Смерть в Україні одночасно всюдисуща й витіснена — це припущення, з якого виходить громадська організація та фахова спільнота "Інша Освіта", яка запустила програму "Школа Смерті". Під час програми досліджують культуру горювання та занурення в це горювання через колективні музично-театральні практики, перформанс і партисипацію.
"Інша Освіта" уже проводить "Кафе Смерть" — модеровані розмови про смерть, втрату й особистий досвід горювання, що спираються на світовий формат Death Cafe, а ще воркшопи зі складання заповітів і зустрічі з доулами смерті. Також планують досліджувати традиції проживання втрати разом із фольклористами, істориками та носіями традицій, щоби переосмислити їх сьогодні. Крім того, на осінь готують "Фестиваль смерті" — серію подій, присвячену Дню пам’яті померлих, 1 листопада.
"Це дата, коли мексиканці роблять дуже яскравий і красивий карнавал — приклад того, як тему смерті можна зробити ближчою: люди теж йдуть на місця поховання близьких, але ніби святкують цей день, можуть знайти контакт одне з одним. До речі, ми співпрацюємо із партнерами з Мексики. Мені здається, що українська та мексиканська ритуальні традиційні культури в чомусь дуже перетинаються", — розповідає Альона Каравай, одна з координаторок програми, а також кураторка сучасного мистецтва, культурна менеджерка, співзасновниця агенції Proto Produkciia і галереї "Асортиментна кімната" в Івано-Франківську.
Запитуємо в Альони Каравай, про що ми говоримо насправді, коли говоримо про смерть, чому плакальниці — це "трошки як go-go dancer, які будуть запрошувати інших поплакати легально" і чому покласти цукерки на кладовищі — це вже перформативна дія.
"Ми обговорювали втрати, на які ти нібито не маєш права"
"Кафе Смерть" — не новий формат в Україні й за кордоном (наприклад, психотерапевтка Віра Кравченко проводить його з 2019 року, але цей формат не є її терапевтичним проєктом — Ред.) Як ви почали його проводити?
Загалом відповідь дуже банальна: питання відносин зі смертю стало дуже актуальним і мені захотілося з ним розібратися. У моїй практиці найпростіше розібратися з певним питанням, якщо говориш з іншими людьми.
Перше "Кафе Смерть" я провела минулого літа. До цього я робила дві виставки, куди тема смерті приходила сама собою, а потім думала, що робитиму окрему виставку про смерть. Про моє зацікавлення темою дізнався мій колега і художник Стас Туріна, який розповів, що існує формат "Кафе Смерть". Мені стало цікаво спробувати, бо я маю 15 років фасилітаторського досвіду, але такі формати не практикувала. Тож я почитала гайд і вирішила стартувати із закритих постів, де запрошувала на зустрічі знайомих і знайомих знайомих.
Поступово я підійшла до теми смерті трошки ближче, перестала боятися цього питання, і цей формат став відкритим. Наприклад, нещодавно ми провели подію з відкритою реєстрацією у львівському Jam Factory Art Center.
Думаю, ще важливо проговорити, що ви робите "Кафе Смерть" з освітньою метою і такі зібрання не є терапією.
Розмови на "Кафе Смерть" точно дають ефект полегшення та підтримки, як, в принципі, будь-яке проговорювання. Але з гострими станами потрібно звертатися до спеціалістів.
Хто зазвичай приходить на такі зустрічі — мистецька бульбашка чи різні люди? І де ви їх проводите?
"Кафе Смерть" починалося як спроба поговорити всередині мистецької спільноти, де є багато втрат. Перше кафе ми провели в "ательєнормально" у Стаса Туріни, де говорили, мабуть, години три. Далі почали проводити в київському офісі "Іншої Освіти" або в "Асортиментній кімнаті".
З часом почали приходити дуже різні люди. Думаю, це формат, який можна створювати для своїх спільнот, бо всередині кожної спільноти є травми та розриви, які треба поступово проговорювати.
Як модерувати розмови про смерть? Здається, це тема, де не варто занурюватися з головою, але й не варто зберігати тишу. Як тримати оптимальну дистанцію?
Правила модерації та фасилітації звучать просто, але реалізовувати їх складно. Модератор і фасилітатор є нейтральними та створюють простір, який відчувається безпечним. Це ніби само собою зрозуміло, але щоби це зробити, потрібні дуже дрібні практики. Група дуже дзеркалить те, що робить модератор. Він створює простір, а потім нібито на нього і не впливає.
