Мешканець Львівщини Валентин Бобітко потрапив у полон в березні 2022 року на Київщині. Чоловік служив у підрозділі ТрО. У російський полон Валентин потрапив із травмою ноги, чоловік не міг ходити. Пригадує, це не зупиняло російських військовослужбовців від побоїв та катувань.
В інтерв’ю Суспільному Валентин Бобітко розповів про два місяці у полоні та повернення додому.
Вторгнення
Валентин Бобітко разом з дружиною до 2014 року жив у Франції. Каже, змушений був виїхати, бо в Україні проти нього відкрили кримінальну справу через те, що розмовляв українською мовою та вимагав того ж від інших.
Під час Помаранчевої революції повірив у зміни та повернувся. Був він і на Майдані. Під час Революції Гідності обпалив легені через перцеву гранату та лікувався три місяці.
Але вже у 2014 році долучився до добровольчого батальйону "Карпатська Січ", який на той час тримав оборону у Пісках. Коли у 2015 році добровольчі батальйони почали приєднувати до ЗСУ, Валентин не захотів підписувати контракт та повернувся додому, у Ходорів. Тут мав свою невеличку справу, вів бізнес та волонтерив. А також готувався до повномасштабного вторгнення Росії.
Згадує, що разом з товаришами, якраз напередодні вторгнення, пройшов тритижневий міліарний вишкіл, де нагадав собі все, що повинен знати військовослужбовець.
24 лютого 2022 року ходорівчанин Валентин Бобітко прокинувся о четвертій ранку та поїхав на роботу. Там його й застав дзвінок від товариша, Андрія Чада на позивний "Барс". "Почалося", – повідомив товариш.
Зранку 24 лютого 2022 року вони знов зідзвонилися, зустрілися і вирішували, хто й що має робити. Валентинові Бобітку та Андрієві Чаду визначили везти гуманітарку та волонтерку на Київ. Звідти вони вивозили цивільних до кордону та поверталися знов до Києва, навантажені необхідними речами.
Згадує, що тоді фронт коливався, бої вже велися мало чи не в Борисполі. Валентина з Андрієм не завжди хотіли пропускати на блокпостах. Тож 2 березня 2022 року вони уклали контракт з підрозділом територіальної оборони ЗСУ. Бобітко став солдатом-кулеметником.
Засідка
"10 березня нас вивезли на нові позиції. Я не знаю, яке це було село, тому що всі вказівники та таблички з назвами населених пунктів були зірвані. Ми прийняли бій. У нас залишалося набоїв хвилин на три. І нас з Чадом послали на розвідку і привезти набоїв", – каже він.
Оскільки українські захисники не були знайомі з місцевістю, тож послуговувалися вказівками GPS-навігатора. Він завів їх у село Лук’янівку, де у засідці на них чекали російські військові на бронетехніці.
"Казали, що там ще має бути сіра зона. Ми повинні були прорватися через це село на Київ, забрати боєкомплект і повернутися. Заодно ми мали подивитися чи є там ще якась наша влада. Але тільки ми переїхали місток, почали об’їжджати протитанкові їжаки, як побачили два БТРи. З кущів на нас вибігли близько 20 осіб, вузькооких, і почали обстрілювати нашу машину. Я ще спробував задню передачу дати, щоби втекти. Але кулі розривали мотор. Ми повивалювалися з двох боків з автомобіля. Дивлюся: до хати метрів 50 і позаду міст", – розповідає боєць.
Валентин зірвався на ноги та спробував добігти в якесь укриття. На той момент він вже зазнав важкого поранення ноги. Але болі ще не відчував. Встиг добігти до річечки, перевалитися через берег і впасти у крижану воду. Почув тільки як під ним тріснула крига. Вирішив сховатися там, занурився увесь, тільки голова була над водою.
Його побратим, Андрій Чад, який теж зазнав поранень ніг, пізніше розповідав, що так само вирішив втекти та побіг у той же бік, що й Андрій, але перестрибнув потічок й забіг на мінне поле. І потім три кілометри по цьому полю повз до своїх.
Тим часом російські військовослужбовці вирішили, що Чад загине на тому полі, почали шукати Бобітка. Валентин чув як вони ходили, шукали. Аж поки один з них не зайшов на місток і не побачив пораненого українця.
Валентин йти не міг. Росіяни принесли якогось коца, витягли його з води та поволочили до хати.
