Із пораненою ногою втекла з гетто: історія жінки, сім’я якої переховувала євреїв

Ексклюзивно
Теребовля. Довоєнне фото. Перед річкою будинки, в яких жили євреї. Національний цифровий архів Польщі

90-річна Емілія родом із села Могильниця, що в Теребовлянській громаді на Тернопільщині. Під час Другої світової війни її батьки переховували в стайні двох євреїв. Коли їх викрили нацисти, всю сім’ю відправили до гетто, а самій Емілії гестапівець вистрелив в ногу. Про це жінка розповіла Суспільному. Своє прізвище вона попросила не публікувати.

Емілія розповідає, коли в 1941 році на Теребовлянщину прийшли нацисти, їй було 7 років.

"У нас був такий панський фільварок. І на тому фільварку розмістилися німці — Гестапо. Там був такий файний будинок: два чи три поверхи, великий клапоть землі обгороджений муром. Там на тому подвір’ї, на тому маєтку гестапівці зробили гетто. Вони туди з околиць зводили — не звозили, а саме зводили євреїв. Фільварок і село розділяла річка. Там їм спеціально зробили кладку таку з поручнями. Вони йшли з фільварка, згори панськими полями на ту річку. Завжди їх троє йшло в чорних шинелях. І мали чоботи: ззаду такі стальки. Коли йшли, то так рипіли ті чоботи. І завжди з нагайками і при пістолетах. Ми, діти, ще як тільки бачили, що вони йдуть, то вже тікали. Стояли десь збоку, поки вони не перейдуть. Бо якби перед ними перебіг дорогу, то нагаєм били!".

Будинок в Теребовлі, в якому жили євреї. Єидиний, який зберігся. Ярослав Ярошевський
Ми беремося за руки і йдемо дивитися. Діти, знаєте, це діти. То там земля рухалася. Там були і мертві, і живі в тій ямі

Жінка розповідає, поблизу фільварку сільські діти щодня випасали худобу:

"Коли перед обідом мали час, через ту кладку, через те поле панське бігли дивитися. Там такі огорожі з колючими дротами, охорона з собаками. Боже, повно євреїв! І діточки маленькі. А так просили їсти! Знаєте, тоді була біда, в самих не було, але діти були такі милосердні якісь. Хліба кавальчик вкраємо, в кишеню сховаємо і біжимо туди. І як той вартовий піде, ми хліб на патичок і через той дріт в ту дірку кинемо і тікаємо. Бо нас би постріляли. Ми і від батьків тікали і несли тим діточкам кавалок хліба".

Емілія каже, майже щодня німці виводили євреїв з фільварку на страту.

"В основному чоловіків виводили. По 10-15 чоловік. І біля ліска неподалік змушували копати рови. Вартові над ними стояли. Боже, як мама просила, плачучи, щоб ми туди не бігали. Сидимо і чуємо: вже пішли в хід автомати. І ті євреї вже не поверталися назад. І виводили другу партію людей над тою ж ямою. І знову. Я не знаю в скільки там рядів їх клали: чи в три, чи в чотири. А тоді виводили вже нових, щоб прикопували те, а потім ми беремося за руки і йдемо дивитися.Діти, знаєте, це діти. То там земля рухалася. Там були і мертві, і живі в тій ямі".

Картина художниці Софії Кальської "Вбивство на вулиці", 1987 рік. Художниця пише про зображення: "В гетто Трембовла, навесні 1943 року. Жінка йшла в гетто, і раптом німець безпричинно вбив її. Почувши крики, я вийшов і побачив чотирьох поліцейських. знімаючи її, загорнуту в ковдру, і краплі крові, що падали на дорогу". Меморіальний музей Голокосту США
Дитино, нікому не кажи, бо нас повистрілюють, нас спалять

Одного ранку, розповідає Емілія, коли прийшла до стайні доїти корову, побачила там знайомого єврея.

