Житомирянин Сергій Твардовський — засновник центру реабілітації та соціалізації ветеранів "Ті, хто пройшли крізь вогонь". Офіцер-психолог запасу розповів в інтерв'ю Суспільному про ветеранські простори та про те, як допомогти ветеранам повернутися до цивільного життя і знайти свій шлях, аби почуватися успішними та реалізованими.
Давайте поговоримо про тих, хто пройшов крізь вогонь.
Це складне і одночасно розлоге запитання. Я спробую коротко. Якщо в вашому оточенні є люди, які повернулися звідти, то вам треба знайомитися заново. Багато дружин очікують чоловіка такого, якого вони провели на війну. Хтось в лютому 2022 року, хтось в лютому 2024 або в будь-який день і до 2014 року. Але наше суспільство зараз заново об'єднується, заново вибудовує ту комунікацію, яка була невідомою раніше. Звісно, що ветерани — це люди, які пройшли крізь вогонь. Дуже гарна метафора. Але спілкування з ними — це про те, що їх треба сприймати такими, які вони є, з травматичним досвідом, без героїзації, без якогось такого підвищеного пієтету, можливо. Але головне — щоб кожен цивільний, який зустрічається з ними: друзі, сусіди, колеги по роботі — просто бачили в цих людях тих, хто їх захищав, поважали їхній бойовий досвід і намагалися бути корисними для них.
Що важливо чути людям, які повернулися з війни, від близьких людей?
Найважливіше — це підготуватися, налаштуватися на зустріч із ветераном, бо для цього треба зрозуміти, що думаєш про цю війну, який є досвід, як її через себе пропускаєш. І вже на виході, коли на цю хвилю налаштувався, можна говорити з ветераном. Він відчує, що ти щирий. А далі вже може бути якась співпраця, якась комунікація, що дасть результат. Або ветеран може бути неналаштований, може сказати: "Ну, якось не сьогодні". До цього теж треба бути готовим.
А якщо військовослужбовець не хоче спілкуватися, його потрібно залишити сам на сам із собою?
Так. Можна сказати: "Ось мій телефон" або: "Ти знаєш, де мене знайти, welcome".
А якщо це стосується родини, близьких людей?
Буває, що травматизація дружини або дітей може бути навіть більшою, ніж у ветерана, бо посттравматичний стресовий розлад, відомий як ПТСР, серед військових має менший відсоток, ніж серед цивільних, як це не дивно. Бо це є показником адаптації, реакції психіки людини на жорсткі стресові навантаження — довготривалі, неразові, бо там часто вибухи поруч. Багато хто з цивільних, читаючи новини, прокручуючи в собі цей стрес, не знаходячи для нього виходу через активну діяльність, перебуває в гіршому стані, ніж військові, які повертаються "з нуля". Бо для військових там є активна каналізація цього стресу: я зробив свою справу, я відстрілявся. Через активізацію і можливість бути в активному, результативному процесі, стресовий розлад зменшується, і людина краще адаптується. А той, хто накручує себе, читаючи новини, і не роблячи нічого, звісно, може потрапити в таку пастку, де можуть бути і гормональні, і психічні розлади. Тому треба щось робити, треба подумати про те, що можеш зробити для перемоги, де можеш знайти себе, щоб бути корисним.
Чи потрібно у суспільстві формувати нові поняття і погляди: "хто такий ветеран"?
До речі, досить цікава була ситуація у мене десь три тижні тому. Ми збирали цивільних і ветеранів на спільну комунікаційну програму "Гості до сусідів". Вона у нас уже декілька разів відбувалася. І серед заявок на участь був дзвінок від жінки середніх років, яка попросила записати на зустріч свою бабусю, їй 97 років, вона — ветеран Другої світової війни. Я відмовив, бо сказав, що у нас захід для ветеранів російсько-української війни з 2014 року. Вона відповіла: "Але ж у вас не визначено". Звісно, це для мене стало шоком, бо у деякій частині суспільства ветераном в пам'яті закарбований саме ветеран Другої світової війни. А сучасні ветерани можуть бути і 25-річними, і 30-річними. Ветерани сьогодні — це дуже широкий діапазон вікового параметру.
