Сергій Коновал — боєць добровольчого українського корпусу з 2014 року з Тернопільщини. Був парамедиком на сході нашої держави. У перервах на ротаціях брав участь в благодійному велопробізі в США на підтримку України 20 штатами. Зараз він командир роти стрілецького батальйону 67 механізованої бригади Збройних сил України. З ним поспілкувався журналіст Суспільного Тарас Бурак.
Розкажи, з чого почався твій бойовий шлях у 2014 році?
"Я тоді навчався в медичному університеті на стоматолога. Долучився до студентів-медиків і ми разом відправилися на схід робити те, що ми вміли робити і надавати першу невідкладну допомогу. Ми якраз вивчали в той момент тактичну медицину. Як виїхали, потрапили на навчальну базу. Спочатку це був Київ, потім Дніпро. Далі в нас були виїзди в Луганську область в районі міста Щастя, Станиця Луганська. Далі Донецька область: селище Піски. Парамедик —це також є боєць. Також має свою зброю — автомат, бо можуть бути різні ситуації".
Початок повномасштабної війни 24 лютого. Де ти був в той момент і твої перші дії, коли ти про це дізнався?
"Як Добровольчий український корпус ми розробляли цілий алгоритм дій, коли розпочнеться повномасштабна війна. Останні місяці, бо розуміли, коли розпочнеться повномасштабна війна, треба їхати з чимось. Ну, як мінімум, треба мати транспортні засоби, зброю ми купляли. Легальну зброю: карабіни, помпові рушниці. Хто що міг, те і придбав. Якусь кількість набоїв, спорядження необхідне, бронік, каска, підсумки, аптечки. Хлопці вже були готові, ми зібралися і вирушили на Київ. Якраз йшло протистояння за столицю, яке було одним з ключових етапів у війні: чи ми відвоюємо, чи ми втримаємо нашу столицю, чи втратимо її. Втримали".
Який з боїв запам’ятався тобі найбільше?
"Тут важко сказати, які бої запам’ятались більше, які менше. Насправді війна, вона дуже різноманітна. Коли ми тримали оборону біля Бахмуту в Оріхово-Василівці був дуже потужний штурм ворожий, де вони задіювали величезну кількість піхоти, яка просто пішла в них в розхід, потужні артилерійські засоби. Вони використовували це в той момент, коли ми ще не встигли добре закріпитися. Нажаль, в нас були доволі великі такі втрати, поранених було багато. Але наші хлопці все-одно трималися і дуже ми багато змогли окупантів на той момент знищити, хоча й були в не дуже зручному становищі. Важкі там були бої. Важкі дні там минули. Я пишаюся хлопцями, які в той момент воювали, тому що я бачив, як вони себе проявили".
Бачив на твоїй фейсбук-сторінці відео: вечір і дуже-дуже світло, ніби зорі падають. Фосфором стріляють?
"Коли ми заїжджали в Бахмут, в перший вечір ворог використав фосфор. Він просто випалював. Його задача була випалити максимальну кількість територій, спричинити шкоду для здоров’я бійців. Тому що фосфор вибухає, осідає, він дійсно дуже довго горить, якщо він попаде на якусь ділянку шкіри. Всі одразу розуміють небезпеку, ховаються. Коли ти сидиш постійно в підвалі будинку, лупить артилерія, штукатурка осипається. Цей увесь пил, цемент – все це ти вдихаєш і плюс випари фосфору. Багато моїх бійців після цього мали дуже серйозні проблеми з легенями. Ну і психологічно воно також дуже тисне, бо ніч, темно і все палає довкола. А якщо є щось таке, що може загорітися, то починається пожежа. Але вже на той момент, як ми там були, то багато того, що могло б згоріти, вже згоріло".
Повернемося в 2018 рік. Ротація. Твоя поїздка у США. Розкажи, як виникла думка, щоб долучитися до велопробігу 20 штатами?
"Взагалі, коли під час перших ротацій я повернувся додому, є великий контраст: коли ти там на війні знаходишся — це одна обстановка і коли ти приїжджаєш сюди, — інша. Тут війна не відчувається: люди займаються своїми справами. Їм глибоко байдуже на війну. Відповідно, ти повертаєшся. І коли ти перші рази це все переживаєш, воно тебе сильно накриває. Це вже потім ти навіть не звертатимеш на це увагу. А на початках це важко. Ти шукаєш якісь механізми, щоб переключитися. Один з механізмів це були подорожі для мене. Подорожі велосипедом. Крім того, я познайомився з організаторами цього проєкту, який вони реалізували і долучився. Ми їхали не тільки штатами, а також і по Канаді. Головний меседж: ми мали спілкуватися з жителями тих країн і розповідати їм про війну. Дев’ять місяців ми готувалися і розпочали цей маршрут. Одна з ідей, яку ми заклали — благодійний велопробіг. Ми збирали кошти для тих, хто постраждав від війни на Донбасі".