Мій підхід такий: неможливо підійти до цієї теми занадто близько. Я не боюся цього. У нас і так великий соціальний страх говорити про смерть, він регулює простір сам собою. Якщо додати ще регуляцію, то люди взагалі боятимуться.
При цьому важливо розуміти: якщо ти як фасилітаторка не регулюєш наближення до цієї теми, то маєш витримувати те, що говорять люди. Це м’яз, який тренується: вислуховувати інших людей, бути поруч і бути готовою чути дуже різні речі.
Наприклад, у нас було "Кафе Смерть", де ми говорили про суїциди партнерів та партнерок або про термінальні стани. Люди, які піклуються про близьких у термінальних станах, ділилися, що вони не впевнені, чи треба було продовжувати життя цих близьких так надовго. Вони відчувають провину за цей сумнів, але продовжують про це думати: чи треба було боротися за останні тижні, якщо вони були сповнені страждань?
Також ми обговорювали втрати, на які ти нібито не маєш права. Чи можна під час війни горювати про невійськові втрати, наприклад від онкології? Як горювати за людиною, яка публічно не була вашим партнером чи партнеркою? Або за колишніми партнером чи партнеркою, в яких були інші партнери? Чому за людиною, яку бачили один раз, можна горювати більше, ніж за родичем? І чому є потреба горювати за нею довше?
Людей, які приходять на "Кафе Смерть", найчастіше турбують питання самоцензури та відчуття провини. Їхнім близьким часом не зрозуміло, чому вони так "убиваються" за тією чи іншою людиною. Іноді внутрішні пріоритети не відповідають пріоритетам суспільства та наших близьких.
Смерть ставить дуже багато запитань. Вона не урівнює всіх: навпаки, вона робить нас ще більш нерівними. Ієрархія існує і під час життя, але після смерті вона оприявнюється і стає більш болючою.
Ви майже рік проводите "Кафе Смерть". Як змінюється із часом якість розмов?
Не можу сказати, що якість покращується, скоріше щоразу інша комбінація людей та інша тема. Наприклад, на одному з останніх "Кафе" ми говорили не про втрату людини, а про втрачені домівки й про смерть дому. На початку зустрічі люди почали казати, що в них немає можливості зараз відвідувати кладовища, де лежать їхні рідні — так і перейшли до цієї теми.
Коли ми говоримо про смерть, ми насправді говоримо про життя, культуру горювання, пам’ять, забування?
Так, тема смерті дуже об’ємна і вона, в принципі, про кінцевість. Ми часто на "Кафе Смерть" говоримо про те, наскільки смерть може перевернути та поміняти структуру життя іншої людини. Часто ми несвідомі, наскільки це змінює патерни поведінки — що і чому ми робимо. Тож смерть — це про живих, поховання інших людей, пам’ятання й забування. Наше завдання — працювати з втратою та смертю, щоби вона була присутня в нашому житті, але дозволяла нам жити своє життя на повну.
"В урбаністичних, атомізованих і фрагментованих суспільствах більше немає сусідів, які прийдуть до нас, якщо щось сталося"
Цією весною у пілотному режимі ви будете запускати ще один напрям "Школи Смерті" — публічну програму етнографічних досліджень.
Ми вже запустили точкове фінансування для музичних подій або подій, пов’язаних зі звуком. Це для людей, які професійно чи як аматори займаються музикою і хотіли би за допомогою звуку вшанувати пам’ять своїх близьких.
Етнографічні лекції ми теж зараз готуємо. Ми вже робимо воркшопи із заповітів "Остання воля" разом із "Метод Фондом", і це дуже цікаво. Фонд зараз у пілотному форматі розробляє онлайн-інструмент, користуючись яким митці можуть заповісти свою спадщину. Тобто вони відповідатимуть на різні запитання й автоматично формуватимуть заповіт, який можна буде потім завірити в нотаріуса. Наша фокус-група бере участь у формулюванні запитань.
Воркшопи зі складання заповіту найчастіше дуже смішні: учасники починають згадувати, кого точно не буде в заповіті, розповідати історії та сміятися. Так само як і "Кафе Смерть" часто завершується чорним гумором.
Повертаючись до етнографічних досліджень: як приклад ви наводите такі ритуали горювання, як гуцульські "грушки"Ритуальні танці, які виконують, щоби провести душу покійника в потойбічний світ. або ритуали в кримськотатарських та європейських спільнотах. Подумала про те, що такі ритуали на півдні чи сході України — це ніби сліпа пляма, таке враження, що все стерла радянська уніфікація. Чи вивчали ви це питання: як горювали в цих регіонах України?