Ветеранам, які повернулися з війни, потрібно буде працевлаштовуватись. Чи готові підприємці до того, щоб брати саме ветеранів до себе на роботу? Ветеранів також потрібно соціалізувати і адаптувати, їм потрібно показати, які можливості вони мають.
Ветеран, як вчорашній військовослужбовець, перші чотири місяці має просто відіспатись, підлікуватись, тобто відійти від воєнного способу життя, адаптуватися до мирного побуту. Хоча, звісно, це досить умовно, бо ми все одно живемо в умовно мирному місті. Наступна фаза, коли він трохи вже заземлився і відчув, що повернувся, — це знайти нові сенси. Якщо людина їх не знаходить, то через деякий час можуть з'явитися депресія, алкогольна залежність, якісь кримінальні елементи. І чим пізніше ми запрошуємо людину саме в активне таке підприємницько-робоче середовище, тим буде важче. Тому ми обрали таку базову другу фазу для тих, хто до нас звертається, і тих, до кого ми звертаємося — це ветеранське підприємництво і пропозиції роботи для ветеранів, щоб вони могли знайти себе в повоєнний час. До речі, не кожен ветеран, який пішов з якогось робочого місця, хоче повертатися на те саме робоче місце. В цьому сенсі ми пропонуємо цілу програму з розширення бачення ветеранами підприємництва для себе.
У березні плануємо провести Форум ветеранського підприємництва обласний, на якому будуть представлені 5-6 ветеранів, які вже мають свій бізнес, які взяли гранти від держави і успішно в Житомирі, Звягелі, Бердичеві створили свої підприємства, які функціонують і можуть стати взірцем для інших ветеранів.
Ви є засновником центру реабілітації та соціалізації ветеранів "Ті, хто пройшли крізь вогонь". Які можливості пропонує ваш центр?
Ми робимо первинний скринінг: які взагалі у людини на даному етапі є проблеми, які вона має запити. Там є про сім'ю, про роботу, про медицину, про юридичну частину. Ми спочатку розбираємося, де болить. Там, де болить, можемо запропонувати нашу психологічну підтримку. Крім мене, ще є психолог і психологиня, які консультують. По-друге, юридична підтримка. Ми показуємо, рекомендуємо, до кого звернутися для того, щоб вирішити якісь юридичні питання, бо головна точка болю у ветеранів — це справедливість, це те, що вони хочуть отримати від держави, те, що вони намагаються побачити у ставленні до себе. Третя складова — медицина. Теж рекомендуємо, до яких медичних центрів звернутися. Є стоматологічні пропозиції, є безкоштовні, є пільгові. Просто ми про них знаємо. Важко про все це дізнатися в комплексі так, щоб одна людина могла відразу в одному місці отримати потрібну інформацію. Також допомагаємо з працевлаштуванням, з відкриттям власного ветеранського бізнесу. Ми б хотіли створювати такі ветеранські артілі, наприклад, коли ветеран стає підприємцем та наймає до себе на роботу саме ветеранів. Тоді комунікація і довіра в цьому трудовому колективі будуть значно вищими, ніж у звичайному.
Чи готові територіальні громади до комунікації і створення ветеранських просторів? І хто має займатися цим питанням?
Все індивідуально, тобто якісь територіальні громади дуже готові і вже давно це роблять. От у Звягелі вже відкрився ветеранський хаб, а до кінця року мають відкрити свій звягельський центр реабілітації, тобто, у них це поставлено як місцева ініціатива, а не державна. І фінансуватися це буде з місцевого бюджету. А десь цим ніхто не займається. І навіть мої пропозиції хоча б провести круглий стіл, щоб обговорити, що робиться для ветеранів, яка ветеранська політика в цьому районі або в цій територіальній громаді проводиться, то кажуть, що це якось поки не на часі. Тому завжди все вирішується тим, де і як на це налаштовані ті люди, які за це відповідають. Там, де вони мають на це запит, вони шукають таку як нашу громадську організацію, інших ініціативних ветеранів, які до них приходять. Хто цим має займатися? Звісно, і держава, і бізнес, і цивільні, які хочуть допомагати ветеранам. Ветеран — це частина громади. Він просто має особливий травматичний досвід, але в нього такі ж потреби, як і у будь-якого цивільного.
Підписуйтеся, читайте, дивіться головні новини Житомирщини на наших платформах:
