7 книжок, щоб перейти на українську, від радіожурналіста Сергія Стуканова

7 книжок, щоб перейти на українську, від радіожурналіста Сергія Стуканова

7 книжок, щоб перейти на українську, від радіожурналіста Сергія Стуканова

Журналіст Суспільного Сергій Стуканов народився і до десяти років жив у Луганську, потім родина переїхала до Донецька, а після початку війни він перебрався до столиці. Радіожурналіст виріс у російськомовній родині, але у 2000-х перейшов на українську. Стуканов ділиться списком книг, які допомогли йому в цьому.

Читайте також: "Книжковий карантин. Видавництва та книгарні пропонують акції та онлайн-читання"
7 книжок, щоб перейти на українську, від радіожурналіста Сергія Стуканова

Микола Хвильовий, “Арабески”. У нас у Луганську працювала вчителька, яка була закохана в українську літературу і намагалася прищепити цю любов нам. Я пам’ятаю, як вона розповідала про Хвильового, що ці твори були заборонені багато років. Твір “Арабески” — це приклад такого романтичного українського тексту, який вражає своїми образами. Тут можна згадувати юнку з блакитними прозорими віями, яка, мов амазонка, “джигітує” десь у заозерних краях. Тут можна говорити про ці пасажі — ніч, весна, міст, Марія, і ти одразу уявляєш себе у Харкові, на тому мості біля річки. Ти уявляєш, як Хвильовий ходив тим Харковом, що став столицею України. Як намагався зробити це місто українським. Тут мені пригадується ще один відомий харків’янин — Шерех-Шевельов, який написав статтю про чотири Харкови. Харків Хвильового він називав “третім Харковом”, символом українського урбанізму, тому що саме покоління Хвильового прагнуло надати українському життю, яке тоді буяло здебільшого в сільському середовищі, більш міського простору. Хвильовий дуже тонко писав романтичні тексти, і це заслуговує на пошану.

“Українська мова у ХХ сторіччі: історія лінгвоциду” за редакцією Лариси Масенко. Лариса Масенко — це дуже важлива постать в плані утвердження української мови, тому що її праця показує, яким чином мову було знищено. Ця збірка документів демонструє, як впроваджувались обмеження проти української мови протягом минулого сторіччя. Наприклад, радянська влада вдавалася не лише до обмежень і заборон, а й втручалася в саму структуру української мови. Викреслювалися зі словників цілі лексичні пласти, українська мова наближалася до російської. На прикладі слова “праска”, в тому числі, вона показує як це відбувалося. До війни російське слово “утюг” перекладалось на українську саме як “праска”. Потім у словнику з’явилося також слово “утюг”, а праска була через кому. Питомі українські слова в такий спосіб потім зникали. Інший напрямок — фонетичне наближення до російської мови. Викидались фонетичні особливості української. І, як наслідок, у 80-ті роки школяр з міста Дніпропетровськ вважав, що українська мова є калькою російської.

7 книжок, щоб перейти на українську, від радіожурналіста Сергія Стуканова

Аттила Могильний, “Київські контури”. Я завдячую знайомством із цим поетом своїй дружині — вона на старших курсах університету писала дипломну роботу на тему творчості Аттили Могильного, досліджувала саме збірку “Київські контури”. Ця книга була видана 2013 року після його смерті у видавництві “А-ба-ба-га-ла-ма-га”, тобто її готував до видання Іван Малкович. Аттила Могильний не мав вищої освіти, бо під час іспиту, коли інтерпретував творчість Тараса Шевченка, щиросердно сказав, що образ Катерини — це “упосліджена Україна внаслідок впливу Російської імперії”. Після такого він не мав можливості вступити до університету, але перебував у столичному середовищі поетів, де оберталися й Оксана Забужко, й Іван Малкович. Після здобуття незалежності було видано його збірки. Для мене ця історія є особистою, бо пам’ятаю, як ми з моєю тоді ще майбутньою дружиною блукали київськими пагорбами, сідали й читали вірші Аттили Могильного. А вони недаремно називаються “Київські контури”. Могильний — київський поет, причому коли він пише про Київ, він його уявляє діахронічно, тобто поєднує в одному вірші і часи давньої Русі, коли ще Ричард Левине Сердце ходив Києвом (є така столична легенда), і сучасність. Це людина, яка дуже інтимно відчувала Київ і справила на мене враження.