Ще не вивчала це питання з етнографами, але я родом зі Сходу і пам’ятаю, що у нас були плакальниці — жінки, які приходили поголосити за померлими. Що більше вони голосили, то більше могли за це отримати. Їм не завжди за це платили, але в селі всі знали двох-трьох жінок, які можуть красиво поголосити. Тому в програму етнографічних досліджень ми думали додати й школу плакальниць.
Це теж про мудрість наших предків: близькі померлих не завжди можуть знайти доступ для того, щоби поплакати й покричати, тому добре мати когось у просторі, хто може зробити це безпечно. Зробити так, щоби людина не відчувала провини, що вона зараз не плаче, бо є інша людина, яка це робить. Плакальниця — це трошки як go-go dancer, який буде запрошувати інших поплакати легально. Вона буде голосити більше за вас, тобто ви не будете істеричкою, яка буде кричати найбільше, можна під шумок і поплакати. І навіть мужчині можна: якщо кричать кілька людей одразу, ніхто нічого й не помітить.
Це не випадкові ритуали, це знання про те, що робити, якщо людина померла, особливо в сільських, більш щільних ком’юніті. Якщо хтось у хаті помирав, то першими приходили сусідки — вони знали, що робити, поки родина сидить у стані шоку й заціпеніння: помити тіло, приготувати їжу й так далі. Смерть у селах була частиною життя від початку: діти бачили смерті свійських тварин та інших людей, ходили на похорони. Можливо, це було страшно, але це частина циклу життя.
В урбаністичних, атомізованих і фрагментованих суспільствах, де більше ніж половина людей переїздить кілька разів за життя, більше немає того, хто прийде до вас, якщо щось сталося. Тому часто ми залишаємося з цим наодинці — в школі чи ще десь нас не навчають, що робити. І власне, виходить, що через відсутність ритуалу ми відрізані від умовної сусідки, яка прийде і скаже, що робити. Ми настільки відрізані від смерті в умовах великого міста, що вона здається нам чимось нечуваним, ніби цього не може бути. А це може бути й це зрештою станеться з кожним із нас. Тобто дистанція до смерті стала більшою, а підтримка спільноти стала меншою чи майже нульовою. Знань про смерть теж не стало більше, тому й переживання втрати дається гірше.
Якими б не були ритуали, вони мають сенс. Наприклад, піти поїсти на кладовищі я раніше сприймала як щось дивне, а зараз думаю: добре, що ти взагалі можеш прийти до місця поховань своєї родини — це зараз великий привілей, багато людей не можуть цього зробити. Хтось може поплакати — й це нормально, хтось може поїсти біля могил — і це теж нормально: ритуал дає контакт із втратою в легітимній та структурованій формі. Але зараз цього контакту в нас дуже мало, втрат набагато більше.
Ми з вами говоримо якраз напередодні Гробків, коли після Великодня поминають померлих і збираються на кладовищах. Знову-таки, це більше про закриту сільську громаду. Які можуть бути альтернативи, на вашу думку?
Ми якраз хочемо ці альтернативи напрацьовувати, наприклад, за допомогою музичних подій. Як горювати, якщо людина зникла безвісти або коли місце поховання розташоване на окупованих територіях? У таких випадках можна шукати інший контакт зі своєю втратою, як-от відвідати не місце поховання, а інше місце, важливе для людини, яка померла чи зникла безвісти.
"Мені здається, що українська та мексиканська ритуальна культура в чомусь дуже перетинаються"
У "Школі Смерті" також буде перформативний напрям. Чому важливо працювати з тілесним досвідом? Як на мене, якщо людині важко сказати про втрату словами, не факт, що в стані заціпеніння вона зможе висловити це в жесті.
У "Школі Смерті" ми, зокрема, проводимо зустрічі з доулами смерті, нам із цим допомагає громадська організація "Бути". Є доули, які допомагають людині народитися, а є ті, хто супроводжує померлих та їхніх близьких і допомагає піти з життя. У нас є купа структур і ритуалів, пов’язаних із тим, що люди приходять у це життя, але як їм піти з життя, за закритими дверима чи шторами? Це процес, який так само потребує допомоги спільноти та навчання.
