Волонтерка Оксана Волжина врятувала з Бахмута понад двадцять дітей. Перші її евакуаційні поїздки в Бахмут, були вже тоді, коли їхати туди ніхто не наважувався, зимою 2023 року. Вона купила броньоване авто, ходила по сховищах та вмовляла батьків із малюками виїжджати звідти.
Оксана — киянка, носить позивний "Пума", який отримала у лавах добровольчого загону: на початку повномасштабного вторгнення вона боронила столицю. Потому почала допомагати військовим і волонтерити.
"Пума" й нині часто буває на Донбасі. Вона підтримує українських військових і опікується дітьми бійців: на базі приватної школи під Києвом, яку заснувала ще 2017-го, створила навчально-реабілітаційний центр для дітей захисників.
Як шукала та переконувала людей рятувати малечу під час запеклих боїів у Бахмуті — волонтерка розповіла в інтерв'ю Суспільному Донбас.
"У дитинстві я мріяла бути військовою. І ось! 2022 рік змінив моє оточення — тепер у ньому кожен перший — це герой ЗСУ!"
Під час запеклих боїв у 2022 році у Бахмуті залишалися цивільні, зокрема й діти. Чому вони не виїжджали?
Якось в одному з підвалів місцевого садочка я побачила дітей. Це не одна-дві дитини, їх там було багацько. Інколи вони не виходили на вулицю тижнями, як діти підземель. Я тоді ледве стримала сльози. Це було для мене дуже боляче, і я почала вмовляти батьків виїжджати. Як з'ясувалося, зробити це було непросто. Люди відмовлялися з різних причин.
Звичайно, серед них були й "ждуни". Потім вже ми впізнавали тих, хто часто навідувався у "пункти незламності", у сюжетах російських ЗМІ. Це одна категорія людей. Інша — малозабезпечені. Вони казали, мовляв, "поїдемо — будемо бомжувати", "кому ми там потрібні". Таких було більшість.
Але були й такі, що просто від страху не могли ні на що наважитись. Я за фахом психологиня, є кілька реакцій на стресову ситуацію — бий, біжи, завмри. Так ось це ті, що завмерли, облаштувалися в підвалах і потроху звикли до такої буденності під обстрілами.
Вони себе вмовили, що так краще, а російська пропаганда про страшних "бандерівців" їхній вибір затвердила. Бо з усіх приймачів вже мовили лише новини окупантів. А коли вдавалося, і вони помившись на одному з пунктів, говорили: "то тут життя".
Як вмовляли, чим переконували?
З одними треба розмовляти лагідно, на інших, навпаки, слід нагримати. Нас постійно супроводжували військові, і ми з ними діяли за принципом "хороший-поганий" поліцейський. Люди трималися за матеріальне, я часто чула: "на цей холодильник я збирала все життя", "як я залишу курей" — ба більше, навіть, якщо їхнє житло було вже зруйноване — вони трималися за ті руїни.
На подібні закиди я відповідала: вивеземо дітей, тоді, якщо вам так шкода той холодильник, — то повернетесь за ним. Більшість, з тих людей у підвалах, ніде не подорожували, не виїжджали далі області, інколи міста. Бо дорогою вони розповідали, що не були в Києві, та що там в Києві, у сусідній Костянтинівці.
А ще розповідала притчу про те, як під час великої повені, чоловік, щоб не потонути забрався на дах будинку. До нього приплив човен. "Перебирайся сюди", — покликала чоловіка людина на човні. Він відмовився, мовляв, чесно жив, то Бог врятує. І так повторилося тричі. Він не сів до жодного. Чоловік потонув, а коли зустрівся з Богом — запитав його: "Я праведник, чому Ти мене не врятував?". На що Господь відповів: "Я ж за тобою три човни посилав".
Інколи — це спрацьовувало.
Як ви їх там шукали — темно, небезпечно — це ж підвали, якісь сховища і не лише в будинках?
Дуже складно. Я витягала таких, яких не було навіть у списках адміністрації. Я ж їх вивозила, коли в місті вже не було ані волонтерів, ані поліції — туди могли потрапити лише військові, але ж у них інші задачі.
