1 вересня для більшості українських шкіл розпочнеться з очного навчання. Частина закладів, що знаходиться ближче до лінії фронту, продовжить онлайн-навчання. Діти за кордоном, а також ті, які перебувають в окупації також вчитимуться онлайн. Усе це створює виклики, як для навчальних закладів, так і для батьків та дітей.
Суспільне поговорило з міністром освіти і науки Оксеном Лісовим про те, яким буде новий навчальний рік, про готовність укриттів в школах, про психологічну підтримку усіх учасників освітнього процесу, а також про те, як заохочувати дітей за кордоном продовжувати навчатися в українських школах.
Окрім цього напередодні інтервʼю ми попросили наших читачів поставити запитання міністру й обрали три найцікавіші з них. Відповіді на них шукайте наприкінці інтервʼю.
30 серпня в Києві та інших містах був черговий нічний ракетний обстріл. Ви раніше говорили, що діти не мусять іти на перші уроки, якщо вони не виспалися, втомлені. Але як діяти якщо така ситуація триває не один тиждень?
Ми говоримо про здоров'я дітей, про їхню працездатність, спроможність навчатися. Якщо дитина виснажена фізично і психологічно, не виспалася, давайте керуватися логікою. Ми ж не відправляємо дитину в школу коли вона себе погано почуває, коли захворіла. Ми дивимося на її стан, довіряємо їй. Навіть якщо в школі є укриття і все окей з безпекою, однак дитина ніч не спала, бігаючи в укриття, або шукаючи ті дві стіни у себе у квартирі, мабуть, краще дати їй невелику перерву. Тоді вона матиме більше сил, щоб надолужити втрачені знання.
Звичайно, за цим треба слідкувати й користуватися інструментами, які в тому числі забезпечує МОН. Це Всеукраїнська школа онлайн, або інші засоби самостійного навчання. Або можна працювати з вчителями та самостійно надолужувати пропущені теми.
Чи є в Міністерстві освіти якась рамка для таких ситуацій? Бо одна справа, якщо це разовий інцидент, інша — коли ракетні обстріли відбуваються щодня. Та й діти теж по-різному реагують — у декого є сили продовжувати навчання наступного дня, у декого — ні.
Є рамка здорового глузду. Не можна зарегламентувати всі ситуації. Щобільше, коли ми зарегламентовуємо школи, по суті деактивуємо вчительський творчий потенціал, створюємо додатковий бюрократичний тиск. Ми можемо робити певні рекомендації, давати певні настанови. Але все одно батьки й вчитель визначають, як їм краще досягнути мети. Це правильніший шлях, ніж зарегламентувати кожен крок, кожен випадок і кожен кейс.
Війна, а до того ковід кидали стільки викликів, що якби люди не керувалися здоровим глуздом, не проявляли ініціативу, країна не вирулила б. Наш успіх у протидії ворогу, в тому числі у медичній, освітній, соціальних сферах, у тому, що люди шукали оптимальні рішення подолання викликів.
Кожна дитина має свій ресурс, свою психологічну структуру і реагує по-різному. Не можна застосувати одну рамку до класу в таких тонких речах, як, наприклад: що робити з дитиною, коли вона перехвилювалася.
Є загальна стратегія, яка стосується психологічного стану дитини. Є робота в рамках програми "Ти як?" і перезавантаження служби психологічного супроводу освітнього процесу. А є індивідуальний стан дитини, індивідуальна реакція на її спроможності, на її потребу в кожній конкретній ситуації.
Звучить як додаткове навантаження і на вчителів, і на батьків. Чи зможе система освіти його якось збалансувати?
Додаткове навантаження на кожну людину в Україні створює російська агресія. Все, що може полегшити життя і вирішити проблеми, про які ми з вами говоримо — це перемога у війні. Це ключове завдання, над яким працює держава і всі її інституції.
Суспільство травмоване, діти значною мірою відчувають цей тиск, так само як їх батьки й педагогічні колективи. Педагог не має права вилити свій психологічний стан у роботі. Бо вчителі мають показувати дітям приклад оптимізму і стійкості. Тому перше і ключове — це формування потужного нового підходу до роботи психологічної служби в системі освіти.
Ми зараз дискутуємо з Міністерством фінансів щодо збільшення кількості ставок психологів. На сьогодні в школах є половина ставки — один психолог, який працює іноді на дві-три школи. Одна людина не встигає охопити всіх дітей, не кажучи про те, що вкрай необхідно працювати з педагогами й, часто, допомагати батькам. Ми над цими проблемами працюємо з ЮНЕСКО і прагнемо вивести ситуацію до ідеального стану. Беремо приклади з таких країн, як Ізраїль, які пройшли в реформах військові виклики.
