"Не можна забувати те, що зробила Росія": інтерв’ю з авторкою щоденника з блокадного Маріуполя

"Не можна забувати те, що зробила Росія": інтерв’ю з авторкою щоденника з блокадного Маріуполя

Жила неподалік "Азовсталі" і бачила, як росіяни знищують її рідне місто. Анжела Білодід, жителька Маріуполя, через тиждень після повномасштабного вторгнення почала вести щоденник. Згадує, занотовувала все, що відбувалось довкола. Про найстрашніші миті, чому почала писати, евакуацію з міста та зцілення — розповіла в інтерв'ю Суспільному.

В який момент вирішили, що в окупованому Маріуполі будете вести щоденник та фільмувати те, що відбувається навколо?

Трішечки вас виправлю, тоді ще не в окупованому, а в блокадному. Російські війська ще не зайшли у місто. Писати я почала 2 березня, коли зникло світло та зв'язок. Перебуваєш завжди у сильному стресі, починаєш плутатися в тих подіях, які відбувалися за день. Наступного дня, ти можеш уже не згадати, чи це вчора було, чи це сьогодні. Дні були, як день бабака. Все однакове й події плуталися в голові.

Не знаю, може, щоб розповісти потім дітям, а може і для того, щоб самій не зійти з розуму, почала писати. Взяла зошит й ручку. У хаті було холодно, ручка мерзла, руки мерзли. Освітлення не було, але ввечері я сідала і записувала те, що протягом дня відбувалося. Постійно були обстріли, тому перший час не покидала квартири. Було страшно, а чоловік іноді привозив хліб з порту і воду технічну набирав.

"Не можна забувати те, що зробила Росія": інтерв’ю з авторкою щоденника з блокадного Маріуполя
Авторка щоденника "Невигадана історія" Анжела Білодід. Фото: Суспільне Одеса

Що саме записували в щоденник?

Спочатку все, що відбувалося. Наприклад, писала, що Іван (чоловік Анжели Білодід — ред.) поїхав у порт, варю борщ під обстрілами. Три рази вибігала у тамбур, коли почула літак й почалося бомбардування. Не знали, де саме атакують через щільну забудову. Огляд з квартири був на два боки. Роздивлялась, коли гул обстрілів віддалявся. Почала знімати, оскільки захоплююсь фотографією. Це був такий апокаліпсис. З вікна дивишся і все димить, ніхто нічого не гасив. Повсюди дим, скло, вогонь і люди, які готують внизу. Облаштовували вогнища, аби можна було каструлі поставити.

“Я - Маріуполь”: історії вимушених переселенців з окупованого міста, що виїхали до Одеси

Розкажіть, будь ласка, про свій побут в умовах, коли не було води, світла та тепла під час холодів.

У кухні перед від'їздом було вісім градусів — і це найтепліша кімната у квартирі. Цілодобово ти одягнутий, як капустина і не можеш поворухнутися, тому що воно вже не зігріває. Виживання у таких умовах – це спочатку шок. Шостого числа (березня — ред.) зник газ — цивілізація взагалі закінчилася. Постійні бомбардування й ти не знаєш куди воно прилетить. У нас підстрибували меблі, дзвеніло скло. Ми виходили й сиділи у тамбурі: правило двох стін, але від прямого попадання не врятує.

"Не можна забувати те, що зробила Росія": інтерв’ю з авторкою щоденника з блокадного Маріуполя
Списані сторінки щоденника "Невигадана історія". Фото: Анжела Білодід

Недалеко від вас було підприємство "Азовсталь". Чи розуміли, що там відбувається?

Спочатку інформація була. Дивилися телеграм-канал міськради, дивилися єдиний марафон. Розумієте, Маріуполь, він же з 2014 року у війні. Тобто, ми завжди були недалеко від фронту. У нас було багато військових і я сподівалася, що з такою кількістю військових й фортифікаційних споруди, блокпостів навколо міста, нас відіб’ють. Розпач і розуміння, що у Маріуполя вже немає шансів настала тоді, коли ми дізналися, що йдуть (російські війська — ред.) через Бердянськ.

Навколо все гриміло. Літаки — це було найстрашніше: не знаєш, де вони скинуть бомби. Вони літали кожні 15-20 хвилин. Скинув бомби, ага, десь воно ге́пнуло, та чи на "Азовсталі", чи ні, не знали.

Чи розуміли, що відбувається у сусідніх дворах та будинках? Чому запитую, бо пізніше з'явилися факти, що інколи люди ховали своїх сусідів у дворах. Ви знали про те, що таке відбувається?

