Андрій Гайдамаха — українець, народжений в Бельгії. Він був головою Проводу Організації українських націоналістів та директором Української редакції "Радіо Свобода". В інтерв'ю Суспільному розповів про роль діаспори та громадських організацій у створенні іміджу України закордоном, чому росіяни бояться Бандеру та як утверджувати національну ідею.
Як народжений у Бельгії українець зберігав свою ідентичність, плекав мову?
Коріння моє походить по лінії батька з села Іванків біля Скали-Подільської. Я знаю, що лінія родинна тягнеться до прадіда і мій батько звідти. Загалом в діаспорі, то тяжко зберігати мову. Нас 12 дітей було, дев’ять сестер і ще двоє братів. У прадіда також було 12 дітей, тут напевно генетично якось склалося. Бельгія країна, в якій три мови: є фламандська або нідерландська, французька і німецька мови. Моя мама була німкенею, я виростав в багатомовному середовищі. Ходили ми до української школи, знав слова: так, ні, добраніч, добрий день, смачного, "Отче наш" знав, "Богородице Діво". Раз на місяць священник приїжджав, була парафія, відправляв службу Божу, я кадило подавав, прислуговував там. Також і спів той чув народний, літургійний. Диктант я міг писати українською мовою без помилок, бо слух був, але розмовляти на будь-яку тему, то не йшло так легко.
Я є перша людина, яка народилася поза Україною і яка мусить очолювати структуру, яка витворила цю Україну
Коли ви зрозуміли, що хочете займатися українською темою ґрунтовно?
Церква покерувала. Задумалися над тим, щоб створити школу, де збирали хлопців зі всієї української еміграції в Європі, тобто з Великобританії, Бельгії, Німеччини, Франції і до Риму. Там створили українську гімназію у формі малої семінарії, хлопці були від 12 до 18 років. Класична гімназія — латина, грека, закритого типу, всі предмети українською мовою. Там навчився і освоїв, тоді фактично українська стала моєю робочою мовою на все життя.
У 2000 роках ви були головою Проводу Організації українських націоналістів. Ви зайняли цей пост після Слави Стецько.
Довго я вагався перебирати цю функцію, але друзі та товариші переконували мене, що хтось мусить це брати. Я є перша людина, яка народилася поза Україною і яка мусить очолювати структуру, яка витворила цю Україну, яка має величезну спадщину і треба це перебрати, передати далі. Я собі усвідомлював і тому погодився. Це не було легко, це було стресово не тільки фізично, але й ментально. З допомогою друзів мого віку і старшого покоління, ще будучи студентом, ознайомився з постатями, які очолювали громаду.
Спілка Української Молоді — це велика частина вашого життя. Чим в цілому для вас є ця громадська організація?
По-перше, родина, друге — школа, а третє — позашкільна організація.
Європейці відкрили Україну з середини й ментально
Як українці, українська діаспора можуть буди дієвими або є такими за кордоном, щоб зберігати українську ідентичність і впливати на світову політику?
Є принцип еміграції, якщо вона є відрубаною від свого континенту, від своєї країни, вона приречена спочатку на інтеграцію, а по тому на асиміляцію — це є закон природи і проти цього ніхто нічого не може зробити. Та еміграція, яка була на заході після Другої світової війни, — суто політична, попередня була економічна через брак землі родючої в Україні населення росло. Політичні обставини — Україна не була самостійною, поляки були на західній Україні, люди їхали на заробітки до Аргентини, Бразилії, Канади. Найголовніше завдання було донести про Україну, бо вона була ізольована й окупована. Це було питання технологій. Мої попередники дуже добре справилися з цим і Слава Стецько, і Ярослав Стецько, і Бандера. Вони поділили функції.
Із повномасштабним вторгненням Росії в Україну велика частина людей також покинула Україну. Яке нинішнє їхнє завдання, цієї хвилі еміграції?
Великий прорив в свідомості Європи, що Україна стала не місцем в підручниках, газетах, на картах, а ментально. Українці відомі соціальністю, вони суспільні, відкриті, дуже позитивне враження зробили. З другого боку насильство, яке Москва вчинила проти України, це викликало в Європі велике почуття співчуття, велика кількість допомоги прийшла. Європейці відкрили Україну зсередини й ментально.