Люди є для цього?
Людей треба готувати й це найбільший виклик.
Це додаткове фінансування?
Будь-яка реформа — це додаткове фінансування. А в умовах війни це стає ще одним великим завданням.
Інше питання, що при правильній постановці задачі, при правильному баченні її розв'язання, можемо залучати донорські кошти, хоча вони не завжди є достатніми. Усе одно базово, за яку проблему не візьмись, стрижневим є державне фінансування. А ми знаємо, який пріоритет зараз у держбюджету.
Про який суми йдеться?
Мільярди. Коли ми говоримо про зміни якихось системних речей — чи про підручники, чи про укриття — це мільярди. Наприклад, сьогодні побудувати укриття, яких ми прагнемо, можемо тільки за кошти ЄС. Тому що йдеться про 175 мільярдів гривень.
Зараз в областях по-різному готуються до нового навчального року. Наприклад, в Харкові пропонують обладнати класи в метро. В Сумах будуть ніби як практикувати змішане навчання. Загалом, більшість шкіл вийде або на очне, або змішане навчання. Але багатьох батьків хвилює безпекова ситуація. Зокрема, в Харкові вони цікавляться чи не краще фінансування на переобладнання класів у метро спрямувати на покращення дистанційної освіти. Та ж сама ситуація в Сумах, тому що там багато шкіл знаходяться за 12 км від кордону з Росією.
У нас є конфлікт між двома прагненнями. Прагнення перше — безпека. Прагнення друге, також важливе і пріоритетне — якість освіти. Ми знаємо проблему освітніх втрат. Знаємо, що за різними дослідженнями вони сьогодні обраховуються, в залежності від методів і підходів, від року до двох.
Що ви маєте на увазі?
Прогалини в освоєнні програми. Також до освітніх ми відносимо втрати у психосоціальному розвитку дітей та освоєнні мʼяких навичок. Це питання подальшого життєвого успіху. Коли в підлітковому віці в дитини не формуються необхідні комунікативні навички, навички самопрезентації, креативного та критичного мислення, тобто ті навички, що залежать від соціальної взаємодії, це освітні втрати.
Кожна війна приносить суспільству так зване втрачене, загублене покоління. Це велика соціальна проблема, яка стосуватиметься не лише дітей, а і ветеранів, якщо ми не вживатимемо заходів.
Найкращий спосіб протистояти освітнім втратам — офлайнове навчання. Є набір інструментів, які пропонують і МОН, і різноманітні громадські організації, і школи, щоб підтягнути дітей. Але це, по-перше, створює додаткове навантаження на педагогів. По-друге — потребує додаткових фінансових ресурсів. Тому всюди, де можна і де люди готові повернутися до очного навчання, ми повинні створити умови, щоб вони могли це зробити.
Водночас це рішення має ухвалюватися після аналізу безпекової складової. Тобто повертатися до очного навчання треба з мінімальними ризиками, тільки коли забезпечили заклад освіти укриттями й іншими заходами. Той же Харків — чому єдиним рішенням очного навчання для них є метро? Тому що вони не встигають спускатися в укриття. Так, вони їх будують, їм виділена державна субвенція, в тому числі в цьому році досить значна. Але що з того, якщо підліт ракети С-300 — це 40 секунд, і у них іноді тривога звучить пізніше, ніж ракета долітає. Вони не можуть вивезти дітей в очно-аудиторне навчання і ніхто на цьому не може і не буде наполягати. Облаштування класів у метро — ситуативне рішення, але це їх рішення.
Сьогодні в Україні 76% закладів освіти оснащені укриттями. На це виділили 1,5 мільярда гривень державної субвенції. Але цього мало. Щоб школи, дитячі садки, заклади профтехосвіти, вищої освіти були облаштовані укриттями значною мірою доклалися місцеві бюджети. Залишається побудувати близько семи тисяч укриттів, з яких близько двох тисяч — на лінії, де ми сьогодні будувати не будемо, бо не передбачаємо можливості виходу дітей на очне навчання. Це навчальні заклади, які знаходяться від нуля до 50 кілометрів від лінії зіткнення.