Одна з тез доул смерті: втрата або травма перебуває в нашому тілі. Коли ми працюємо з тілом, ми шукаємо зажим, це теж соматична психотерапевтична робота. Тобто робота з тілом — один зі способів прожити травму. Якщо вербалізувати в словах може бути складніше, то зробити дію — простіше.
Наприклад, понести цукерки на кладовище або пограти там на скрипці. Може, в людини близький помер сім років тому, але вона все так само гостро переживає цю втрату, тож у такий спосіб може вивільнити емоції та віддати шану без потреби говорити чи плакати (але можна і плакати).
Тож треба шукати різні дії, які допоможуть отримати контакт із втратою в органічний і безпечний спосіб. Може, запросити друзів померлої людини й пройтися місцями, які вона любила? Тобто тілесні дії — це не про "протанцюй свою втрату", вони можуть бути побутовими. Легкі, спокійні, без надмірної психологізації чи повертання до тілесних практик: у всіх нас різний контакт із власним тілом. Тож у моєму розумінні просто піти й покласти цукерки на кладовищі — уже перформативна дія.
Ви вже почали проводити серію подій "Уявні пам’ятники", і першою була партисипативна подія Євгенії Мелконян.
Так, цю серію ми хочемо передати в руки фахівців, тому оголосили серію подій зі звуком. Женя Мелконян теж працювала зі звуком та співом. На Замковій горі вона зав’язувала стрічки й пропонувала глядачам зробити те саме в пам’ять про своїх близьких. Це теж допомагає знайти контакт із втратою, навіть трохи вивільнити її, перенести на цю стрічку і частково залишити там разом зі своєю емоцією.
Ви також плануєте проводити "Фестиваль смерті". Які події там могли б бути, як ви це уявляєте?
Ми зараз напрацьовуємо пілотну версію: вже робили кілька подій на вихідних, але в менших групах, таке собі тренування перед фестивалем.
Сам фестиваль можна собі уявити як простір на один чи два дні з певними локаціями, де можна сходити й на "Кафе Смерть", і на воркшоп зі складання заповіту, і на зустріч із доулами смерті.
Якщо в когось є близькі в термінальних станах, дуже важливо бути підготовленими. Так само як жінка готується перед пологами й робить вправи з дихання. У цій ситуації теж краще порадитися з кимось заздалегідь, щоби потім у цьому досвіді було простіше. У доул є чіткі рекомендації, що робити, а що не робити, що допомагає, а що ні.
Також на фестивалі можуть бути перформативні події, які можуть допомогти прожити втрату. Крім того, у нас уже є пул партисипативних мистецьких робіт, які працюють із темою смерті й втрати, хочемо їх показати. Це може бути й мікровиставка, і запрошення на прогулянку в пам’ять певної людини.
Ми хочемо, щоби цей фестиваль допоміг підтримувати й себе, й інших у втраті. Зараз багато хто ходить на тренінги з такмеду, де вчиться, наприклад, зупиняти кровотечі. Може, не всі стикнуться із кровотечею, але всі точно стикнуться зі смертю, тож краще до цього підготуватися.
Ми хочемо зробити фестиваль до 1 листопада, Дня мертвих. Мексиканці в ці дати роблять дуже яскравий і красивий карнавал. Це приклад того, як тему смерті можна зробити ближчою: люди теж йдуть на місця поховання близьких, але ніби святкують цей день, можуть знайти контакт одне з одним.
До речі, ми співпрацюємо із партнерами з Мексики. Мені здається, що українська та мексиканська ритуальні традиційні культури в чомусь дуже перетинаються. Неочевидно, але наші ситуації дуже схожі: в Мексиці багато зниклих безвісти, але з інших причин, як-от складна кримінальна ситуація і наявність наркокартелів. Там багато різних способів нелегальних поховань — їх також досліджують митці й активісти, які намагаються знайти контакт із втратою. Є різні, дуже цікаві мистецькі практики — наприклад, вони працюють через одяг. Зараз ми ведемо перемовини щодо того, щоби митці з Мексики розповіли про це в Україні.
Як думаєте, де міг би проходити "Фестиваль смерті"? Пам’ятаю, організаторка іншого "Кафе Смерть", Віра Кравченко, розповідала, що вона хотіла би проводити зустрічі у якомусь рожевому кафе, але домовитися про це важко, бо людей, які збираються говорити про смерть, сприймають як "чорнокнижників".