"Обшукали мене та автомобіль. Знайшли документи, які свідчили, що я воював ще 2015 році. Вони аж зраділи, що я їм до рук потрапив. Знайшли чеку від гранати, почали допитувати. Я казав, що я волонтер, вожу військовим їжу та одяг. А зброю тримаю при собі від мародерів", – говорить Валентин.
Дев’ять днів пекла
Дев’ять днів поспіль росіяни, які захопили його в полон, били українця, проводили допити, водили на розстріли та не давали їсти. Про медичну допомогу й мови не було: поранену ногу обклали дощечками та перемотали якимсь ганчір’ям; з його ж авто взяли дві пігулки знеболювального і дали випити. Оце і все. А ось били нещадно щодня. Вимагали розповісти про розташування підрозділів, назвати командирів, вибивали іншу інформацію.
"Я нічого не міг сказати, бо справді нічого не знав. Першого дня мене тримали у хатинці у Лук’янівці. Колись поїду у те село, подивлюся на ту хату", – мріє боєць.
На ранок пораненого прив’язали до БТРа і повезли з собою. Згадує, що кожна яма, кожен камінець віддавалися болем у поранену ногу та в хребет. Так його перевозили з місця на місце, аж поки не зупинилися в якомусь селі, закинули у підвал, в якусь тісну комірчину, де вже тримали одного в’язня.
"Це був місцевий мешканець, з Київщини, Андрій Баришев. Він повертався з роботи і його схопили", – каже Валентин.
Чоловіки підтримували один одного морально. Валентина знов і знов виводили на допити, били та погрожували вбити. Підводили до краю ями, клацали отворами, стріляли й штовхали. Він падав на людські тіла.
"Руки були зв’язані постійно, що аж терпли та посиніли. Очі теж зав’язані. Але мені якось вдалося побачити поруч тіло цивільної жінки. Потім взнав, що вона прийшла з апендицитом. То вони, щоб не лікувати, просто застрелили. Я лежав у ямі та віддавав Богові душу. Вже бачив, як прийшли до мене всі мої рідні та близькі, яких вже нема. Мама ще привела мого рідного брата. Він помер за два місяці до повномасштабної війни, йому було вже 47 років. А тут дивлюся: мама тримає його за руку, а він ще малий. Я маму питаю: "А чого він такий малий?". І всі вони стоять коло мене, дивляться і мовчать. А потім їх від мене полум’я відгородило. Я прийшов до тями й бачу, що ще не вмер", – розповідає боєць.
Згадує, що серед російських військовослужбовців, які їх охороняли, був один казах. Валентин увесь час просив, аби він його пристрелив, бо муки були нестерпні. Проте наглядач пошкодував в’язнів та приніс їм маленьку баночку тушкованого м’яса та печиво. Це була перша їхня їжа за стільки часу.
"Мене знов забрали на допити. Не знаю скільки мене не було, я втратив лік часу. А коли повернувся у підвал, то чую як мій побратим по ув’язненню плаче. Я питаю: ти чого? А він каже: "Я з’їв твою пайку їжі. Вони сказали, що ти вже все, мертвий. То я не стримався і з’їв". Я посміявся з того. "Смачного", – кажу йому. І погриз трохи печива", – розповідає Валентин.
Також, за його словами, росіяни намагалися записати з ними відео та вимагали, аби полонені розказували, що вони – націоналісти та вбивці, що дітей вбивають, що женуть перед собою жінок та підривають житлові будинки. Чоловіки відмовлялися так казати, то ж їх увесь час били.
Ув’язнення в Росії
Перевіряючи інформацію про Валентина Бобішка, російські служби надибали, що він внесений у їхню базу як терорист і вирішили провести над ним показовий суд у Донецьку. Проте українець перебував у такому важкому стані, що показувати його людям, а особливо міжнародним спостерігачам, було небезпечно. Тому його перевезли до Росії.
Везли вертольотом. Разом з ним у салоні перебували двоє поранених російських військовослужбовців та один, що зійшов з розуму. А все решту забили краденою побутовою технікою. Його перевезли у концтабір під Рильськом у Курській області. Валентин вважає, що йому там пощастило, бо його кинули до камери, де перебував Олексій АнуляКікбоксер з Чернігівщини. З початком повномасштабного вторгнення мобілізувався кулеметником 21-го окремого стрілецького батальйону. Брав участь в боях за Лукашівку в кінці лютого — на початку березня 2022 року, потрапив у полон. Обміняли 31 грудня 2022 року..