7 книжок, щоб перейти на українську, від радіожурналіста Сергія Стуканова

Юрій Винничук, “Танго смерті”. Я прочитав цю книгу не так давно, тому вона увійшла до цього переліку. Хоча до самої постаті Винничука у мене двояке ставлення, зокрема через його висловлювання щодо міста Донецьк ще перед війною. У квітні 2014 року, коли Донецька ОДА вже була зайнята, в “Ізоляції”, яка тоді ще була творчим простором, а зараз є сумнозвісним концентраційним табором, відбувався український літературний фестиваль. Він поки залишається першим і єдиним, але я сподіваюся, що після деокупації його буде продовжено. Тоді, 2014-го, на фестиваль з'їхалось дуже багато українських письменників, зокрема і Юрій Винничук. І після того він написав про Донецьк колонку, в якій висловив думку, що люди, які окупували ОДА, є не зайдами з Ростова, а місцевими. Утім, як митця слова я його шаную. Любко Дереш про “Танго смерті” сказав: “Після цієї книжки ми маємо свого Умберто Еко”. Мені здається, що Винничук досить цікаво описує характери. Він так змальовує сюжети, що виникає бажання говорити українською мовою.

Володимир Кравченко, “Нариси з української історіографії епохи національного Відродження”. Навчаючись на історичному факультеті, я дуже детально вивчав історіографію — науку про те, як пишеться історія і як історики інтерпретують факти. Бо факти незмінні, а от концепції, погляди на історію — змінюються. Друга половина XVIII та XIX століття — це той час, коли відбувалося становлення української історії, писалися перші праці з історії України, які тоді називалися “Історією малої Русі”. Також була написана “Історія русів”, про авторство якої багато дискутується. Люди, що походили здебільшого з дворян, у певний спосіб намагалися подати Україну як самостійне історичне явище. І це потрібно було робити в якийсь спосіб в умовах загального російського дискурсу про те, що “все реки вливаются в единое русское море”. І ми бачимо, як з кінця XVIII сторіччя кожне наступне покоління дедалі більше увиразнено показувало Україну як самостійне історичне явище. Зрештою, ми бачили Антоновича, Костомарова і потім уже Грушевського. Це можна розуміти як становлення української ідеї, те, як українці намагалися зрозуміти самих себе. І коли ти це читаєш, неможливо не стати патріотом і не перейти на українську мову.

Читайте також: "Прохасько, Забужко, Жадан. 8 українських книжок, про які соромно не знати"
7 книжок, щоб перейти на українську, від радіожурналіста Сергія Стуканова

Умберто Еко, “Ім’я рози” у перекладі Мар’яни Прокопович. Я прочитав цю книгу в середині 2000-х — саме тоді, коли активно переходив на українську мову. І твір дуже вплинув на мене саме через переклад Мар’яни Прокопович. На мій погляд, це чудовий переклад, бо перед нею стояли дуже великі виклики. Мова у книзі ведеться від першої особи — ченця, який жив у Франції в XIV столітті. Ми пам’ятаємо, що в середньовічній Європі, по суті, не було усталених європейських мов. Вони лише переживали становлення. Натомість місцеве населення у кожній провінції розмовляло своїм діалектом. Відповідно, перекладачка поставала перед завданням передати це розмаїття мови. Ба більше, їй треба було передати мову кількох верств населення: наприклад, манеру, якою спілкуються королі.

У російській мові, наприклад, є звертання “Ваше высочайшее благоволение”, “Ваше превосходительство”, тому що вони били багато чолобитних, в українській же такого немає. Прокопович, вдавшись до різних часів української мови, дуже класно це передає. Друге — їй потрібно було передавати мову нижчих прошарків. Там був персонаж — юродивий, який, напевно, говорив незрозумілим суржиком латини, французької чи італійської — суміш, яку треба було органічно передати. І от вона так само вдається до залучення різних відтінків старослов’янської, давньоруської, полонізмів, русизмів — різних діалектів, що загалом дає багатющий матеріал. Мені було цікаво читати “Ім’я рози” і з точки зору мови, і як тодішньому аспірантові філософського факультету — бо там ідеться про середньовічних номіналістів, реалістів, універсалів тощо.

7 книжок, щоб перейти на українську, від радіожурналіста Сергія СтукановаFacebook

Оксана Забужко

Оксана Забужко. Три наукові книги “Філософія української ідеї та її європейський контекст” (про Івана Франка), “Шевченків міф України” (про Тараса Шевченка) та “Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій” (про Лесю Українку). Я додав усі ці книги до топ-7, оскільки відповідав на запитання про твори, які заохочують вчити українську мову. Я хотів, щоб тут була не лише художня література, а й видання, в яких ти знайомишся з непростою історією України й тих людей, які рухали українську культуру. І їхній приклад тебе підштовує робити схожий вибір. Оксана Забужко оригінально написала цю трилогію про Франка, Шевченка й Українку, і вони передовсім цікаві з точки зору філософського осмислення їхніх ідей. Важко залишатись осторонь української ідеї, яка гідна поширення.

Читайте також: "Які книги останнім часом читала Ірена Карпа і що вона про них думає"
Категорії
ПолітикаЕкономікаКультураСвітСпортВідеоПодіїТоп дняПриродаРегіониСтильДітиНаукаТехнологіїУрбаністикаЇжаДомашні твариниЛюди