Під час бойових дій ти знімаєш кіно. Ти був оператором на одному з місцевих телеканалів, знімав кліпи. Розкажи про це і як ти його поєднуєш разом з бойовими діями?
"Відеозйомка до мене прийшла в той момент, коли я почав подорожувати. Мені стало цікаво записувати те, що я бачу, щоб цим поділитися з кимось. Зараз один із меседжів, чому я хочу знімати відеоматеріали, щоб після того, як демобілізуюсь, фільм про мій батальйон. Як ми воювали, що відбувалося. Показати певний бойовий шлях і в майбутньому це все транслювати, як в Україні, так і за кордоном".
"Дім ветерана", який основний задум цього проєкту?
"Основний задум був у тому, що наприклад, в Америці вони зрозуміли це дуже давно, ще після В’єтнаму. Поверталися хлопці після війни і виникало дуже багато проблем, як зі здоров’ям, так і з психікою та багато інших проблем. Вони почали робити певні організації, які допомагали ветеранам адаптуватися, повернутися до звичайного життя. В Україні цей процес, я скажу так, мало розвинений. Фактично, тримається на різних ініціативних людях, які це все розвивають і з цим працюють. В Тернополі, на той момент, коли я робив "Дім ветерана", взагалі не було нічого подібного. Ми його запустили. Знайшли різні грантові системи, які могли підтримувати життєздатність цього проєкту і працювали. Працювали до моменту, поки не почалася повномасштабна війна. Зараз "Дім ветерана" знову набирає оберти. Це люди, які повернулися додому після поранень і їм потрібна психологічна допомога, або допомога навіть в плані того, щоб підтримати. Також сім’ї, які чекають бійців, які воюють. Ну і, власне, після війни в нас буде нове дихання, тому що повернуться ветерани, з якими доведеться безпосередньо працювати і багато працювати. І я планую до того моменту трошки збільшити об’єми "Дому ветерана", а потім, після війни, щоб він відкрився на всю свою потужність".
Крім того, що дистанційно керуєш "Домом ветерана" ще й волонтерством займаєшся. Використані гільзи ви не викидаєте, а перетворюєте їх в мистецькі вироби, продаєте на аукціонах чи і даруєте людям. Розкажи детальніше про цей напрям.
"Я беру гільзу від 105-го калібру М-119 гармата. Доволі високі, великі такі гільзи. Їх розмальовую в камуфляж і маємо на них фірмове лого роти "Сталева сотня". Коли приїхав у відпустку, захотілося такі презенти дати всім, хто підтримував нас під час цієї війни. Тому що без підтримки людей було б надзвичайно важко. Дуже багато треба ресурсів додаткових. Ці всі люди допомагають. Вони знають наші потреби. Долучаються. І хочеться якось їм подякувати за їхню роботу, тому що дуже великий пласт зроблено з їхнього боку.
За весь час повномасштабної війни ти вперше приїхав додому на ротацію у серпні 2023 року. Як ти вважаєш, змінився Тернопіль?
"Глобальних змін я не помітив. Люди відпочивають, ходять, займаються кожен своїми справами. Хочеться більше відчувати те, що вони перейняті війною. Одна з причин, чому ми маємо повномасштабну війну — люди, починаючи з 2014 року, не надали цьому достатньо великого значення. Я не хочу так песимістично говорити, але насправді перемога залежить від кожної людини. Не можна чекати собі вдома поки там на фронті замість тебе повоюють і через певну кількість днів ти з перемогою просто поаплодуєш і все. Кожен має робити роботу. Не кожна людина має тримати автомат в руках. Кожна людина має знайти якусь нішу, яка буде наближати нас до перемоги. Дуже образливо звучить, коли цивільна людина каже: "Не йду на війну, бо я не готовий". Не має так бути. Скільки можна? У 2014-му війна почалася. Від 2014 до 2023 року можна було, навіть будучи в цивільних умовах, підготуватися дуже капітально. Тобто, будучи в цивільному житті, є змога підготуватися до війни. Звісно, ти не можеш вивчити як стріляти з міномета чи СПГ, але ти можеш якісь базові основи підтягнути. І це тобі до поможе на полі бою".
Нагадаємо, командира роти 2-го стрілецького батальйону імені Тараса Хаммера 67 окремої механізованої бригади "ДУК" Сергія Коновала нагородили орденом "За мужність" III ступеня.
Читайте також
- "На день ближче до перемоги": в Тернополі відбувся допрем’єрний показ фільму