Рівно рік тому, 29 грудня 2019-го відбувся великий обмін полонених із самопроголошеними "ДНР" та "ЛНР". Україна повернула додому 76 своїх громадян, віддавши квазі республікам 127 людей. Серед звільнених українців – журналіст Станіслав Асєєв, танкіст Богдан Пантюшенко, правозахисник Андрій Яровий.
Чотирма місяцями раніше, 7 вересня 2019 року, в Україну повернулися бранці Кремля, які відбували покарання за політично вмотивованими справами в різних колоніях Російської федерації. Серед звільнених – кримчани Олег Сенцов та Олександр Кольченко. Ці двоє, мабуть, є найбільш відомими українськими політв'язнями Росії.
Перші кілька місяців волі колишні полонені користувалися великою увагою медіа: журналісти просили про інтерв'ю та коментарі, їх запрошували бути спікерами на різних подіях і дискусіях. Але поступово ажіотаж навколо колишніх бранців згас, увагу суспільства повністю захопив коронавірус і локдаун, а звільнені з полону українці потроху поверталися до свого нормального життя, намагаючись наздогнати реальність і адаптуватися до неї. Ми поговорили із п'ятьма колишніми політв'язнями про те, як вони прожили цей 2020-тий рік, складний для більшості українців через пандемію, але щасливий і яскравий для наших героїв, бо це був їхній перший рік волі.
Олександр Кольченко, 1942 дні в полоні
Засуджений судом Ростова-на-Дону до 15 років колонії за "тероризм", звільнений через 5 років кримчанин Сашко Кольченко згадує 2020-тий як дуже яскравий і насичений рік. Перед весняним карантином він встиг побувати в кількох європейських поїздках, де розказував свою історію, знайомився із безліччю різних людей.
Цього року в Сашка з'явилася кохана дівчина, влітку вони взяли з притулку щеня. Коли гроші з призначеної державою стипендії імені Левка Лук'яненка почали закінчуватися, Сашко пішов шукати роботу. Влаштувався столяром, вчився з нуля, адже зовсім не мав досвіду в цій професії.
Сашко розказує, що коли він був на співбесіді, і працедавець почув його історію, то в нього очі ставали дедалі більші й більші із кожною новою відповіддю Сашка: було трохи важко пояснити 6-річну перерву в трудовому стажі.
Читайте також: "Нам у Крим — тільки на танках". Кольченко розповів, як прожив рік після звільнення з полону
Сашка часто впізнають на вулицях: його зовнішність легко запам'ятати. Зазвичай це приємно: люди тиснуть йому руку або просять сфотографуватися разом. Але є і протилежний бік упізнаваності: Сашко – анархіст і антифашист, тож після звільнення мав уже декілька зіткнень із праворадикалами. "Я був готовий до цього, – розказує він. – Купив собі в будівельному магазині компактну киянку для самозахисту".
10 серпня Сашка затримала поліція під посольством Білорусі, куди він прийшов на акцію підтримати білоруські протести. "Вже у відділку, – згадує Сашко, – поліцейський мене запитує: "То ти Кольченко? Що, саме той?" Що я мав відповісти?".
Суд призначив Сашкові 40 годин виправних робіт, але апеляційний суд це рішення скасував.
"Це я так наочно пересвідчився в "ефективності" реформи поліції", – посміхається Сашко.
Станіслав Асєєв, 962 дні в полоні
Журналіста, письменника і блогера Стаса Асєєва заарештували 11 травня 2017 року в Донецьку, де він жив і писав про життя в окупації. Його звинуватили в шпіонажі і 28 місяців катували в "Ізоляції" – колишньому Центрі сучасного мистецтва, де бойовики "ДНР" облаштували не просто тюрму, а справжній концтабір. За свій перший рік волі Стас не пам'ятає жодного дня, коли б він не згадував, через що йому довелося пройти.
Він написав про це книгу "Світлий шлях" (концтабір "Ізоляція" знаходиться на вулиці Світлого Шляху, 3), яку презентував 10 грудня, в День прав людини. Виступаючи на презентації, Стас відверто каже, що щиро хоче помститися тим, хто його катував і продовжує чинити військові злочини на окупованих територіях. Саме бажання помсти було тим гарячим почуттям, що допомогло йому пережити жахи ув'язнення.
На презентації книги Асєєва зустрічаємо іншого колишнього політв'язня – кінорежисера Олега Сенцова. Його звільнили 7 вересня 2019-го, і все, що відбулося із ним після цього дня – це вже добре, говорить Олег. За перші півтора року волі він дістав ліцензію капітана парусної яхти, видав кілька книжок, зняв кіно, яке тепер буде монтувати. "У мене спокійна нервова система, я й з літака вийшов спокійний. Тепер спокійно живу, – говорить Сенцов. – Я живу сьогоднішнім днем, мене не тримає минуле, я з ним покінчив. І йду вперед". Асєєв і Сенцов обмінюються книжками і фотографуються разом.