"В нас в стайні нагорі був такий отвір, через який кидали сіно корові. І він там голову наставив. Я підняла очі — Сіцьо. А я Сіця добре знала, бо він мав недалеко дівчину Маринку. А мене все посилав по ту Маринку, аби я сказала, що він прийшов. Він і мені завжди цукерків принесе. Отож бачу — Сіцьо. Напевно, мама йому їсти приносила, от він і виліз. Але я ніц не мала і він назад. Потім, як мама прокинулася, я кажу: "Мамо, а в нас там Сіцьо є". А мама: "Дитино, нікому не кажи, бо нас повистрілюють, нас спалять". Боже, я так тряслася! Напудилася. Після того, як завжди, погнала корову пастися. Але, знаєте, в мене вже не було веселости. Інші діти там скачуть, а я вже була якась настрашена. Я вже була не така. Але нічого. Надалі, коли я йшла доїти корову, то вже знала, що треба хліба врізати, винести. Там був Сіцьо і його старший брат Замко. Скільки часу вони вже там сиділи, — то хіба мама з татом знали".

Каже, носила хлопцям їжу два тижні. Згодом про це дізналися німці.

"Я думаю, що Сіцьо десь вночі ходив. Бо його як зняли згори, кальсони були закочені до колін і такі ще мокруваті. Він десь росою йшов, межею може. І, очевидно, в той момент, як він переходив, хтось його побачив. І я приганяю з поля на подвір’я, а в нас на подвір’ї німці. Сіцьо вже стоїть — зняли Сіця. А Замка, його брата, не було. Я лишаю корови і тікаю. А там хтось, напевно з поліцаїв був, бо носив карабіна, показав на мене: "Дитина тікає! Стріляй!". І німець вистрелив мені в ногу. Я впала та й мене забрали в те гестапо, в той фільварок. Хлів наш підпалили. Але, як німці вже пішли, то люди погасили. Частина згоріла, частина залишилася. А той Замко, я так думаю, розумів, що життя не буде. Що вже ліпше там згоріти, ніж має ще через тортури пройти. Хліви колись були шиті соломою. І як хлів погасили, було видно, що в одному куті він зірвав сніпки, може думав тікати, чи що, і він в тому куті врятувався. Ніхто не знав, куди він подівся після того. А нас із Сіцьом повели. У мене кров тече, а я так йду".

Теребовля, 1939 рік. Fb/Мандрівка старим кордоном

За словами жінки, до фільварку її забрали разом з батьками, братом і сестрою.

"Уже як в те гетто кинули, нога мені напухла. Мені її обмили трохи. Бабуся моя любила гербарій збирати. І я ходила з бабцею. Ну, але що з того, як ні травинки нема на тому подвір’ї за тою огорожею. Десь там якісь лопушки були. Я нарвала тих лопушків, приклала до ноги, зняла з голови хустину, зав’язала та й плачу. Сіця забрали у будинок, бо добре знав німецьку мову. І так потім люди казали, що Сіцьо був перекладачем в них, бо вони людей на допити викликали, арештовували. Але німці не знали української мови, то Сіцьо їм там був перекладач".

Люди в крові до колін були. Кров’ю обмили каміння

На фільварку їх тримали два тижні. Після цього повели до Теребовлі.

"Мені та нога напухла. Рана так болить! А їм нічого — вони нас нагайками з того фільварку повиганяли. До Теребовлі від нас 15 кілометрів. Поки ще дорога була добра, то можна було йти, але як перейшли на те каміння, — там з одного боку була така стежка, то люди ходили тією стежкою до Теребовлі. А з другого боку була дорога з камінням, де їхали возами. Навіть коней не гнали по тій дорозі, бо коні підбивали собі копита, калічилися. І нас по тому камінню гнали. То добре, як ще хтось був взутий. А хто був босий? А я бідненька тими ніжками, та шкіра, ніби полотенце. Ще мене несли то на плечах, то на руках. Люди в крові до колін були. Кров’ю обмили каміння. Двоє євреїв хотіли втекти — молоді хлопці. І як тільки трішки вийшли за ту шеренгу: паль-паль — постріляли їх. Птиці їх рознесли чи пси, бо так їх і залишили на дорозі. А німці їхали мотоциклами з псами. Спереду і ззаду".

Вид Теребовлі на замок і єврейську дільницю між 1902 і 1910 роками, праворуч видно синагогу. Сайт commons.wikimedia.org

Емілія каже, у Теребовлі вони теж потрапили до гетто.

