думав: прийду у військкомат, мені дадуть автомат. Прийшов, а там черга на декілька кілометрів. Там уже жінки розбили польові кухні. Хтось дрова пішов купив, хтось їжу. Оце українці. Коли ми об'єднуємося, спроможні на круті вчинки.
З такими людьми ми можемо змінити країну. Впевнений, ми це зробимо. Просто хочу, щоб це було швидше. Але перемога — і зовнішнього ворога, і внутрішнього, за нами. У нас світлих людей більше, ніж нехороших. Вони програють. Сподіваюсь, дуже швидко.
Відео інтервʼю дивіться тут.