"За півтора року я став майстром селфі", – говорить Олег.
Окрім двох журналістських премій, цього року Стас Асєєв дістав і квартиру: її пообіцяв йому Президент уже на першій після звільнення зустрічі, і за рік вона нарешті в Стаса з'явилася. Поки що там – голі стіни, ремонт має от-от розпочатися. "Тут буде жити мама, яку я за пару місяців нарешті перевезу з Макіївки, – говорить Стас. – І дуже сподіваюся, що все буде добре".
Богдан Пантюшенко, 1794 дні в полоні
Танкіст Богдан Пантюшенко першим вийшов з літака, що привіз наших бранців додому. Він пробув у полоні чи не найдовше з усіх наших полонених. Кілька разів його ім'я було в обмінних списках, але в останній момент щось там змінювалося, і Богдана не віддавали.
"За мою майже п'ятирічку в полоні багато емоцій перегоріло, – розказує Богдан. – Думаю, за цей час ми трохи навчилися спокою".
Як і всі наші герої, Богдан щиро радіє, що його нарешті перестали турбувати журналісти.
"Спочатку для мене було важливо розповідати про моє ув'язнення, – говорить Богдан. – Але з часом набридло відповідати на ті самі питання. Це інтерв'ю вам, мабуть, останнє".
Увесь цей рік Богдан тільки й робив, що закінчував усі справи, що накопичилися за час його полону. Він повністю відновив свої документи, нещодавно звільнився з лав Збройних сил України. "Я більше не хочу бути військовим, – пояснює Богдан. – Але якщо буде треба – я швидко у військкомат і знову захищати Батьківщину".
До війни він був програмістом, тому, перепочивши пару місяців у статусі безробітного, збирається знову працювати в ІТ. Пантюшенко – один із тих колишніх полонених, що віддали свої особисті речі Музею історії України в Другій світовій війні для експозиції "Вільні", присвяченої українським військовополоненим і політв'язням. Серед речей Богдана, що тепер у музеї – листи додому, в яких він ховав рукописи майбутньої книги Станіслава Асєєва, з яким він сидів у Макіївській колонії.
"Ви питали мене, як це – бути частиною музею, – говорить Богдан. – Не можу сказати, що я якось пишаюся цим. Але якщо мої речі допоможуть комусь відчути, що відбувається на Сході, що робить там Росія, то хай воно буде".
Андрій Яровий, 489 днів у полоні
Правозахисник Андрій Яровий – наркозалежний із більш ніж 10-літнім стажем вживання героїну, що з 2009 року лікується замісною підтримувальною терапією. Кожні 10 днів він отримує в лікарні свій препарат і документ, що засвідчує законність цієї процедури. Але ані пояснення Андрія, ані відповідні документи не переконали митників "ЛНР", що чоловік не порушує законодавство, перевозячи із собою власні ліки. На території самопроголошеної республіки діють норми, схожі на російські, згідно з якими замісна терапія для наркозалежних є нелегальною роздачею наркотиків і переслідується законом.
Андрій поїхав на непідконтрольні території у відрядження від Альянсу громадського здоров'я, мав моніторити там стан справ із розповсюдженням ВІЛ/СНІДу та інших соціально небезпечних захворювань. Це була вже не перша така його місія, але в серпні 2018-го вона закінчилася його арештом. Андрій потрапив у підвал "МДБ ЛНР": "Це така була честь для мене, – посміхається він, – що я потрапив саме у їхній центральний підвал".
Андрій провів там 6 місяців, тортурами і побоями від нього добивалися зізнання в шпіонажі на користь не лише української, а й британської розвідки. Окрім жахливих умов, Андрій потерпав ще й від "ломки", адже його ліки в нього вилучили. Згодом відбувся "суд", який призначив Андрію 10,5 років у колонії за "контрабанду наркотиків". Рік тому він потрапив в обмінні списки і повернувся додому, в Київ.
Андрій не помітив, як адаптувався до звичного життя після полону, адже одразу з головою занурився в улюблену роботу: він опікується правами спільноти наркозалежних, працює оператором гарячої лінії із замісної терапії та наркозалежності.
"Головна користь від моєї роботи, – пояснює Андрій, – що, окрім нас, ніхто з ними і не поговорить, і навіть малої спроби не зробить їм допомогти. Ніхто не любить наркоманів. Я теж не люблю, за що нас любити? Але суспільство має адекватно сприймати цю проблему і розуміти, що наркозалежність – невиліковна хронічна хвороба, а не злочин".
Ми спитали в Андрія, чи не обурює його те, що він дістав ув'язнення за своє бажання допомагати людям. "Коли я туди потрапив, – відповідає Яровий, – я усвідомив, що перебуваю в якомусь театрі абсурду. На кого там ображатися? Бажання помститися тоді відчував, але зараз уже ні".
Нині в полоні "ДНР", "ЛНР" та в окупованому Криму все ще перебувають понад 400 українців.
Автори: Ганна Єресько, Олена Зашко
