"Коли відібрало ноги, повзла їсти бур'ян". Спогади свідків Голодоморів

"Коли відібрало ноги, повзла їсти бур'ян". Спогади свідків Голодоморів

"Коли відібрало ноги, повзла їсти бур'ян". Спогади свідків Голодоморів Суспільне

Жаб’ячий суп чи кісточки від черешень, суди над односельцями, що збирали колоски, буксирні бригади, які ходили по хатах, – для багатьох українців, які вижили під час Голодоморів, це не сторінки з підручників, а спогади про найближчих. До Дня пам'яті жертв Голодоморів свідки тих подій з різних куточків України розповіли Суспільному власні історії.

Коли від голоду відібрало ноги, повзла їсти бур'ян

"Ми хліба тоді і не бачили. Нас троє було: братик і сестричка були близнюки. Сестричка вижила. Мама її возила у Кіровоград, у притулок. Та покине, а сама тікає. Бо як з мамою, то не візьмуть, а як сама, то заберуть. Костик помер у 33-му", – так згадує голод 1932-33 років 99-річна жителька села Олексіївка Кіровоградщини Євгенія Будяненко.

Коли почався голод, їй було 11 років. Вона розповіла, що тоді сім'я рятувалася завдяки жабам та бур'яну.

"Якби не ракушки, померли б з голоду. Знаєте, що таке ракушки, ні? У березі є такі черепашки, а в тих черепашках – жаби. Сестричка піде з відром, наловить тих черепашок, тоді топлять піч, тоді тих черепашок – у піч, вони потріскаються, а ті жаби повилазять, попечуться. А мама тоді потовче, а потім у каструльку, наллє водички, і їмо. Ото якби не ті ракушки, то померла б і я, і мама, і сестричка. Тут у нас через город, люди жили, і там був сад. І бур`ян. А я рачки полізу – не могла ходить, ноги відібрало – та там їм, їм, поки щось напхаю у шлунок. То там і засну. Прокинуся, і знову шукаю бур`ян. Всякий бур`ян їла", — розповідає Євгенія.

Жінка згадує, як вдалося вижити та врятуватися від “буксирних бригад”, які забирали хліб і забирали мертвих.

"Хтось зробить у стіні дірку, в торбинці заховає і замаже, а та буксирна бригада приїде, залізною палицею довбає піч і шукає. У них були такі тачки, щоб гній возити, викидали на тачку – чи троє, чи двоє, чи як було п’ять. То з тачки – до ями, вивернули, а яма велика. І до другої хати. Це ж подумайте – все село. Поза нами хата була – вся сім`я померла з голоду. У нас скриня була для одягу на замку, я прибіжу, дістану шматок макухи, вгризу. Отак я вижила. Зараз такий добрий хліб, таке все добре. А вже пора вмирати. Ось тільки й жить, а нема коли", — розповіла вона.

Ходила кістки збирала попід черешнями

Ксенія Катічева з Вінничини зі сльозами на очах згадує свого померлого у 1933-му братика. Вона розповіла, що і сама тоді дивом вижила.

"Ворони обдовбуть черешні. Я попід ними ходила, кістки збирала, це все, що я їла, бо мені три роки було, а вигляд, як в старої баби 70 років. Обличчя старе поморщене", — згадує Ксенія.

Її родину у 1932-му "розкуркулили" комсомольці. Забрали все до останньої крихти. Діда і батька вислали до Сибіру, а матір із 4 дітьми вигнали зі збудованої хати до напіврозваленої.

"Куркуль, та що ж він злодій? Два бички, 2 коні, і корова. Боже, що ж цей дід зробив. Що трохи поля було. То треба було забрати. Все забрали. Тільки сорочка лишилася", — розповіла вона.

Ходили на болото, рвати ситняки, їли макуху

Катерині Гурин з села Велике Устя на Чернігівщині зараз 90 років, у 1933-му їй було три роки, тому переповідає розповіді рідних.

"У 33-му врожаї може й були, але змушували у колгоспи йти. Тому прискіпувалися: город одрізали, комору одірвали, у кого хата – вигнали з хати, забрали. Хто пішов – той жив", — згадує жінка.