"При в’їзді в Теребовлю, при дорозі було декілька обгороджених єврейських хат. Там теж було багато людей. Знову охорона ходить довкола, знову колючі дроти. Часто заходили зранку на подвір’я до тих хат німці. При пістолетах, як звичайно, з нагайками. Людей, хто був здатний працювати, виводили на роботу. Батьків і брата забрали на роботи в поле. Перед тим приходили жінки місцеві і, коли вартовий відійде, кидали їжу, а євреї їм кидали одяг. Євреї мали багато одягу, тож обмінювали. Моя сестра маленька мала рік і декілька місяців. І так мою сестру кинули в кошик з одягом. І жінка втекла з тим кошиком. Там залишалися каліки, діти і зовсім старі залишалися. На подвір’ї стояли зо три бочки води, а та вода така була аж густа. Смердюча така, зеленкувата. Але пили, бо іншої не було. Приносили їсти якусь бурду. Часом навіть навмисно ногою штовхнуть, аби те відро перекинулося. Лизали ту землю, бо то був обід. А воші які були! Такі були, що очі виїдали, в ніс лізли!".

Теребовля. Довоєнне фото. Перед річкою будинки, в яких жили євреї. Національний цифровий архів Польщі

У Теребовлянському гетто, каже жінка, німці також страчували людей.

"Одного разу зайшов німець. Повірте мені, я його донині бачу перед собою. В двері хати він би не вліз. Такого чоловіка я донині ще не бачила. Я все пам’ятаю: і той кашкет на ньому, і ту кобуру, і той пістолет. А там така кучерява дівчинка-євреєчка була. Гралася, але побачила його і зупинилася. А він витягнув цукерку і отак тою цукеркою крутить за обгортку. І пальцем кивнув до тої дівчинки. Вона підійшла. Він показав їй, аби відкрила рот. Вона відкрила рот, бо думала, що він їй ту цукерку кине. А він пістолета їй в рот. І дитя впало, облилося кров’ю. Я собі подумала: "Тут кінець. Тікати! Тільки тікати!".

Отаке дитинство було моє

Втекти із гетто, за її словами, вдалося наступного дня:

"Знову приходить той товстун. Він, коли заходив, у хвіртку боком заліз і не замкнув за собою тої хвіртки. Я думаю: "Застрелить, то застрелить". Вони зайшли до хати, а вартовий зовні за дротом ще далеко. Думаю: "Вже, як я буду коло тої хвіртки, він мене не побачить". До кінця дороги з того гетто було недалеко, а я добре Теребовлю знала, бо часто з татом сюди їздила. І як тільки вони зайшли до хати, а вартовий тільки до тих хат доходив, я в ту хвіртку і ногам дала знати. І я втекла. Той не стріляв, бо не бачив, бо я завернула і в кущі. Так я залишилася жива. Дві доби в полях ночувала. Боялася, аби мене ніхто не впізнав. Мені задавалося, що мене видадуть німцям. До свого села не повернулася, добралася до іншого, до своєї тітки. У тітки син-туберкульозник був. Там і табличка така була на брамі. Німці не приходили, ніхто не приходив — заборонено було. Вона жила сама, чоловік у неї помер. Мала криницю, корову, козу. І я в неї в хаті сиділа. Інколи виходила через задні двері надвір і в кукурудзі гралася. Отаке дитинство було моє".

Картина художниці Софії Кальської, 1985 рік. Художниця пише про образ: "Після ліквідації Трембовли я втік з матір’ю на пшеничне поле, і ми зустріли там жінку з двома дітьми. Ми жили з цією жінкою та її дітьми кілька тижнів, а потім ми розійшлися, і ми з мамою пішли в інше село. Після війни ми знову зустрілися". Меморіальний музей Голокосту США

Емілія розповідає, після того, як німці втекли з України, її сім’я знову об’єдналася. Про те, що переховували євреїв, каже, не шкодує.

"І дітям, і онукам це кажу. Десь в якійсь книжці я читала: "Твори добро і тобі добром воздасться". Якби таке повторилося і я б знала, що на мене чекає, чи зробила б так само? Важко мені сказати. Але мені здається, що якби до мене прийшла приятелька дуже добра моя і попросила: "Сховай мене", — я б ризикнула. Подумала б: "Може ніхто не буде знати?". От скільки часу відтоді вже пройшло. Муки були і все було, але зараз все одно все стало по-іншому. Тому, якби мене попросили, я б сховала. Я б не змогла відмовити".