"Ми з ним трохи поговорили. Я йому розказував про націоналістичний рух, про Бандеру та бандерівців. Він намагався розмовляти зі мною українською. А вранці до нас увірвалися наглядачі й сказали: "Хто доповзе до автобуса, того повеземо на огляд до лікаря". Я йти не міг. Я навіть з нар не міг сповзти. Але Олексій якось дотяг мене. Просив мене: "Зроби зі своїх рук замок у мене на шиї, я тебе візьму за поперек і дотягну". Але я не міг, не мав зовсім сил. В автобусі Анулі накинули мішок на голову і почали бити за те, що він допоміг мені", – згадує Бобітко.
Лікарня була цивільна. Валентина оглянули. І лікар постановив: залишайте його тут, він тут і вмре. Іншим полоненим надали медичну допомогу та повернули у той концтабір.
Розповідаючи про старенького лікаря, який лікував українців, поранений каже, що при охоронцях та наглядачах, медик покрикував на них. А коли тих не було, то намагався подбати про своїх пацієнтів. Так, за свої кошти купував для них кращу їжу та підмішував у кашу, якою їх годували.
"Ставлення до нас було дуже добрим. Відмили мене від усього бруду. Хіба що руки мої чорні не змогли відмити", – чоловік з теплотою згадує тих стареньких медсестер, які про них дбали.
У палаті Валентин лежав з двома українськими льотчиками – Олексієм ЧижемУкраїнський пілот. Потрапив у полон до росіян 8 березня 2022 року. 14 квітня того ж року повернувся додому внаслідок обміну. та Іваном ПепеляшкомУкраїнський пілот. Потрапив у полон до росіян 8 березня 2022 року. 14 квітня того ж року повернувся додому внаслідок обміну.. Саме вони переконали його записати інтерв’ю, яке потім російські пропагандисти розповсюджували на всіх своїх каналах. Але завдяки цьому запису рідні у Ходорові дізналися, що він живий та домогтися, аби його внесли у списки для обміну. Також росіяни пообіцяли, що дадуть змогу поговорити з рідними. Але – збрехали. Перший дзвінок додому Валентин зробив вже після обміну.
Обмін
За кілька днів українських полонених перевезли у військовий шпиталь, де їх охороняли ще ретельніше. Усього у двох чотиримісних палатах перебувало 19 осіб.
"Час від часу за мною приїжджали, щоби відвезти у Донецьк на суд. Але я не міг встати. Та й лікар переконував, що мене ще треба лікувати. А одного дня приїхали, аби везти наших на обмін. Зачитали списки: там є всі, крім мене. Тоді лікар каже: "І його забирайте, чого він тут має бути один, наче король, хто його одного буде охороняти, годувати та лікувати? ". Так мене забрали й літаком – у Крим", – сміється Валентин.
Вже вдома він дізнався, що українська сторона багато разів подавала його прізвище у списки на обмін, але росіяни відмовляли його обмінювати.
А поки що у лікарні їм видали якийсь цивільний одяг з гуманітарки. З Сімферополя він повертався додому коридором через Запоріжжя. Оскільки боєць вже ще не міг ходити, то його несли.
"Я до останнього не вірив, що мене обміняють. Коли вже був на рідній землі, то намагався хоч якось звестися на ноги. Мене підтримували. Я хотів своїми ногами стати на свою землю", – каже він.
21 квітня 2022 року чоловік повернувся з полону. За ці кілька місяців схуд на 27 кілограмів.
Вдома на нього чекала дружина. Про можливий обмін їй повідомила подруга. Але коли Валентин їй зателефонував, то говорити вона не змогла.
"Вона плакала. Я сказав: "Я – вдома". Я вже зараз добре не пам’ятаю, що саме говорив. Мабуть, сказав: "Чого плачеш". Треба дружину спитати, що я їй казав", – говорить Валентин Бобітко.
Після звільнення на нього очікувало тривале лікування та реабілітація. Тільки через рік він зміг встати на ноги.
Тепер Валентин Бобітко опікується своїм невеличким бізнесом та продовжує волонтерити. Каже, що час від часу йому розповідають про те, що про нього згадують в інтерв’ю побратими, з якими він зустрічався під час полону. Але сам ці інтерв’ю він слухати не може.