Під час повоєнного голоду 1947-му жінці йшов 17-ий рік: "У квітні ще їжа була: то картопля, то хлібинку якусь спечемо. А тоді вже позакінчувалось, що було вдома. І ходили по щавель, і рвали "опуцьки", ситняки ото по болотах рвали та їли. Зовсім на зелені жили. Макуху їли. Я сама уже опухла була – таке пузо було у мене", - згадує Катерина.

За її словами, у селі судили й жінок, які забрали з колгоспного поля колосся, щоб не померти з голоду.

"Судили Ганну Пихотину і Ганну Солошину. Вони коли жали жито серпами, то колосся наобрізали та й в мішок наховали, а об'їзник помітив. То по шість місяців дали. Отут у Щорсі відбували вони. Може кілограм чи пів кілограма наобрізали у мішок", — розповідає Катерина.

Вона згадує, що як зійшло жито, і сама ходила в поле збирати колоски.

"Подруга каже: "Пішли". І я з нею – піду поможу їй збирати колосся. А тут об’їждчик їде на коні верхи, ми в коноплі поховались, а він їде повз. Ми просимо бога: "Заховай нас". Аби в нашу сторону дивився, то знайшов би, а то туди дивиться, проїхав. Ми тоді з конопель та швидше додому".

Родину врятував пуд зерна

У селі Велике Устя на Чернігівщині родину Ольги Іванової, якій в 1947-му виповнилося 7 років, мати та четверо дітей врятував від голодної смерті односелець.

"У нього баба така була богомольна. Мати і каже: "Позичте пуд мені, я вам два принесу". Баба – ні в яку. А дід каже: "Як то, Параско, я не дам? Щоб через мене люди померли?". Та й дав пуд зерна. Мати змолола. Таки дотягли. Уродило. Мати два пуди наважила і до того діда. А він каже: "Ні, не буду я на твоєму горі наживатися. Пуд позичала – пуд і заберу".

Хвороба була така, що людина йшла і падала

"Хто був без корови, то не було що їсти зовсім. Були такі люди, що хати розшивали, щоб корову догодувати. Багато тоді людей повмирало. Хто від голоду, хто від хвороби. Хвороба була така, що людина йшла і падала. Дизентерія дуже була. В мене був брат Коля, старший за мене. Він за тиждень вмер", – згадує очевидиця голодомору Ганна Поліщук, мешканка села Завалійки на Хмельниччині.

Її односелиця Раїса Галушко розповідає, що матері вдавалося міняти речі на кордоні з Польщею.

"Люди тут через Збруч переходили в "Западну Україну", аби хоч якісь харчі дістати. Той рік вижити - то дуже страшно було. Як ми ту маму виглядали з "Западної", що вона принесе хоч щось поїсти. Нас в сім’ї п’ятеро було. Ми малі були, їсти хотіли, то бабця і шкаралупи з бараболі, і грис в макітрі терли, щоб нас нагодувати. А комуністи ходили по хатах, харчі шукали. То ми їх і в постіль ховали, і закопували десь, хто що міг. Бо приходили і все забирали", — згадує жінка.

Приїхала машина до магазину, забрала тата і всіх сільських, вивезли їх у яр і викинули там

Тернополянці Ніні Букачевській 83 роки. Вона пам’ятає голод 1947 року та історії родичів, які пережили Голодомор у 1932-1933 роках. Сама родом з Харківщини, у Тернополі живе 49 років. Під час Голодомору загинули її прабабуся, бабуся, тітки, двоюрідні сестри та брати.Тернополянці

"Моя бабуся робила мені оладки з трави. Це ще добре було", – пригадує жінка.

"Одного разу мама послала мене в сусіднє село до нашої родини. Треба було молоко віднести. Мені було 10 років. Приходжу до них, а вони опухли, рухатися не можуть. Якось розпалила плиту і насмажила їм тих оладок із трави. Вони дуже зраділи. Це страшна картина 1947 року. Я тоді бачила опухлих людей на вулиці", — згадує жінка.