У Харкові, що знаходиться далі, ми будуємо укриття, але вони не виходять на очне навчання з причини, яку я назвав. І вони там креативно у себе застосовують рішення — бокси з опаленням, вентиляцією та освітленням всередині станцій метро. Такі бокси вони вже побудували на чотирьох станціях.
Питання в тому, що на це потрібен додатковий ресурс, який могли б спрямувати на покращення дистанційної освіти.
У нас на ці програми також достатньо багато виділяється коштів. Тут не стоїть вибір — або в Харкові зроблять бокси в метро, або вони могли б вчитися дистанційно. Харків має кошти й на рішення, пов'язані з онлайновою освітою. Вони для цього багато роблять. Це не той випадок, коли вони могли б купити вчителю комп'ютер, але вирішили робити бокс.
Міністерство разом з донорами шукає можливості допомогти з оснащенням ґаджетами вчителів та учнів. Ми вже передали понад 96 тисяч ґаджетів для вчителів, понад 35 тисяч — дітям з соціальних категорій. І ще 40 тисяч ґаджетів доставлять школярам до кінця року. Органи місцевого самоврядування також долучаються до закупівлі обладнання.
За роки ковіду і за цей рік війни уже добре вибудована робота вчителів онлайн. Є діти, які комфортно почуваються навчаючись онлайн. Хоча, як не крути, є певна категорія, яка все одно потребує або значного самоконтролю, або контролю з боку батьків. Не завжди батьки мають змогу на це і не всі діти мають розвинутий самоконтроль, щоб вчитися онлайн. Наприклад, у сільських регіонах знизився рівень знань на онлайн-навчанні. Ми вже маємо попередні дослідження Державної служби якості освіти щодо цього і можемо це констатувати.
Чому?
Можливо, через мотивацію. Також значно втратили через онлайн-навчання дівчата в сільській місцевості. Можу припустити, що саме перебування у соціумі значною мірою мотивує дівчат до навчання, можливо, більше, ніж хлопців. Але це поки що не вивірений аналіз.
Є також категорії учнів, які можуть вчитися тільки онлайн. Наприклад, учні на окупованих територіях. Скільки таких дітей планує відновити навчання, наприклад, через дистанційні платформи?
Ми не можемо дати достовірну цифру, тому що хтось відключається від навчання, хтось продовжує його, хтось виїжджає на звільнені території, когось викрадають росіяни. Крім того, якщо я зараз назву точну цифру, цьому можуть протидіяти з російської сторони.
Діти за кордоном. У них є тільки одна опція вчитися в українській школі — через онлайн. Скільки таких дітей, чи продовжують вони навчання цього року, чи все-таки обирають вже очну освіту лише за кордоном?
За даними кінця минулого навчального року за кордоном було близько 500 тисяч дітей шкільного віку. Зараз будемо мати нову кількість і до кінця вересня зведемо нові цифри, оскільки частина дітей повернулася в Україну. Приріст дітей в школах відбувається в Києві та інших великих містах.
Не виключаю, що ми втратимо частину дітей, які можливо будуть вчитися виключно в іноземних школах. Хоча ми робимо все, щоб полегшити їм звʼязок з Україною. Наприклад, розробили спеціальну програму, де всі українознавчі предмети — українську мову, літературу, історію України, звели в єдиний курс на 6-8 годин на тиждень. Українська школа має дати їм український контекст.
Також запустили в роботу можливість зарахування результатів навчання за всіма дисциплінами в іноземній школі. Окрім, звісно українознавчих дисциплін.
Наскільки скоротилася шкільна мережа через війну?
На сьогодні маємо 12 тисяч шкіл, а раніше мали 15 тисяч. Це не лише зруйновані школи, а й ті, що опинилися в окупації. Водночас демографія також іде вниз.
Зменшується і кількість людей, які цих шкіл потребують?
Так.
Наостанок я б хотіла поставити три запитання від читачів. Софія запитує: як держава планує заохочувати людей до спеціальної освіти відповідно до умов воєнного часу?
Я не сказав би, що профтехосвіта є викликом для реформ, оскільки вона не має спротиву до змін. Профтехосвіта їх очікує. Перше, що ми повинні зробити — матеріально-технічну базу, якісні гуртожитки для студентів. Як тільки заклад професійної освіти модернізовується, туди встає черга студентів. Прикладів багато. В Дніпрі у нас прекрасні заклади. Рівненщина — один з лідерів модернізації серед закладів профтехосвіти, у Львові є прекрасні заклади, в які вклали й державні, і місцеві ресурси, і також, що важливо, ресурси бізнесу.