В українському суспільстві певний час точилися дискусії, хто має кому більше допомагати: корінна Україна діаспорі чи діаспора корінній Україні. Чи має бути взаємозв`язок?
Діаспора в еміграції без України не виживе, так само будувати Україну з діаспори також не можна. Це є ілюзія. Україна тільки в Україні побудується.
Для мене українці, які віддали не лише свої таланти, а й життя за Україну, то найвище, що може людина дати
У 90 роках ви були редактором "Радіо Свобода". Над чим тоді працювала журналістська спільнота?
Перед незалежністю я закінчив студію і переїхав до Мюнхена, там я працював в інформаційній сфері. Ми мали видавництво націоналістів, друкували газету "Шлях перемоги", потім перенесли в Україну до Львова, потім до Києва. На радіо були різні національні редакції, українська була одна з них. Вони давали весь букет новин, які тоді були важливі. Україна проголосила незалежність, треба було їхати і шукали когось, щоб туди відправити і організувати корпункт. Я погодився і поїхав на три місяці, потім продовжив на пів року, на рік і так залишився на тридцять років.
Ви очолювали організаційний комітет з відзначення 50-ліття з вшанування пам`яті Степана Бандери. Ким для вас є ця постать?
Це один із засновників Організації українських націоналістів, постать харизматична, історична. 1958 року мене вислали до Риму до малої семінарії, до гімназії вчитися. Пам`ятаю, як нині осінь 1959, тоді в жовтні його вбили. Я не знав, хто він був, тільки казали нам, що сталася жахлива подія — вбили відомого провідника, політика. Священики, які нас вчили, були українці, яких в 30-ті роки вислали до Риму. Вони знали, хто такий Бандера, а ми не знали. Мені було 13 років і світ український починав тільки переді мною відкриватися. Для мене українці, які віддали не лише свої таланти, а й життя за Україну, то найвище, що може людина дати.
Якою ви вважаєте має бути політика в Україні, аби Бандера не перетворився на людину з плакату або просто на пам`ятник?
Не тільки з Бандери, а й з Мазепи та інших роблять ікони, а вони були людьми. Кожне покоління має наново осмислювати і вникнути зі свого погляду, що ця постать зараз нам дає, тоді воно стає зрозумілим. Донині немає наукової біографії Степана Бандери, ми заохочуємо молодих істориків, відкриваємо архіви, щоб вивчали, щоб передавали іншим. Треба більше інформації, досліджень, книжок і фільмів на цю тему. І це має бути зроблено талановито.
Чому росіяни й тепер бояться пам`яті про Степана Бандеру?
Треба їм питання ставити, чому вони бояться, правди як такої, історичної правди. Війна, яку Путін організував проти України показує, що вони є зомбовані. Вони б мали зовсім іншу природу, якби над собою працювали, шукали своє справжнє коріння і були на рівні з іншими народами. Щоб вони зреклися маніакального уявлення про себе, якими вони не є в дійсності. Прийде час і їм рахунок виставлять.
Ми будемо вічно жити
Переглядаючи матеріали в інтернеті, які з вами пов’язанні, натрапила на інтерв’ю одному з літературних видань. Це 2009 рік, ви тоді на запитання, що важливе для українців для збереження їхньої ідентичності і незалежності, відповіли: "Найперше, це формування колективної безпеки, а по-друге, розуміння і усвідомлення, що таке національна ідея". В чому ви її вбачаєте?
"Історія наша така бурхлива, цікава і різноманітна. Ми здатні творити, ми є геніальними імпровізаторами, якщо нас притискають. І в діаспорі так було, і Майдан показав, що ми маємо величезний потенціал. Весь світ дивується, звідки воно береться, а воно є генетично закладено. Це ідея, яка об’єднує і дає гарантію, що ми будемо вічно жити. Тільки потрібно знайти форму, а форма — це держава. Принцип Степана Бандери і ОУН був — покладатися на власні сили. А сили, це не тільки пістолет, гармати, це є також і розум, і талант. Ми його маємо, тільки потрібно сформувати ті таланти, адаптувати і використовувати, щоб будувати державу, розвиватися культурно, фізично, економічно. Я вважаю, що одна зі слабких сторінок 30-ти років самостійної держави — відсутність суверенітету економічного. Його бракувало і ще бракує.