Ми зараз дивимося на різні локації, зокрема у бік бібліотек із двориками або музеїв. Шукаємо місця, які можуть збігтися за вайбом, тобто негаласливі та спокійні, де можна сконцентруватися, але при цьому не місця поховань. Я не дуже вірю, що галасливі місця можна змусити замовчати, тож хочеться знайти простір, де можна порефлексувати.
Ви виходите з припущення, що смерть одночасно витіснена і всюдисуща. На вашу думку, чому ми уникаємо смерті навіть під час війни? Це про певний інфантилізм? Про те, що вона стала частиною нашої рутини?
Ми не уникаємо смерті, бо вона постійно перед очима, але ми уникаємо емоційної реакції на смерть. Якщо після кожного обстрілу ми будемо гостро та емоційно сприймати новини про те, скільки людей загинуло, ми просто психологічно не витримаємо. Тож це абсолютно природний захист нашої психіки.
На "Кафе Смерть" ми теж це обговорювали: чи нормально те, що спершу ми читали про кожного загиблого, а зараз, коли бачимо десятки, то думаємо: "Слава богу, що не в мене на районі"? Є певна кількість речей, які ми здатні витримати.
Тут важливо шукати баланс і потихеньку працювати з травмами й втратами, бо в нас їх багато і буде ще більше, на жаль. Просто їх заморожувати — це не вихід, бо тоді вони розморозяться у найбільш невідповідний момент, десь на робочому зідзвоні у вівторок, бо спрацює якийсь тригер. Краще робити це розморожування крок за кроком і контрольовано.
Це парадокс, але нам варто одночасно уникати й не уникати цих гострих станів. Тобто як тільки емоції виходять із гострої фази, треба обережно до них підходити й відкривати двері. Бодай на дві години на "Кафе Смерть".
Як на вас і команду вплинуло те, що ви працюєте з темою смерті?
Якщо це запитання про те, чи стала я жити більш повне життя, то ні, не стала. Я також не стала більш сумною. Багато дізналася про життя і різні життєві ситуації, про які раніше не думала. Це дуже розширило моє розуміння того, як може бути, і я відчуваю себе більш підготовленою до різних сценаріїв. Мені більше не треба ходити на зібрання незнайомців, щоб отримати валідацію свого горювання: я почула історію однієї дівчини, і всі на "Кафе Смерть" погодилися, що вона має право на горювання, навіть якщо це горювання не валідували її близькі.
У нашій команді тема смерті й раніше не була табуйованою, хоч іноді й відтісняється у сферу чорного гумору. Краще вже так, ніж взагалі про це не говорити. Ще у доковідні часи ми створили документ "Мій прекрасний останній день ", де написали, хто як хоче бути похованим, і залишили одне одному про всяк випадок. Причому ми створили дуже смішні інструкції. Наприклад, я написала, що мене обов’язково треба кремувати та поставити пісню No Woman, No Cry.
У якийсь момент ми в команді навіть почали жартувати про те, що ми робимо навчальні події про те, що супроводжує наше життя. Коли в нас почали народжуватися діти, то стало більше форматів для дітей. Потім діти почали рости, й ми почали робити формати для підлітків. У якийсь момент ми почнемо і помирати, тому нам треба мати й своє мікроагентство з поховання. Страшно думати про те, що зараз всі поховання робляться дуже однаково, а якщо ти хочеш трошки по-іншому, треба з цим боротися.
"Вміти завершувати — це важливо"
Є відчуття, що люди, які пережили втрату, знаються на зовнішніх ритуалах горювання — як бути в жалобі, поводити себе на людях. Від внутрішнього горювання, можливо, вони втікають, не знають, що з ним робити. Як ви вважаєте?
Думаю, це нормальна реакція психіки в певний момент. Біль може бути гострим і психіка нас від цього відгороджує. Для цього й існують зовнішні ритуали: якщо їх постійно проробляти, то можна знову повернутися до внутрішнього горювання — в той момент, коли це буде безпечно. Бо коли, наприклад, триває процес поховання, ми часто не можемо підійти до горювання — це небезпечно протягом перших тижнів після втрати. Психіка мобілізується і ми робимо те, що повинні, а для цього ми маємо не розпастися на шматки.
Але час минає і треба, щоб цей стан не капсулювався, щоби двері не закрилися повністю. Їх варто потихеньку відкривати, заглядати, чи є там емоції, чи вони влягаються, чи можна з ними працювати. Тому важливо мати ритуали пізніше, коли психіка готова прийти до внутрішньої роботи. Це може бути й розмова про втрату протягом цілої ночі, й інші, більш м’які ритуали горювання. Важливо мати різний набір практик, щоби з них можна було обрати.