Це друга умова, яку ми, як міністерство, повинні забезпечити — спростити процес залучення підприємств, бізнесу та місцевих компаній до взаємодії з закладами профтехосвіти. Сьогодні є хороші випадки взаємодії з компаніями Укроборонпрому, наприклад. Оборонні підприємства отримують великі замовлення, персонал там здебільшого вже в віці, і там потрібні молоді кадри.
Сподіваюся, протягом місяця-півтора ми дамо законопроєкт про профтехосвіту. Він вже знаходиться у Верховній Раді. Єдине, що нас буде стримувати — бюджети.
Наступне питання від читачки Анастасії — про Андрія Василенка — працівника МОН, державного експерта експертної групи з питань цифрової трансформації освіти і науки, який висміяв незалежність України та країн Балтії, та поставив під сумнів бажання українців вийти з СРСР на початку 1990-х. МОН запустили службову перевірку стосовно нього, але питання: що ви як міністр думаєте про цю ситуацію?
Ганебна поведінка. Я не знаю, яку треба мати плутанину в голові, щоб, маючи стільки джерел не розібратися в елементарних речах. Чи це жертва пропаганди? Як учасник тих рішень на початку 1990-х, коли 90% людей проголосували за незалежність України, коли всі трансформації йшли не від влади, а від людей, як учасник всіх протестів від Революції на граніті, як людина, яка знає, що спонукало українську націю до виходу з СРСР, мені не зрозуміло, як молода людина може так мислити.
Людині запропонували написати заяву на звільнення. Вона відмовилася. Тому ми йдемо через дисциплінарку. Для держслужбовця — це неприйнятний рівень, по-перше, в публічних висловлюваннях, а по-друге, у світогляді. У нашій команді таким людям не місце.
Тобто можна очікувати звільнення?
Звільнення можна очікувати, навіть якщо людина потім буде оскаржувати це в суді. Я з такою людиною в команді не буду працювати.
Останнє запитання. Читач Артем запитує про скандал про плагіат, який стався на початку вашої каденції в міністерстві. Ви віддали наукову роботу на перевірку та, як і ваш заступник, відмовились від наукового ступеня. Чи є вже результати перевірки і як це вплине на вашу посаду? За законом без наукового ступеня ви не можете бути міністром.
По-перше, тут кілька некоректностей. Мій заступник не відмовлявся від наукового ступеня. Відмовився голова комітету з питання освіти Сергій Бабак. Він — від докторського, я — від кандидатського.
Я писав кандидатську у 2010-2011 роках. Тоді навіть інструментів перевірки на плагіат не було. І писав я її достатньо швидко, під тиском певних обставин, які були в той час — це був період Дмитра Табачника (міністр освіти і науки 2010-2014 років — ред.). У мене було 22 перевірки на той період. Була така установка старої парадигми — ти можеш доктором не бути, але кандидатом бути зобовʼязаний.
Я був директором позашкільного навчального закладу, який отримав статус національного. Мені тоді послали чіткі сигнали, що на посаді, на якій я перебуваю, мав бути принаймні кандидат — повинен захиститися. Багато хто був в таких ситуаціях.
У якийсь момент ми дійшли до рівня необхідного обсягу сторінок, до абсурдних вимог. Тобто я захищав кандидатську формальною мотивацією, а не тому, що науковець, який хотів присвятити карʼєру науковій діяльності. Тому я відмовився від кандидатської, по-перше.
По-друге, у мене в кандидатській є певні співпадіння, так само як і у Сергія Бабака. Ми самі перевірили свої кандидатські. Десь збігаються визначальні абзаци, десь це складові, які стосуються інших причин. Але оскільки ми обидвоє не пішли шляхом наукової карʼєри, мали анулювати культуру плагіату. Щобільше, у Міністерстві освіти лежить велика кількість докторських, які треба розглянути на предмет плагіату. І я не хотів би, щоб у мене в самого за спиною було якесь обтяження.
Але яка ситуація зараз?
Така ж, як і є. Всі, хто хоче відмовитися від кандидатської, може це зробити. Ми відкрили цю можливість.
Чи це не підважує сам інститут науки?
В нашому випадку ні. Статуси, як і доплати, наукою повинні набувати ті, хто нею займається.
Щодо міністерства. Немає вимоги, що міністр має обов'язково мати науковий ступінь. Ганна Новосад (міністерка освіти і науки у 2019-2020 роках — ред.) не мала наукового ступеня. Такої вимоги немає. Це маніпуляція.