Одного разу — це було немовля. Воно народилося у Бахмуті під час запеклих боїв. Батьки переховувалися, навіть сусіди не знали, що вони там є. Батько родини сказав, що дружину і двох дітей він вивіз. Як з'ясувалося, вони там жили, курей доглядали й народили дитину. Чому вони ризикували трьома доньками, коли в них є родичі в Одесі — я не знаю.
Більшість переховувалися. Я тижнями ночувала в Бахмуті, щоб знайти тих, хто ховався. Уночі виявляли димок від вогнища. Давали адреси ті сусіди, яких я вивезла, і вони мені вже довіряли. Батьки — в стресі, вони були налякані.
Був випадок, коли ми родину чекали три години. З одного боку — це нас наражало на небезпеку, бо коптери відстежували та й снайпери на нас полювали. Але конкретно в тому випадку — це дало нам змогу не потрапити під обстріл.
На переправі, яка вже обстрілювалася, ворог поцілив у "медевак". Там ще горіли тіла, і я попросила маму трьох діточок, яких вивозила, відвернути дітей, щоб вони не бачили обпалені трупи.
Зазвичай ми виїжджали на заході сонця. Одна дівчинка, яка з машини вперше за кілька місяців його побачила, сказала:" Мамо, дивись сонечко!". Тоді ми на максимально можливій швидкості мчали по так званій дорозі смерті.
Коли вже "дорога життя" також стала небезпечною, евакуація тривала?
Спочатку я вивозила на своїй приватній автівці, але порізала колеса об рештки снарядів на дорозі. Потім купила вживаний джип, а згодом ми оголосили збір. І лише за добу зібрали 157К (тисяч гривень) на броньований бус. Один донат сумою у 100К надіслав мій хороший знайомий і ще 93 тисячі додав фонд одного українського виробника. Зрештою, автівку купили за 260 тисяч гривень. Це потім я вже з'ясувала, що це дуже дешево і зрештою на його ремонт витратила стільки ж. А тоді — була окрилена тим, що продовжу вивозити з пекла дітей — "дорогою смерті" краще летіти в броні.
Скільки дітей ви врятували й чи підтримуєте з ними зв'язок?
Мені вдалося врятувати двадцятьох дітей. 90% — дівчатка. Найменшій дитині на той момент було півтора місяця, найстарший — хлопець 17 років. Переважно, це були багатодітні родини. Ні з ким з врятованих я не підтримую зв'язок, натомість я спілкуюся з тими волонтерами, до яких я влаштовувала евакуйованих, питаю: хто та як обжився.
Ви розмовляєте українською, хоча за паспортом — росіянка.
Мене часто називають "бандерівкою", проте я й досі за 15 років в Україні не отримала омріяний паспорт громадянки України, на жаль. У мене тут народилося і росте троє синочків. Під час повномасштабної я вивчила мову, вона в мене не ідеальна, але я нею користуюся постійно, зокрема й у побуті.
Одного разу в Бахмуті вона врятувала мені життя. Коли я виїхала на чергову евакуацію, через обстріли довго не вдавалося зустрітися з тими людьми, зв'язку не було. П'ять діб я вичікувала на позиціях військових — товаришую з хлопцями 93-ої бригади. У туманну ніч ми з напарником вийшли, доїхали до потрібної вулиці та залишили автівку, бо до кінця не розуміли, де закінчуються наші та починаються ворожі позиції. Нічого не видно, звук також розсіюється, єдиний плюс — дрони не літають.
І тут ми чуємо, як хтось пересмикує затвори і кричить: "Пароль". Мене супроводжував досвідчений, але російськомовний боєць. Він також підняв автомат й відреагував російською: "Какой еще пароль". Я впала на землю і почала кричати наш пароль: "Освіта". Вони: "Яка ще нах** освіта?" . Я почала волати українською: "Державна, ми свої".
Це нам врятувало життя, вони мали право нас застрелити, як російські ДРГ. Потім, коли ми аналізували ситуацію, мій напарник пояснив, що думав — то росіяни, але я чітко — десь на інтуїтивному рівні, відчула рідний український акцент.
Читайте всі новини Донбасу в Telegram, Viber, Facebook, YouTube та Instagram