На вашу думку, наскільки українська культура горювання схожа на європейську? Є відчуття, що колективна складова в Україні сильніша, а в західноєвропейській культурі, можливо, горювання проживають більш індивідуально.
Я не вивчала це питання, але, працюючи з темою смерті майже рік, можу сказати, що спільнота допомагає пережити втрату. Переживати її наодинці набагато довше, і, вибачте за тавтологію, із більшими втратами для себе. Тому, як на мене, колективні формати підтримки одне одного просто життєво необхідні в Україні. З такою кількістю втрат ми не можемо собі дозволити проживати їх індивідуально.
Етнографічні ритуали, які ми вивчали, всі колективні. Це завжди про те, щоби робити щось разом. Тож, найімовірніше, для нас більш природно, ближче до нашого ДНК переживати втрату колективно. Але треба напрацьовувати нові ритуали в групах, парах чи мікрогрупах.
"Школа Смерті" — це про те, щоби не навчитися, а перевчитися пам’ятати без радянських нашарувань?
"Інша Освіта" описувала компетенції, потрібні для життя, ще років десять тому, і там була компетенція починати й компетенція завершувати. З компетенцією починати зрозуміло: як розробити ідею, де взяти мужність, щоби запустити стартап. А з концепцією завершувати ми працювали не так сильно: як закрити певний проєкт чи певні стосунки й сказати собі: "Окей, це не кінець життя, я екологічно завершую, всім дякую"? Нам здається, що ми ніколи не завершимося, що ми й наші проєкти та організації будуть існувати вічно. Це веде до розчарування. Тому вміти завершувати — це важливо.
Ви говорите не лише про колективне пам’ятання, але й про екологічне забування. Як навчитися забувати?
Якщо йдеться про обсесивне пам’ятання, то я теж часто ставлю питання, коли вже треба забути. Тому тут теж треба баланс: коли ми кажемо про компетенцію починати, то треба і про компетенцію завершувати. Коли кажемо про культуру пам’ятання, треба і про культуру забування.
Знову парадокс, але щоби щось забути, треба про це достатньо пам’ятати. Якщо ми хочемо забути про свої втрати, то варто зробити ритуали пам’ятання, але не заходити з ними в якусь обсесивну форму повторювання, а в певний момент це відпустити.
У нашій папочці з пам’яттю не може бути надто багато речей, інакше ми не будемо їх пам’ятати. У теорії навчання є теза: щоби чогось навчитися, часто треба чогось розівчитися. Тому що є обмежена кількість того, що ми можемо в собі помістити. Щоби пам’ятати, нам треба забувати про те, чого вже нема — інакше не вистачить capacity.
Простіше не перевчатися, а вчитися одразу правильно. Як ми маємо говорити з дітьми про смерть?
По-перше, навряд чи можемо розказати дітям щось або навчити їх чогось, поки ця тема — табу для нас. Якщо відчуваєте великий супротив, то варто спершу попрацювати над собою, стабілізувати свій емоційний стан, інакше такі розмови можуть навіть принести більше шкоди.
По-друге, розмови з дітьми про смерть можна в певному сенсі порівняти з розмовами про статеве виховання і про секс. Це так само табуйована тема, дуже фізіологічна та вразлива. Там також є право на інтимність. Як тільки ми знаходимо для цього прості слова й готові поговорити прямо, без метафор, при цьому не заходячи в деталізацію, то можна говорити з дітьми.
Які події "Школа Смерті" планує найближчим часом?
У червні я буду проводити "Кафе Смерть" у Берліні на запрошення Київської бієнале — і сесію українською, і сесію англійською або німецькою. Партнери хотіли запросити людину з України, яка говорила б у Берліні про смерть. І через те, що є табу щодо цієї теми, їм здається, що треба привезти спеціально навчену людину, яка має це зробити.
Також я хочу закликати говорити з близькими й за потреби робити "Кафе Смерть" просто в себе на кухні. Ми почали цю розмову з того, як організувати цей простір, бо ж люди бояться говорити про смерть. Але якщо хтось один починає говорити, то людей потім не зупинити. Найскладніше під час зібрань не почати, а завершити цю розмову, бо на другій годині люди лише розганяються. Насправді вони люблять говорити про смерть і мають потребу робити це навіть більше, ніж ми думаємо — треба просто відкрити цей простір і почати проговорювати.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