Те, що людей ховають у дворах, не знала, але що помирають і їх не забирають – знала. Наші будинки стояли "колодязем", у дворі люди готували і, звичайно, ми спілкувалися. Одна сусідка показала мені на будинок, в якому були відчинені вікна у деяких квартирах. Це робили, тому що там були загиблі. Щоб тіла швидко не розкладалися. Не було судмедекспертиз, поховань. Ніхто тіла не забирав. Помирали у квартирах. Старі або від серцевого нападу.

"Лежали трупи, ніхто їх не забирав": історія лікарки, яка виїхала з окупованого Маріуполя до Одеси

Що стало останньою краплею для вас, щоб покинути місто?

Я б виїхала раніше, але наші сусіди з 5 березня намагалися виїхати. Вони їздили кожен день на площу до Драмтеатру. По радіо повідомляли про "зелений коридор". Спочатку можна було отримати інформацію звідти, але пізніше українські станції заглушили. Знаходили польське радіо, японське російською мовою, ну і "Соловйов радіо" (російський пропагандист Володимир Соловйов — ред.). Сприймати новини звідти треба було з точністю до навпаки. На одній зі станцій почули, що колона дісталась до Бердянська. Я так зраділа за них. 15 числа ще одна колона зуміла виїхати.

Як проїжджали перший блокпост? Як ховали фото, відео та зошити?

Телефон з фотографіями заховала у речі, взяла кнопкові телефони та зарядки до них. Вони розряджені, бо зв'язку не було. Беріть, дивіться. Якби почали витрушувати все, то знайшли б. Друзі, що їхали з нами, видалили фейсбук та інше. Я не стала цього робити, як буде. Було страшно. Втім, завдяки цим фото я розмовляю з вами і ви мене розумієте.

Вас залякували або погрожували на блокпостах?

Ми вже були залякані, додатково не треба було. Люди з Маріуполя, все було на обличчях. Чорні, страшні, брудні, змерзлі. У нас очі були як у кроликів перед удавами. Перший пост був у Мангуші. Стояли понад годину, поруч проходила колона техніки на Маріуполь. Хотіла сфотографувати, але було небезпечно. Я розуміла, що це пекло готується для Маріуполя. І що ти можеш зробити? Нічого. Частину машин доглядали, особливо там, де були дорослі хлопці, що могли воювати. Нас доглядали теж: багажник, документи. Сиділи, боялися слово сказати.

Про виїзд з російської окупації, Маріуполь та полонених в Оленівці: інтерв’ю з волонтером Денисом Мініним

Вже за Бердянськом на блокпостах були наші військові, фермери, волонтери. Велика їм подяка. Маріупольцям у машини передавали хліб, бутерброди, воду, чай та багато іншого. Відчувалось бажання зігріти та допомогти тим, хто вирвався з пекла.

"Не можна забувати те, що зробила Росія": інтерв’ю з авторкою щоденника з блокадного Маріуполя
Світлини зі щоденника. Фото: Анжела Білодід

Ваш стан зараз: скільки тривала реабілітація, скільки відновлювалися?

Спочатку плакала п'ять-шість разів на день. Я вже хлопцям казала, аби не звертали увагу, не могла себе контролювати. Сльози текли від кожної новини. Боялася вийти з квартири, навіть сходити у магазин поруч. Було важко. Тоді у травні брат чоловіка запросив до себе на Чернігівщину. Росіян там вже не було. І ось я гуляла у чернігівських лісах. Фотографувала. Ходила там сама наодинці, ревіла і кричала. Поступово розквітала природа, ставало легше. Вірші наодинці писали. І все відгукувалося в душі.

Зараз ви вже в Одесі. Замість підсумків спробуємо пояснити для кого ваші спогади у щоденнику? Чому ви це зробили і чому це важливо?

Спочатку писала для себе. Щоб дітям потім розказати, тому що не могла все запам'ятати, воно стиралося. Коли ми виїхали, то він у мене просто лежав. Читати його не могла. Відкрила лише у 2023. Багато чого не зрозуміла: сильний стрес при написанні, холод, відсутність світла і поганий почерк. Вирішила, що треба все записати в електронний документ. Зберегти для родичів, для себе, для людей. Знаєте, організм наш працює на самозбереження і болючі спогади притупляються. Але забувати це не можна. Не можна забувати те, що зробила Росія.

Читайте нас у Telegram, Viber, Facebook та Instagram: головні новини Одеси та області

На початок