Тернополянка Ірина Драгущак із позивним "Ластівка" воює в артилерії 2 стрілецького батальйону 67 окремої механізованої бригади Добровольчого Українського Корпусу. В одному підрозділі з Іриною служить її батько.
Ластівка розповіла Суспільному, чому обрала шлях воїна і що дає сил у боротьбі.
Ірина Драгущак приїхала до Тернополя у відпустку.
"Осіння відпустка більш домашня, тому хочеться бути з рідними, з подругами. До повномасштабної війни ми ходили на всі нові вистави, які ставили в драматичному театрі, тому я мріяла купити собі новий, гарний цивільний одяг і піти з подругами в театр. Під час цієї відпустки хочемо це здійснити. Бачила на афіші, що в театрі є нова вистава — "Ісус — Син Бога Живого". Думаю, під час перегляду можна роздумувати, тому планую піти на цю виставу".
У перші дні повномасштабної війни Ірина волонтерила, а торік в серпні вирішила мобілізуватися. Спочатку займалася логістикою в підрозділі, згодом — морально-психологічним забезпеченням, потім пішла в артилерію.
"Я долучилася до артилерійського підрозділу, який очолив мій побратим і давній друг Роман Безкостий з позивним "Зелений". Вирішила тут залишитися".
Спочатку Ірина була навідником гаубиці, зараз коригує вогонь артилерії.
"Переді мною монітори, планшет з кропивою. Дивлюся, куди влучає наш снаряд, бачу ціль і даю коригування командиру гармати. Тоді навідник вносить ці коригування і ми робимо новий постріл. Визначаю за дальністю, які снаряди потрібні, бо від цього залежить точність стрільби".
В одному підрозділі з Іриною воює її батько.
"Для мене це стало своєрідним викликом. Було незвично бачити тата серед своїх побратимів, адже з усіма бійцями я раніше була знайома, ми ходили на спільні вишколи, були в "Правому секторі", тобто, в нас було своє коло спілкування. Але з татом з'явилося більше тем для розмов, оскільки в нас є спільні побратими. Також знаємо контекст нашої військової спеціальності й тих реалій, в яких живемо".
Зараз бійці 67 бригади боронять Україну на Лиманському напрямку.
"Якраз того дня, коли я їхала до Тернополя, в наших хлопців були важкі бої. Росіяни штурмували, їм вдалося відбити одну позицію, але наші знову ж таки відбили її. Це непросто, щоб за день відбувались такі зміни. Зараз на всьому східному напрямку йдуть бої: в Авдіївці, Куп’янську, в стороні Кремінної. Важко".
Віра додає сил долати труднощі, каже Ластівка.
"Божа любов, яку я відчуваю, допомагає мені бути радісною навіть у дуже складних обставинах. Цією радістю можу ділитися, підтримувати інших. Думаю, що якраз християни й мають таку місію. Також можу співпереживати і йти далі. Відновлювати свої духовні сили — це дуже важливо. Дякую Богу, що можу брати участь у Літургії, завдяки їй поповнюю свій духовний ресурс і можу залишатися собою в будь-яких ситуаціях. Мене тримає віра".
Коли має вільну хвилину, читає книжки, веде соцмережі. Розповідає про те, що її турбує, ділиться роздумами на соціально-важливі теми в суспільстві, згадує побратимів, які загинули в боях за Україну.
"Дуже хочу, щоб ці втрати змінювали щось і в Україні, і в світі. Щоб усі розуміли, що це не може бути просто так. У нас дуже потужні люди загинули, мої побратими. Наприклад, наш командир Тарас Бобанич з позивним "Хаммер". Нашому батальйону присвоїли його імʼя, він у нас на шевронах. Якщо гине така людина, то це мусить бути за щось дуже велике. За те, щоб жила українська нація на своїй землі, була українська держава. Ми зобов’язані зробити все, щоб це здійснилося".
На запитання, чи відчуває себе на своєму місці, Ластівка відповіла ствердно.
"Моє покликання не змінюється, я знаю, для чого живу. Коли те, що роблю, відповідає тому, для чого живу, моїм цінностям, моїм ідеалам, тоді відчуваю себе на своєму місці. Коли в нас триває повномасштабна війна, на нас наступають окупанти, розумію, що найпотрібніше — захищати Україну. Воюючи, відчуваю себе на своєму місці".
