"Я тампонувала рану пораненого, вже другу рану. І от тримаю пальцями, а в мене перед очима виникли ручки моєї маленької онучки. Я лежу, затикаю цю рану і думаю: "Боже я не хочу, щоб моя онучка робила своїми руками те, що зараз роблю я", — це одна з причин, чому Олена Дубина, парамедикиня Нацгвардії, після поранення повернулась на службу. Жінка у складі добровольчого підрозділу їздила рятувати бійців ще з 2014, потім деякий час працювала перукарем. З початком повномасштабного вторгнення пішла у військо парамедиком, нині — санінструкторка Національної гвардії. В Олени дорослі сини, обидва нині на фронті. Чоловік жінки — також військовий. Нещодавно вона повернулась на службу після поранення.
Про складні евакуації з передової, поранення під мінометним обстрілом, одруження у шпиталі та мотивацію служити — парамедикиня розказала Суспільному Донбас.
Із 2014 року Олена Дубина була волонтером, потім пішла на курси парамедиків. Після вишколу, розповідає, їздила із досвідченими медиками, парамедиками на фронт. Була на Авдіївському та Маріупольському напрямках.
"У мене два сини, я розуміла, що нам треба готуватися до війни. Це інтуїція жіноча була, чи якісь думки, але я вирішила, що мені це цікаво. Я не знала, для чого це мені було потрібно, але я коли пішла пройшла вишкіл, я зрозуміла що це мені потрібно".
Професія Олени — перукар. На момент повномасштабного вторгнення жінка мала власну справу на Дніпропетровщині. Після нападу росіян відразу, згадує, вирушила на схід у добровольчий підрозділ, де раніше була парамедиком.
"Я приїжджала добровільно. В перший день такий: "що я тут роблю?" Але коли по закінченню ротації я їхала додому, думала: "як мені хочеться знову туди". Все-таки коли рятуєш життя — відчуваєш свою потрібність абсолютну. Це, мабуть, спонукало продовжувати далі їздити на ротації, підвищувати свою кваліфікацію. Тому що моя професія вона геть далека від парамедицини", — згадує жінка.
До лав Нацгвардії Олена вступила 26 квітня минулого року. Відтоді евакуює поранених з передової та надає бійцям першу медичну допомогу.
"Моя задача стабілізувати бійця і доставити на точку евакуації на стабпункт. На жаль бувало і таке, коли люди під час евакуації помирали. Це дуже прикро… Ви знаєте, коли знаєш що він помре, просто розумієш, але не хочеш цього сприймати. Дуже важко, коли люди помирають на руках. В цей час я думаю, що сьогодні до когось прийде страшна звістка додому", — ділиться військова.
Чому повернулась на службу після поранення
У Кремінському лісі Олена під час виїзду на евакуацію пораненого потрапила під мінометний обстріл. Поранило її і побратима.
"Все-таки міна лягла дуже близько. Я зі своїм водієм отримали поранення. Скажемо так, мої навички парамедика вони дозволили мені надати допомогу пораненому побратиму. А він потім на мені одружився. Власне наша історія почалася раніше, ніж був цей Кремінський ліс. Та коли я на візочку просунулася до нього в реанімацію, він каже: "Ти мені врятувала життя". Я кажу: "Ну, тепер як порядна людина ти мусиш зі мною одружитися". Одружилися вже у шпиталі, 4 липня".
Олена вже повернулась на службу після поранення. Її чоловік також планує стати у стрій, щойно відновиться. Двоє синів жінки також у війську: старший на Запорізькому напрямку нині, навідник танку Leopard, молодший — із нею у підрозділі.
"Виходить ми всі — на війні. Мені дуже багато людей говорило і сподівалося на те, що мене спишуть з військової служби після поранення. На це сподівались просто майже всі. Я кажу: ну, я не в тому стані, щоб мене списувати. Я піду служити далі. З дитинства люблю свою країну. З 15 років я зрозуміла, що мос**лі, то є пад**ки, і що ми маємо захищати свою країну. Іноді не розумію деяких людей, дорослих мужчин, по два метри, які досі не вміють стріляти і відмазуються тим, що вони не служили в армії. І я не служила в армії, але я в армії".
Після перемоги жінка, каже планує присвятити себе родині: вдома на Олену чекають мама, невістки та маленька онучка: "Я повернуся до мирного життя. Дай Боже, дожити до того. Мрія така, щоб всі повернулися до дому з моєї родини".
"Один солдат раз мені сказав: "коли ви поряд, не страшно йти в бій. Це найбільше визнання мене як медика. Я народила двох дітей, і комусь ще я повернула сина додому, це чудово. Але коли людина йде в бій і знає, що її врятують, оце, мабуть, найкраща мотивація".
Читайте всі новини Донбасу в Telegram, Viber, Facebook, YouTube та Instagram