Вона розповіла, як її батька та інших людей у Харкові схопили та вивезли до яру, де залишили помирати: "У 33-му в Голодомор батько стояв у черзі за хлібом в Харкові. Там багато стояло людей. І міські, і сільські. Вони мали різне вбрання, стрій різний був. Приїхала машина до магазину, забрала тата і забрала всіх сільських і вивезли їх у яр, викинули там. Тато мав трошки більше здоров'я, то він вибрався з того яру. А ті так і лишилися там умирати".

По дорозі нас обкидували камінням та стягували з вагонів

Сім’я Раїси Мозолевської родом з села Мала Білозерка у Запорізької області. Батько загинув на фронті, мати лишилася з двома малолітніми дочками. Раїса розповідає, що у 1946 році через їхнє село потоком йшов народ, всі йшли на станцію з вузлами, з дітьми на руках, на милицях, усі хотіли дістатися західної України, бо там не було голоду. Тоді її мати також вирішила рушити до Рівного.

"Дорога була важкою, добиралися товарняками, з яких людей постійно проганяли. По дорозі обкидували камінням, стягували з вагонів. Мама прикривала нас тілом як могла", - пригадує Раїса Мозолевська.

"Частину шляху долали пішки, їжі не було. Збирали гнилу, мерзлу, не викопану картоплю на полях, пекли її на вогні та їли", - додає жінка.

Після приїзду до Рівного, нічліг та харчі родині давали небайдужі люди. Згодом матері Раїси запропонували оселитися в землянці. У 1951 році Раїса Мозолевська разом з родиною переїхала до Луцька. Понад 60 років пропрацювала у медичній сфері. Жінка, яка пережила повоєнний голод, каже: "За все, що є у житті треба дякувати Богові".

Хоч щось потрібно було сховати, бо забирали все

Павло Демченко пам’ятає імена та обличчя тих, хто приходили забирати хліб. Такі бригади формували з жителів села. У чоловіка збереглася і фотографія. Минулого тижня йому виповнилося 93 роки.

У листопаді 1932-го Павлу було 5. Чоловік мешкає у Дніпрі, дитинство пройшло у селі Могильне на Одещині. Своє життя він також зокрема присвятив тому, аби збирати інформацію про голодомори. Його мати померла навесні 1934-го, батько й сестра – вижили. Він розповів, що у ті часи зерно закопували у землю та обкладали соломою, щоб воно не зіпсувалося. Його батько ж заховав трохи зерна у сараї, поблизу корови.

"Підіймав батько зі своїм братом цей жолоб, викопали яму, опустили туди, закрили. Хоч щось треба сховати, бо забирали все. Це те, що було у 1932 році, тобто хліб був, але закопаний у землі", — згадує чоловік.

Врятували корова та 200 грамів хліба

Орися Теляєва та Зоя Бондар бачили, як помирали від голоду жителі сіл у 40-х роках. Пані Орисю врятувало те, що її батьки працювали та отримували 200 грамів хліба. Зою Бондар — корова, яку мала сім'я.

"Зайшла жінка у двір. Отакі, ноги опухші, ледве повзла, а перед нею йшов хлопчик. У того хлопчика животик був, як барабан. Дитина біжить на подвір’я, сідає біля коритця, а там — лушпиння від картоплі, посипане рештками кукурудзи. Ми тим курей годували, і вона то двома ручками їла", — такі спогади про голод 40-х років переповідає Орися Теляєва.

Тринадцятирічною Зоя Боднар вивозила мертвих дітей на цвинтар, бо мала коня.

"Ми самі не померли, бо мали корову, а тато трохи муки приносив. Варили тісто, так і пережили", – розповідає жінка.

Читайте також

"Діти, не будьте голодні". Що розповідали своїм родичам жертви Голодомору

Категорії
ПолітикаЕкономікаКультураСвітСпортВідеоПодіїТоп дняПриродаРегіониСтильДітиНаукаТехнологіїУрбаністикаЇжаДомашні твариниЛюди